Почему нам нужно менять государственную политику к ветеранам уже сейчас?

Держава має зайнятися ветеранами, або ветерани займуться державою (не в хорошому сенсі цього виразу) – ця та схожі думки часто лунають під час обговорень майбутнього ветеранської політики.

За скромними оцінками, ветерани та члени їхніх сімей будуть складати щонайменше 10% населення України. Але чи готова Україна зіштовхнутися з мільйонами ветеранів, які повернуться з фронту?

Базовим законом ветеранської політики є Закон "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Саме цей закон визначає, хто є ветеранами та які пільги вони отримують.

Це закон 1993 року, і загалом він фокусується на ветеранах війн радянської доби. Звісно, що цей підхід застарілий для сучасних умов та потребує перегляду й оновлення.

Щоб зрозуміти, наскільки закон 1993 не відповідає сучасним реаліям, наведемо два приклади.

Хто вважається ветераном за законом? 

За законом, ветеранами є учасники різних воєн і військових операцій, серед яких багато неочевидних, на перший погляд, груп людей. 

Так ветеранами вважаються партизани і підпільники громадянської (1917-1921 років) та Другої світової воєн. Окреме питання: хто є підпільниками та партизанами громадянської війни – вояки Червоної армії чи вояки УНР? 

Учасники військових операцій СРСР за кордоном теж за законом є ветеранами. Чинною і дуже цікавою є постанова Кабміну 1994 року, де перераховано такі операції. Всього там 47 військових операцій СРСР починаючи з 1924 року. Серед них є і громадянські війни в Іспанії (1936-1939) та Китаї (1924-1949, з перервами), Корейська війна (1950-1953), придушення угорської революції (1956) та Празької весни (1968) тощо. Радянські військові, що брали участь в цих бойових діях, вважаються ветеранами, які мають право отримувати пільги в Україні.

Ветеранами, згідно з законом, є одночасно вояки УПА та вояки НКВС, що воювали проти УПА. Ті, хто боровся за незалежність України, та ті, хто боровся проти неї. Мовою закону це називається "ліквідація диверсійно-терористичних груп, бандитизму у 1944-1951 роках на території України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії".

Пільги: що і кому?

А що ж отримують ветерани всіх цих воєн (як і ветерани сучасної російсько-української війни)? Вони отримують пільги – пільги, які були прописані 30 років тому.

До переліку цих пільг, серед іншого, входять знижка на встановлення квартирного телефону або право на позачергове забезпечення продовольчими товарами поліпшеного асортименту. Нагадаємо, що в СРСР був товарний дефіцит, тому поряд зі звичайними магазинами, де майже нічого не було, були магазини підвищеного попиту.

Чому після загальної декомунізації, перегляду історичної, символічної та гуманітарної політики ці частини законодавства досі незмінні? Через те, що не змінили закон.

Чому не змінили закон? Цілком можливо, що причина в неуважності чи недоопрацюваннях, однак на це є й більш глибокі причини, конституційного рівня. 

КСУ vs реформи

Хоч зміни політики щодо ветеранів важливі, але це не так просто зробити. У своїй практиці Конституційний Суд не раз виносив рішення (рішення 2004, 2004, 2002, 1999 років) на користь збереження існуючої моделі. Наприклад, рішення у справі щодо соціального захисту ветеранів 2018 року.

У тому ж році неконституційним був визнаний закон, за яким ветеран не мав би отримувати визначені законом пільги, якщо дохід ветерана та його сімʼї перевищував би певний рівень. Пільги в цьому випадку – це безкоштовні ліки, знижка на комунальні послуги чи інші, менш популярні пільги.

Конституційний Суд вирішив, що "обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту", а "надання пільг (…) не повинне обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави".

Іншими словами, пільги та інші соціальні гарантії можна тільки збільшувати, але ніяк не зменшувати. А забезпечення цих пільг і соціальних гарантій повинно виконуватися, незалежно від того, є на це у держави гроші чи немає. Якщо держава не має на це грошей, не виконує відповідні соціальні зобов’язання, то чинна в цей момент влада порушує Конституцію в частині захисту прав громадян.

Дискусія щодо того, наскільки такий підхід є виправданим і справедливим або в якій мірі ця позиція є радянським спадком і проявом державного патерналізму, тліє без особливого результату і надмірної публічної уваги вже достатньо довго. Однак є конкретні достатньо негативні наслідки такої позиції, коли недобросовісні політики заграють із громадянами перспективою підвищення соціальних гарантій.

Якщо зовсім просто, то будь-яка популістична більшість у ВРУ може додавати нові і нові пільги, ніяк не обґрунтовані фінансово, щоб отримати короткочасні електоральні дивіденди. А от скасувати ці пільги – неможливо.

Навіть глибоке реформування з запровадженням рівноцінних умов соціального захисту є ризикованим, оскільки в підходящий момент до КСУ можуть звернутися з питанням щодо того, чи є ці умови рівноцінні або ж вони є обмеженням/скасуванням соціального захисту. А Конституційний Суд може тоді скасувати таку реформу. І це – великий виклик для будь-яких спроб реформувати державну політику щодо ветеранів.

Наприклад, адресна соціальна підтримка, коли ветеран отримує допомогу відповідно до його потреб, неможлива в таких умовах. Перегляд списку старих пільг чи позбавлення пільг ветеранів НКВС теж неможливе. Але ветеранська політика – це ж не тільки про ветеранів НКВС.

За деякими оцінками, в Україні буде близько 5 млн ветеранів та членів їхніх сімей. Тобто ветеранська політика торкнеться кожного сьомого громадянина України. Законодавство 1993 року необхідно буде реформувати. Воно створювалося для пенсіонерів, які пройшли Другу світову війну, а зараз переважну більшість ветеранів та членів їхніх сімей будуть складати люди працездатного віку. 

Пошук законних шляхів вирішення цієї ситуації є нагальним завданням для України. Іншим нагальним завданням є суспільна дискусія щодо того, з чого має і з чого не має складатися ветеранська політика. Проте говорити про це – замало. Необхідно вже вносити зміни, вже починати формувати нову політику. Адже що довше затягувати цей процес, то важче нам буде інтегрувати ветеранів, коли вони повернуться додому.

Володимир Скрипець, аналітик Лабораторії законодавчих ініціатив