С каждым днем становиться лучше, чем были вчера – национальная идея новой Украины
За декілька тижнів – річниця однієї з ключових битв у ході повномасштабного російського вторгнення в Україну в 2022 році. Саме 2 квітня торік завершилася битва за Київ.
Після 1,5 місяця спроб росіян захопити нашу столицю, ми відкинули їх від серця України. В ті дні ми побачили наслідки дій росіян у Бучі та Ірпені. Ми були шоковані та приголомшені.
Радість від першої великої перемоги "балансувалася" шоком від розуміння, з наскільки розлюдненими створіннями ми воюємо.
Саме битва за Київ та її наслідки дали нам тоді зрозуміти дві речі:
- Все могло бути набагато і набагато гірше. Якби росіяни взяли столицю, весь Київ був би всіяний тілами закатованих та вбитих чоловіків, жінок та дітей. І це було б з усією Україною, якби ми не встояли.
- Все могло бути набагато краще, якби ми протягом 30 років були менш наївні, більш розумні та відповідальні, більш прагматичні. Ми були б краще готові. Краще б розуміли, поруч із ким живемо. І, можливо, не було б ані 2014, ані 2022 року.
Річниця подій битви за столицю – вдалий час, щоб проаналізувати, який шлях ми пройшли й де опинилися зараз, порівняно з весною-2022.
Війна відкриває в людях найгірше і найкраще одночасно. Всі наші страхи лізуть назовні, бо війна – це найбільші страхи людини, що ожили та стали реальністю: смерть навколо, страждання, біль, страх за близьких. Часто, на жаль, страх виправданий.
За таких умов дуже важко не піддатися суму та відчаю.
Разом із тим, війна підсвічує всі хвороби суспільства, усі ментальні та історичні травми, створює можливості для найгірших людей серед нас продемонструвати себе в усій красі – зраджувати, красти, обманювати, маніпулювати.
Хтось досі грається у політику.
Хтось намагається заробити якомога більше грошей на війні.
Хтось живе в бульбашці самообману, наче немає ні війни, ні горя, яке вона принесла.
Але війна – це також час, коли сотні тисяч і мільйони людей демонструють свої найкращі риси. Мужність та героїзм, гуманізм та небайдужість, жертовність та готовність допомагати іншим. І цього всього – позитивного і шляхетного – ми навколо можемо побачити набагато більше. Насамперед від Сил оборони.
Десятки тисяч волонтерів, сотні тисяч донорів волонтерських фондів, електриків, рятувальників, лікарів та представників ще сотень професій, кожен, хто працює і платить податки – всі роблять свій внесок так, як його розуміють.
І саме завдяки тому кращому, що в нас є, що ми могли в собі побачити, ми встояли. І почали давати Росії по зубах. Дивуючи наших друзів та іноді й самих себе.
Це дійсно був пекельний рік, і нас чекає ще один такий же, сповнений випробувань, нових викликів, невдач та перемог.
Сподіваюсь, цього року прийде наша перемога. Для цього в нас є всі передумови: готовність українців, цивільних та військових тримати стрій, допомога партнерів та помилки ворога, куди без них.
Але навіть коли ми переможемо, це не зніме з нас ключового завдання "мирного часу" – не просто відбудувати домівки, школи, садочки, не просто "відновити як було", а побудувати принципово іншу країну.
Країну, в яку захочуть повернутися біженці й ті, хто поїхав до війни.
Країну, яка буде варта тієї жертви, яку приносять усі ті люди, які зараз в усіх можливих формах протидіють ворогу.
Що нам для цього треба? Системні реформи? Безумовно. Але цього недостатньо. Бо і для реформ, і для налагодження нормального життя треба дещо більше.
Потрібен принципово інший суспільний договір, принципово інші правила гри та життя, які важко формалізувати у вигляді законів та директив.
Не можна законами змусити людей бути людяними.
Не можна директивно наказати з повагою ставитися до звершень та помилок оточення.
Не можна за допомоги голосування у Верховній Раді вилікувати усі ті психологічні травми, які ця війна вже завдала українському суспільству, чи ті, які були ще до неї, як наслідок окупації.
Не можна змусити людей поважати приватне життя інших.
Не можна наказати критично сприймати інформацію, не вірити вкидам і перевіряти кожну прочитану новину.
Не вийде наказати людям не вірити антивакцинаторам, віщунам, ворожкам, російським блогерам та політичним популістам.
Не можна нав'язати чесність через посилення покарання за корупцію.
Не можна примусити киян ходити на місцеві вибори, щоб явка не була на жалюгідній позначці в 34%.
Це все – питання суспільної еволюції. Питання перетворення нас усіх на відповідальних громадян. І починати треба вже зараз.
Так, багато чого сталося "завдяки діям Росії". Вже майже нікого в країні не треба переконувати, що шлях до ЄС та НАТО – безальтернативний. Що країні потрібна сильна армія навіть у мирний час. Що шукати порозуміння з росіянами – безглуздо. Це все – на поверхні.
Однак, на жаль, все ще немає розуміння багатьох базових інституційних речей:
- Економічна лібералізація потрібна не для того, щоб "бізнес наживався". А для того, щоб бізнес міг інвестувати без страху, виробляти без страху, заробляти без страху, що завтра якийсь податківець чи митник прийдуть і відберуть те, що він заробив.
Бізнес – це не "гусак", якого треба общипувати. Це курка, яка несе золоті яйця. Її треба пестити та плекати, а не ганяти по курнику. - Реформа нашої соціальної політики й медицини (хто взагалі зараз про це говорить серйозно?) потрібні вже не для того, щоб "забезпечити високий рівень і якість життя". Вона потрібна, щоб ми могли залікувати ті важкі рани, які нашому суспільству і кожному українцю завдають росіяни.
Багатьом людям треба буде лікувати не тільки тіло, але й психіку. І цивільним, і військовим. Сотням тисяч людей. Ми до цього геть не готові. - Щоб ефективно боротися з корупцією, потрібно насамперед боротися з фундаментальними причинами корупції, а не з наслідками. Не бігати за кожним окремим корупціонером (це робота правоохоронців), а усувати самі причини – погані закони, погані процедури, зайві й невластиві функції держави.
Контроль важливий, але він працює та виправляє похибки та відхилення від системи, а не підмінює саму систему. - Судова реформа полягає не в тому, щоб вигнати "поганих" і знайти "хороших". Вона в тому, щоб система не робила ще вчора "хороших" – "поганими". Бо тільки коли люди повірять, що судова система не породжує чудовиськ, а працює на суспільне благо, вони знову повірять у справедливість від держави.
- Чиновники теж мають нормально заробляти, щоб на посади з більшою ймовірністю йшли чесні професіонали, а не люди, які отримують три копійки та чекають можливості вкрасти з бюджету. Те, що на маленьку зарплатню чи взагалі без неї прийдуть чесні, порядні та професійні люди – самообман.
Я можу довго продовжувати цей список. І ви можете його доповнити ще десятком-двома пунктів. Але для того, щоб це все усвідомити та реалізувати, нам все ще потрібно зростати як суспільству, формувати відповідальний, "дорослий" запит до політиків та очільників держави.
Бо поки ми все ще хочемо інфантильного "всього і за три дні", політики поводяться відповідно – пропонуючи мільйонам людей шалений популізм.
Так, багато людей відкрили в собі якості, яких ніколи не підозрювали: багато сотень тисяч людей воюють, волонтерять, допомагають, дають гроші на військо. Але ми все ще дуже рідко думаємо про стратегію. Ми витрачаємо неоціненний час на безглузді чвари, часто зловживаємо можливістю ствердитися коштом інших.
Нам всім треба щодня думати над тим, як стати трохи кращими за себе вчорашніх. Бути більш розумними та конструктивними, ніж ми самі вчора. Не навішувати ярлики на інших. Люди помиляються, іноді вони помиляються дуже сильно, але кожен має право на спокуту. Крім окупантів і колаборантів. Вони – не мають.
Нам не можна розкидатися людьми. Не можна повторювати дурниці штибу "якщо не хочуть – хай не повертаються". Ми маємо розуміти біль інших. Маємо намагатися зрозуміти, що кожен з нас проживає свою персональну трагедію. Кожен поводиться так, як це дозволяє йому його психіка. І це нормально.
Нам дуже важливо орієнтуватися у своїх діях на прогрес і на пошук порозуміння між собою. Тільки так ми зможемо перемогти ворога, домовитись про наше майбутнє і разом рухатися вперед.
Культ постійного розвитку та прогресу на всіх рівнях має стати нашою національною ідеєю. Кожен з нас завтрашній має бути кращим за себе сьогоднішнього.
Ми всі разом, кожен на своєму місці, маємо рухатись уперед. Замінюючи архаїку та старі уявлення про себе і про світ на нові, свіжі та актуальні. З тим, щоб не повторити помилки минулого і не наробити нових.
Тільки так у нас є шанс на майбутнє.
Григорій Маленко
***
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
