Пропаганда, права человека и отсутствие расплаты. Как многолетний компромисс с Россией привел к трагедии
Цей текст – лекція пам'яті професора Школи права Берклі Стефана Різенфельда. Щороку на його честь в університеті проходить симпозіум з міжнародного права. Цього разу він був присвячений масовим злочинам 21-го століття та їхній документації.
Головна редакторка "Української правди" Севгіль Мусаєва стала цьогорічною лауреаткою премії Стефана Різенфельда та отримала право прочитати лекцію на його честь.
Премія та лекція присвячені заступнику Меджлісу Наріману Джелялу та правозахиснику Максиму Буткевичу, які багато років присвятили захисту прав людини в Україні.
Мій будинок у Криму, де я прожила все дитинство, стоїть на невисокій скелі, що обривається крутим спуском до вузької річки та поля.
Я не була вдома 9 років із 35 років мого життя, і мої дитячі спогади обдточилися, ніби та морська галька.
Щоліта на половині поля зацвітали маки. Смуга поля, засіяна маками, була місцем, де легко було причаїтися і грати в хованки. Трава сягала майже нашого з сестрою зросту.
Друга половина поля, по інший бік дороги, була зазвичай засіяна пшеницею, тому ми туди не ходили – щоб не топтати хліб, як казала мама. Поле пшениці закінчувалося біля трьох паралельних доріг – шосе, залізничного полотна та злітної смуги аеропорту.
Шосе завжди здавалося дуже далеким, тож дійти до нього було чимось незбагненним. Серед дітей ходили ледь не легенди – подейкували, що там бачили лисиць.
Мені й зараз деколи сниться нічне поле із зеленою пшеницею, вкритою росою. І лисиці, що нишпорять десь поруч, порушуючи нічну тишу.
Дійти до краю пшениці, до тієї дороги було моєю дитячою мрією, й іноді, коли хотілося сховатися від усіх і втекти з дому, я уявляла, що напевно вирушу в подорож саме через це поле…
"Коли незнайомці приходять до твого дому,
Вони вбивають усіх, а потім кажуть: "Ми не винні, не винні".
Ці слова – рядки з пісні моєї близької подруги, переможниці Євробачення-2016, української співачки Джамали.
Цю пісню вона написала 2016 року і присвятила своїй рідній прабабусі Назилхан.
Прабабуся Джамали була депортована з Криму 1944 року разом з усіма кримськими татарами, які мешкали на півострові. Корінний народ Криму за наказом керівництва Радянського Союзу за одну ніч вислали за тисячі кілометрів від дому – в Середню Азію та на Урал.
Їхня вимушена подорож у жахливих вагонах без вікон, де зазвичай перевозили худобу, відбувалася з примусу й пролягала не через квітуче поле.
У цій подорожі прабабуся Джамали втратила найменшу дитину, а мій рідний дідусь, якому тоді було лише 13, – матір. Моя прабабуся померла у товарному вагоні без їжі та води. Тіло не прибирали ще кілька днів, і мій дідусь не відпускав її руку в надії, що вона просто заснула.
Після довгої подорожі у Середню Азію чи на Урал кримських татар поселили у спеціальних закритих селищах, де не було ані належних санітарних умов, ані їжі.
У перші роки після депортації загинуло понад 50 відсотків мого народу.
Ця трагедія вплинула на кілька поколінь кримських татар включно з моїм.
Мої батьки народилися в депортації і я також. Мені було два з половиною роки, коли кримським татарам дозволили повернутися на їхню історичну батьківщину.
Залишивши своє старе життя, моя родина розпочала його знову – на своїй рідній землі.
Ось уже дев'ять років ні я, ні Джамала, ні інші мої друзі кримчани не можемо поїхати додому. Бо у 2014 році Росія окупувала Крим.
Росія знову позбавила нас можливості жити на своїй землі. І тепер єдине, що залишилось, це дитячі спогади.
У 2022 Росія розпочала найбільшу після Другої світової війну на європейському континенті. Щодня в цій війні в Україні гинуть мирні громадяни та військові, руйнуються наші міста та інфраструктура, росіяни ґвалтують українських жінок та дітей. Після звільнення українських міст від російської окупації в них знаходять братські могили та закатованих мешканців.
"Коли незнайомці приходять до твого дому,
Вони вбивають усіх, а потім кажуть: "Ми не винні, не винні".
Ці слова з пісні про трагедію кримських татар, яка сталася майже 80 років тому, знову є актуальними.
Як і чому так сталося?
Журналісти мають шукати відповіді на найскладніші запитання. І сьогодні я також спробую це зробити.
Пропаганда
У 1944 році Йосип Сталін вислав кримських татар з Криму через звинувачення у співробітництві з нацистами.
Одним своїм рішенням він наклав тавро на усіх представників народу.
Правда ж полягала в тому, що переважна частина депортованих складалася з жінок та дітей і людей похилого віку. Бо чоловіки воювали в лавах Червоної армії.
Проте радянська пропаганда десятиліттями експлуатувала образ зрадників, аби позбавити кримських татар можливості повернутися.
Так і був створений міф про російську історію кримського півострова. Корінний народ Криму не мав голосу серед цієї брехні кілька десятиліть. Він не мав права розказати свою правду.
Тривалий час навіть дискусія про примусову депортацію киримли була заборонена.
Про фактичний геноцид українського народу спочатку брехала радянська пропаганда, а за нею й російська.
Бо брехня і пропаганда – одне зі знарядь російської військової машини.
Коли Росія почала окупацію Криму в 2014 році, російська пропаганда брехала про нацистів, які прийшли до влади в Києві і становлять загрозу для народу Криму.
Цю саму стратегію РФ використала і для того, щоб почати війну на Донбасі.
Потім, протягом восьми років російська машина пропаганди дегуманізувала українців, чим дала привід для повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року під гаслами денацифікації та демілітаризації.
І тільки після побачених жахів воєнних злочинів в українських містах, вбивств мирного населення, уряди багатьох країн заборонили мовлення російських пропагандистських каналів у себе.
До цього ніхто всерйоз не розумів загроз згубної інформаційної політики Росії, ніхто не усвідомлював, що в 21 столітті ошукані росіяни почнуть вбивати українців за те, що ті, мовляв, фашисти.
Однак цей образ не був сформований за рік чи два. Російська пропаганда витратила на це роки і мільярди доларів.
Російські пропагандисти – невід'ємна частина російської політики агресії, і вони мають понести повну відповідальність за свої злочини. Так само, як власник радіостанції "Тисячі пагорбів", яка розпалювала геноцид у Руанді.
Відсутність реакції на порушення прав людини
Окупація Криму Росією в 2014 році супроводжувалася викраденням і катуванням журналістів та громадських активістів.
Першою жертвою росіян став кримський татарин Решат Аметов. Він міг би вважатися зниклим безвісти, якби його понівечене тіло з ознаками тортур не знайшов випадковий перехожий.
Ми дізналися про цей злочин Росії випадково. Але Росія зазвичай намагається вчиняти злочини у повній тиші.
Саме тому в перший рік війни вона зачистила інформаційний простір півострова від усіх незалежних медіа та почала кримінальне переслідування всіх незгодних із окупацією кримчан.
У перший рік десятки тисяч людей були змушені залишити півострів через загрозу арешту.
У 2016 році в анексованому Криму була заборонена діяльність репрезентативного органу кримських татар Меджлісу – він був визнаний екстремістською організацією.
Далі Росія почала заміщення населення, переселяючи до Криму чиновників, колишніх військових з різних частин Росії.
Правозахисні організації роками повідомляли про порушення міжнародного гуманітарного права на півострові. Але їх не сприймали серйозно.
Звіти про ситуацію в Криму не користувалися увагою. На них зручно було заплющувати очі.
Бо це лише арешти, лише переслідування однієї національної групи, лише утиски української мови в Криму, лише накопичення військової техніки, лише кілька сотень політичних в'язнів, одиниці з яких після звільнення розповідають про жорстоке поводження та тортури.
На очах усього цивілізованого світу Путін перетворив Крим на військову базу. Але для чого створювати військову базу, як не для великої війни?
І тепер Путін використовує цю окуповану частину України для атак на мирні українські міста. Росія ледь не щотижня запускає смертоносні ракети з території окупованого півострова.
Чи можна було цьому запобігти? Так, якби права людини і їх порушення дійсно були важливими для міжнародного співтовариства, Росія би вже давно отримала важкі для її економіки санкції.
На перший погляд, відсутній зв'язок між першою жертвою окупації Криму Решатом Аметовим та сотнями закатованих українців у Бучі, Ірпені та Ізюмі – жахіттями, які вразили весь світ. Але насправді він є.
Майбутня система міжнародної безпеки має будуватися на найжорсткішій реакції урядів та міжнародних організацій на порушення прав людини. Це дозволить нам усім уникнути повторення трагедій.
Уряди, які системно порушують права людини, мають бути ізольовані від цивілізованого світу.
І тут би я хотіла перейти до третього, найважливішого пункту.
Відсутність покарання та відплати за старі злочини
Коли я зростала в українському Криму та мріяла стати журналістом, на мене справила враження книга російської журналістки Анни Політковської "Друга чеченська". В ній моя колега описувала події чеченської антитерористичної операції.
Простіше б сказати війни, але Росія системно не хоче називати війну, з якою вона приходить чи то в Чечню, чи то в Грузію, чи то в Україну, війною.
Мене вразила не тільки сміливість моєї колеги, а найбільше – описи того, що робили росіяни з мирним населенням Чечні.
"Іса живе в Сельментаузені. На початку лютого він також потрапив до концтабору на околиці Хоттуні. Об його тіло гасили сигарети, йому рвали нігті, його били по нирках наповненими водою пляшками з-під пепсі. Потім скинули в яму, іменовану "ванною". Вона була заповнена водою (зима, між іншим), й услід чеченцям, яких скидали туди, жбурляли димові шашки.
Їх було шестеро в ямі. Не всім вдалося вижити.
Офіцери в молодших чинах, які проводили колективні допити, говорили чеченцям, що у них гарні попки, і ґвалтували їх. При цьому додавали, що це тому, що "ваші баби з нами не хочуть". Чеченці, які вижили, зараз кажуть, що мстити за "красиві попки" – справа всього їхнього життя".
Це уривок з книги Анни, написаної у 2002 році. 2007-го, в день народження Путіна, Анну Політковську вбили пострілом у потилицю.
Коли я читала цю книгу, не могла навіть уявити, що мені – вже як українській журналістці та головній редакторці "Української правди" – доведеться чути та фіксувати те саме від своїх співгромадян у 2022 році в Україні.
За цей рік повномасштабної війни я чула історії про тортури, зґвалтування, смерть від мешканців сіл та міст у різних регіонах моєї країни. Вони однаково жахливі й у передмісті Києва, й у маленькому місті Тростянець на кордоні з Росією, й у Харківській області.
Ампутовані частини тіла, поламані кінцівки, тортури електричним струмом, сексуальна експлуатація жінок за їжу, зґвалтовані чоловіки, діти, старі люди, розстріл за відмову співпрацювати, розстріл мирних евакуаційних колон, повішення, допити із застосуванням молотка, кувалди…
Про все це розповідали мені та моїм колегам мешканці зі звільнених міст або ті, кому вдалося втекти з-під окупації.
Ми дізналися правду про ці злочини багато в чому завдяки журналістам. Але Росія продовжує брехати, заявляючи, що все це – постановка та фейк.
Втім, ми знаємо правду. Бо у Бучі росіяни розстріляли беззбройного батька мого колеги, Валерія Петровича Кізілова. В Ірпені вони вбили мого одногрупника, журналіста та документаліста Брента Рено. В Ізюмі закатували відомого дитячого письменника Володимира Вакуленка. В Херсоні розстріляли диригента Юрія Керпатенка.
Вони залишили по собі масові поховання в Бучі, Ізюмі. Це сотні закатованих та вбитих людей. І ми поки не знаємо усієї правди, бо частина території нашої країни досі окупована росіянами.
Ми досі не знаємо, скільки мирного населення Росія вбила в Маріуполі. Але йдеться про десятки тисяч людей. Весь Маріуполь – одна велика братська могила, найбільше на сьогодні масове поховання на європейському континенті.
Нині єдина можливість України захистити своїх людей на окупованих територіях – звільнити їх від російської окупації.
Безпорадність ситуації показує приклад колишнього журналіста, а донедавна правозахисника Максима Буткевича.
Багато років він розповідав про порушення прав людини на окупованій частині Донбасу та вимагав звільнення кримських політв'язнів. Коли почалася повномасштабна війна, Максим приєднався до війська. У червні він потрапив до російського полону, а минулого тижня суд в окупованому Луганську виніс йому вирок – 13 років.
Буткевич – не єдиний правозахисник, якого переслідує Росія. Так само Росія заарештовувала в Криму адвокатів, які захищали права кримських політв'язнів.
Півтора року тому РФ за сфабрикованим звинуваченням кинула за ґрати заступника Меджлісу Нарімана Джеляла. Восени 2022 року російський суд виніс йому вирок – 17 років ув'язнення.
Читайте також: "ДЕРЖИМСЯ!". Тюремний щоденник Нарімана Джеляла
Хто має захищати права людей, коли правозахисники опиняються за ґратами?
Сьогодні Європа переживає найбільшу з часів Другої світової війну та гуманітарну кризу. Це стало можливим через багаторічне ігнорування та замовчування проблеми, через багаторічний компроміс.
Ця війна стала можливою через те, що зло не було покаране. Росія не понесла відповідальність ані за злочини 20-го століття, ані за злочини початку 21-го.
"Коли незнайомці приходять до твого дому,
Вони вбивають усіх, а потім кажуть: "Ми не винні, не винні".
Для того, щоб ці слова не були актуальними за 10 чи 80 років, Росія та люди, які скоювали злочини в Україні, мають понести відповідальність.
Якщо ми не хочемо, щоб ця безкарність призвела до страшних злочинів у майбутньому.
А закінчити цю промову я хотіла би словами друга Нарімана Джеляла, які він написав у перші дні після початку повномасштабної війни:
"Навіть у ситуації несвободи ми маємо залишатися вільними зсередини.
Не вірте в те, що ви нічого не здатні змінити. Не вірте в те, що неможливе інше майбутнє.
Я також вірю. Навіть перебуваючи за мурами в'язниці".
Севгіль Мусаєва
