Время на Zeitenwende относительно России

Російська агресія в Україні – не епізод, але процес з глибоким історичним корінням, заснованим на імперських амбіціях. Тож закінчення війни – це не просто питання підписання мирної угоди, але перебудови міжнародного порядку таким чином, аби російська агресія не змогла повторитися з новою силою за декілька років.

Російський повномасштабний наступ на Україну, розпочатий 24 лютого 2022 року, спричинив глобальні зміни. Вторгненням в Україну Кремль атакував не лише суверенного сусіда, але й весь світовий лад, що ґрунтується на принципах Статуту ООН. 

Російський агресор керувався власними ревізіоністськими уявленнями, себто бажанням знищити світовий лад, утворений після Холодної війни, та відновити так званий "союз держав". 

Захід постійно недооцінював прояви відмови Кремля від стратегії співпраці на користь своїх ревізіоністських уподобань. 

Захід проігнорував перший сигнал, що прозвучав у промові Владіміра Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році. А також не відреагував на другий сигнал у 2008 році – війну в Грузії, коли замість засудити Путіна його прийняли з діалогом і навіть "перезавантаженням". Це лише заохотило агресора продовжувати – окупація Криму в 2014 році та початок війни на Донбасі (2014-2015) виявилися попросту питанням часу. 

Натомість слабкі санкції не затримали Путіна, й Україна опинилась під сильним натиском, зокрема країн "нормандського формату", імплементацією Мінських угод-2, які передусім служили російським інтересам.

Європа та російська імперіалістична війна

Сьогодні російська агресія проти України жорстоким чином підтвердила, що політична еліта, підтримана більшістю росіян, проводила імперіалістичну зовнішню політику. 

Протягом понад двох десятиліть Путін укріплював централізовану владу, нищив вільні ЗМІ та відтиснув опозицію за межі системи. Він також позбавив життя харизматичних лідерів, які могли чинити йому опір (наприклад, Бориса Нємцова у 2015 році), або ув'язнив їх у колоніях суворого режиму (як Алєксєя Навального два роки тому). 

Єдиною гарантією безпечного майбутнього в Європі є велика російська військова поразка. 

Потенційне закінчення війни шляхом компромісу розглядатиметься Москвою як знак слабкості Заходу і дозволить Кремлю розпочати нову (територіальну і політичну) силову агресію. Для Кремля це означатиме хіба що повернення до звичного порядку, адже військові витрати були б непомірними для Заходу, а економічний розвиток видавався би неможливим без користі торгівлі з Росією. 

Загалом історія свідчить про те, що Росія тільки виграє на тлі очевидної поразки.

Після 24 лютого 2022 року європейські країни поділились на два табори: перший прагне миру, натомість другий – перемоги. 

Якщо табір миру схиляється до початку перемовин з Кремлем (оскільки переконаний, що кожна війна закінчується за столом перемовин), то табір перемоги впевнений, що, лише поборовши імперську Росію, можна забезпечити українську суверенність та європейську безпеку.

Тим не менш, у багатьох країнах, навіть сусідніх з Україною – таких, як Словаччина чи Угорщина – переважає переконання "дивитись ширше за горизонт війни". Це сприймається як ознака реалізму і багаторічної мудрості.

Читайте також: Zeitenwende: передчуття Великої Війни…?

Що далі з Росією? 

Малоймовірно, що в Росії вибухне якесь повстання.

Можливість масових виступів не є реалістичною, оскільки більшість росіян (близько 75%, згідно з дослідженням Левада-Центру 2022 року) підтримують так звану "військову операцію". Водночас вони вважають українців "братнім народом", такою собі "Малоросією", гілкою російської нації під проводом великоросів (етнічних росіян).

Ймовірність палацового перевороту та олігархічного бунту так само низька. Путін створив державу, яка функціонує на кшталт мафії, забезпечуючи охорону (дах) членам системи, але виключно в обмін на вимогу абсолютної лояльності під загрозою втрати життя.

"Політбюро 2.0", тобто коло найближчих соратників Владіміра Путіна, залишається лояльним. Російські олігархи також не висловлювались проти війни. Однак близько двадцяти з них загинули при загадкових обставинах після лютого 2022 року і більше не становлять загрозу для Кремля.

Тож, якщо відбудуться зміни в Кремлі, то радше за сценарієм переходу влади всередині правлячої політичної еліти. Іншими словами, можна скоріше очікувати призначення виконуючого обов'язки президента з управлінням Путіним за сценою. 

Такий сценарій має загалом два варіанти: яструбиний та голубиний. Все залежить від того, чи поглибиться криза у Кремлі, тобто чи переважать інтереси силовиків. Якщо так, то Путін радше матиме такого наступника, як Ніколай Патрушев, який раніше керував ФСБ, а нині керує Радою безпеки. Це нагадуватиме ситуацію 1999 року, коли Боріс Єльцин призначив тоді молодого Путіна наступником в обмін на гарантії безпеки.

Проте, якщо зовнішній тиск виявиться жорсткішим, себто Захід утримає позицію говорити лише з новим лідером у Кремлі, а Китай підтримає цю вимогу, голубиний варіант, ймовірно, переважить. У цьому разі ми побачимо появу "доброго царя", який зможе говорити із західними лідерами про пом'якшення найсуворіших санкцій. 

Такий варіант може бути цілком прийнятним для Путіна, адже означатиме для нього не втрату влади, а швидше її укріплення. Ба, цей маневр вже мав місце: у 2008 році Путін помінявся посадами з прем'єр-міністром Дмітрієм Мєдвєдєвим.

Проблема з російським суспільством

Багато росіян не можуть змиритися з тим, що їхній світогляд та історична пам'ять насправді часто мають ксенофобний, колоніальний та расистський характер: поглинуті нації можуть бути лише слухняними або залишаються невдячними. 

Характерно, що в Росії й досі не визнали насильницьку русифікацію колоніалізмом. Наприклад, національне пробудження ХІХ століття в Україні спонукало царя ухвалити закон у 1876 році про заборону української мови. Закон також наказував називати Україну Малоросією, а український народ – малоросами.

Тому не дивно, що концепція "русского мира" з ідеалом збирання земель руських під контролем великих князів чи царів стала ідеологічним фундаментом агресії проти України.

Більше того, російська агресія не є лише військовою. Москва піднесла тероризм на рівень державної політики. Бомбардування цивільних поселень має на меті морально зламати українців, так само, як і руйнування критичної державної інфраструктури, а звірства над мирним населенням у Бучі та інших містах не є чимось новим у російській експансії.

Ян Рачінський, лауреат Нобелівської премії миру від імені "Меморіалу" 10 грудня 2022 року, визнав, що історики та юристи спостерігали за воєнними злочинами, скоєними Росією в Чечні, а нині бачать, як це відбувається в Україні. 

Він наголосив, що злочини проти людства скоєні саме російською державою. Коріння цього однозначно сягає сакралізації державної влади як найвищої цінності, яка насаджувалася в Росії протягом століть. Тож не дивно, що нинішня влада вважає "державні інтереси" вищими за індивіда, його свободу, гідність і права.

Ця стаття базується на доповіді "Europe and the war in Ukraine:DE-PL-UKR perspectives", опублікованій Коледжем Східної Європи з Вроцлава (Польща).

Аґнєшка Бриц, молодший професор кафедри політології Університету Миколи Коперніка, Торунь, Польща