Как презумпция виновности в Украине убивает доверие к суду и следователям
Основна передумова відчуття безпеки кожної людини – це довіра. Довіра до правоохоронних органів, яка гарантує, що злочинці будуть покарані, а невинні – захищені, зокрема від необхідності виправдовуватись.
Натомість, усе частіше в публічних комунікаціях українських правоохоронних органів ми можемо побачити тривожну тенденцію, коли підозрюваний перетворюється на злочинця ще на етапі оголошення підозри.
Наведу приклади дописів на офіційних сторінках антикорупційних органів: "Преміював себе на 10 мільйонів доларів США" та "НАБУ припинило п'ятирічну корупційну схему в Державному підприємстві "Міжнародний аеропорт "Бориспіль"".
Яку емоцію викликає подібна інформація?
У більшості позитивну: ми бачимо, що правоохоронці працюють і припиняють правопорушення. Але за першим враженням ховається диявол, який, як відомо, проявляє себе в дрібницях.
На момент публікації обидві справи перебували на етапі розслідування. Вироку суду не було і немає досі, а слідство у своїх публічних комунікаціях не надає об'єктивної інформації. Тому результат, який ми отримуємо, коли переходимо від емоційно-популістичного до юридичного підходу – це відсутність складу злочину.
Суд, а в цих випадках це Вищий антикорупційний суд України, в такій ситуації приймає об'єктивне рішення, яке відповідає загальному для всіх у країні принципу законності та верховенства права, але натомість отримує тиск і критику в свій бік, бо в очах суспільства це "відмазали корупціонера".
Суд втрачає довіру, а потім її втрачають правоохоронці, які гучно пообіцяли, але не виконали.
У цьому сенсі дуже показовою є справа колишнього директора аеропорту "Бориспіль" Євгенія Дихне. Після завершення стадії судових дебатів 20 січня 2023 року Спеціалізована антикорупційна прокуратура виклала на своїй сторінці таку публікацію:
"Справа стосовно колишнього керівника "Міжнародного аеропорту "Бориспіль""
У Вищому антикорупційному суді відбулись дебати у справі про обвинувачення колишнього керівника державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (далі – ДП "МА "Бориспіль") та начальника служби орендних відносин у зловживанні службовим становищем, що завдало понад 16,5 млн грн збитків підприємству.
У своїй промові прокурор наголосив на повноті зібраних доказів, а також на важливих аспектах окремих матеріалів у справі. Завершуючи свій виступ, прокурор попросив суд застосувати до вказаних осіб покарання у вигляді 5 років позбавлення волі для колишнього керівника ДП "МА "Бориспіль" та 4 роки – начальниці відділу.
Наступне засідання – 08.02.2023.
У ході досудового розслідування встановлено, що протягом 2014-2019 років службові особи держпідприємства на підставі укладених договорів попередньої оренди передавали приміщення суб'єктам підприємницької діяльності. Проте з'ясувалося, що вищевказане майно належить Міністерству інфраструктури України і право на передачу його в оренду має лише Фонд державного майна України за відповідною конкурсною процедурою.
Незважаючи на це, в порушення чинного законодавства, службові особи неправомірно за заниженою вартістю передавали вказані приміщення підприємцям, як наслідок держпідприємству завдано збитків на суму понад 16,5 млн грн.
Дії колишнього керівника держпідприємства та начальника служби кваліфіковані за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України".
Вже з тексту ми дізнаємося, що провадження стосувалося двох осіб, але начальниця відділу орендних відносин аеропорту не є big fish і навряд чи зацікавить широку громадськість, тож про неї в заголовку можна не згадувати. Її дії, до речі, кваліфіковані за частиною 5 статті 27 Кримінального Кодексу, тобто пособництво. А самі два договори, які є предметом судового розгляду, укладені у 2016-2017 роках. Тож, закид про "п'ятирічну схему" є не більше ніж тизером для створення в читача відчуття "серйозності ситуації".
Безвідносно до деталей ситуації, яка мета подібної комунікації? Тиск на суд напередодні рішення?
Повідомлення суспільству, що САП зробила свою справу, і, якщо рішення суду буде виправдувальне, це не їхня провина? Риторичні запитання.
Юриспруденція не терпить припущень та маніпуляцій, їй потрібні сухі факти. У справі Євгенія Дихне факти такі:
- Аеропорт "Бориспіль" укладав попередні договори оренди з 2011 по 2019 рік, загалом їх було понад 150. Згідно з ними, орендар користувався приміщенням, платив за це орендну плату, а натомість зобов'язувався почати процедуру оренди у Фонді держмайна за законом "Про оренду державного та комунального майна".
Якщо на конкурсі у Фонді переможе інший учасник – орендар має звільнити приміщення. Ці договори укладалися виключно на період, поки Фонд державного майна проводитиме конкурсну процедуру, а не "замість" договорів Фонду. - Ці договори були потрібні підприємству і укладалися в його інтересах. На цьому зійшлись більшість свідків, які працювали в аеропорту "Бориспіль". Це все було заради забезпечення сервісами нас із вами, та всіх пасажирів аеропорту.
- Правоохоронці обрали два з усіх аналогічних договорів і вирішили, що саме вони незаконні й передані за заниженою вартістю.
- Експертиза прокуратури, яка нібито підтверджує "шкоду на 16,5 мільйонів гривень", доводить упущену вигоду, а не пряму шкоду. Вона розрахована на основі припущення спеціаліста-оцінювальника щодо ринкової вартості оренди у 2019 році відносно договорів 2016 року методом арифметичного віднімання "від більшого числа меншого". Такий підхід некоректний ані за формою, ані за змістом.
- Дата відрахування "шкоди" співпадає з датою укладання попереднього договору оренди та звернення до Фонду держмайна (ФДМ) за проведенням конкурсу.
Тобто, обвинувачення стверджує, що, якби не попередній договір оренди, орендар міг би взяти приміщення в оренду за конкурсом ФДМ день у день.
Для мене це справа про тунельне бачення. Детектив взяв окремі обставини поза загальним економічним та соціально-політичним змістом, зв'язав їх припущеннями й виклав у такій послідовності, яка йому була потрібна, та отримав обвинувальний акт, побудований на домислах.
В його уяві в кінці цього тунелю Євгеній Дихне мав би опинитись за ґратами.
Насправді, матеріали досудового дослідження (скриншоти зі сторінок у фейсбуці та витяги з журналістських розслідувань) свідчать про те, що Євгеній Дихне мав би стати тільки провідником до значно більшої "риби". Але, оскільки зв'язок не підтвердився навіть в логіці детектива та прокурора, в суд передано тільки справу щодо Євгенія та начальниці служби орендних відносин, яка отримала кваліфікацію "пособництво".
Джеймс Комі, колишній голова Федерального бюро розслідувань, у своїй книзі "Вища вірність" називає таке явище установкою на підтвердження. І стверджує, що це одна з найбільш потужних і небезпечних сил людської природи.
"У процесі еволюції наш мозок призвичаївся отримувати інформацію, яка узгоджується з нашими уявленнями. Ми шукаємо дані та зосереджуємося на фактах, які підтверджують нашу думку. Та найгірше те, що, потрапивши в цю пастку, ми не можемо сприймати інформацію, яка суперечить нашим попереднім рішенням", – пише Комі.
Як адвокат, я завжди стоятиму на боці свого клієнта. Проте у мене є можливість приймати виважене рішення щодо того, чи стане людина моїм клієнтом.
Політика адвокатського об'єднання "Міллер" забороняє нам захищати корупціонерів. Тобто, якщо після ознайомлення з матеріалами справи ми розуміємо, що людина реально вчинила корупційний злочин, ми відмовимось її захищати. Бо порядність – це податок, який платять не всі.
У справі Євгенія Дихне для мене стало зрозумілим, що тут ідеться не тільки про захист від обвинувачень у суді. Це також болючий приклад презумпції винуватості, коли публічні заяви правоохоронних органів визначають громадську думку і, в багатьох випадках, хід справи.
Тому такі комунікації повинні мати чітку межу і не містити передчасних обвинувачень.
Об'єктивні вироки – це і є показник якісної роботи правоохоронців і запорука довіри суспільства. Суспільства, в якому кожен може почуватися вільним і захищеним, а підозрюваний вважається невинним, доки його вина не буде доведена в суді.
Олексій Носов
