Editorial: Почему "расшатывать лодку" – это замалчивать коррупцию, а не указывать на нее

Єдність. 

Саме вона – одна з причин того, чому Україна вистояла перед державою-агресором і дає йому достойну відсіч.

Люди різних професій та статку, які молилися в різних храмах, розмовляли вдома різними мовами та голосували за різних політиків – всі вони об'єдналися в один кулак зі сталі, крові, волі та єдиної мрії. 

Це і стало українським дивом.

Проте єдність народила в суспільстві табу – жодної критики української влади під час війни. Будь-яка критика може виявити її слабкі місця та грати на руку країні-окупанту.

Мовляв, нічого не забудемо. Героїв визнають після битви, а от злодіїв покарають після перемоги. 

До певного часу цей суспільний договір працював. Допоки в його механізм не почали потрапляти піщинки антикорупційних розслідувань.

І тоді з тих чи інших боків почали лунати обвинувачення не в бік корупціонерів, а в бік розслідувачів. Мовляв, не треба розхитувати корабель під час війни.

Яскравий приклад цієї ситуації – розслідування щодо контрактів Міноборони про харчування для військових із захмарними цінами.

Чого не має статися в подібній ситуації?

У суспільстві не має розповсюджуватися думка, що зрадою є не сама корупція, а її викриття журналістом. 

Але саме так і сталося. І чиновники радо підвищили ставки, подавши журналістське розслідування як спробу заблокувати постачання продовольства до армії або підґрунтя для блокування поставок зброї.

Це викривлене уявлення про те, що є правильним, а що – ні, і стало причиною того, що "Українська правда" вирішила вийти з редакційною колонкою.

Корупція – це шлях до прірви. Коли ми встигли про це забути?

Поки професійні військові, вчителі, підприємці, водії, лікарі… – таке різне, але єдине українське військо, закривають собою всю країну, окремі її громадяни продовжують топтатись по нашій спільній мрії в тилу.

Адже ця мрія – про життя у вільній Україні. Вільній не тільки від Росії. Вільній у тому числі від корупції.

Саме корупція, якої влада перестала соромитися, вивела людей на Майдан дев'ять років тому. З бруківки та автомобільних шин почала вибудовиватися нова Надія на демократичне перетворення країни. Ми сплачуємо за неї велику ціну. Це ціна за право та можливість не бути Росією.

Поки сьогодні одні економлять на чашці кави, щоб віддати заощаджене на ще один мавік – може, він врятує чиєсь життя, інші – проводять багатомільйонні оборудки.

Скільки життів українських воїнів могли б врятувати гроші, що не пішли на відкат?

Викривати корупціонерів – це не про розкачування човна. Розхитує його той, хто взяв одне весло та гребе в протилежному напрямку, а не той, хто вказує на весляра.

Викривати корупціонерів – це не просто про намір зупинити одну оборудку. Це спроба зірвати низку корупційних рішень у майбутньому, бо зазвичай апетити ростуть, а не навпаки.

Тим більш, коли воєнний час зняв запобіжник суспільного контролю.

Чим відрізняється корупція під час війни від корупції в мирний час? Тим, що по той бік цієї формули не рівень життя громадян, а просто їхнє життя. Кожна вкрадена в держави гривня – це одна гривня, не витрачена на те, щоб держава вистояла.

Один із головних аргументів тих, хто одночасно виступає і проти корупції, і проти її оприлюднення, в тому, що це може відвернути від нас західних партнерів.

Без підтримки світу нам у цій війні за світ не перемогти. Безперечно. Але підірвати їхню довіру може не корупція, а небажання з нею боротися.

Наївно тримати Захід за сліпе кошеня, яке не помічає, коли український можновладець приїжджає просити грошей у костюмі "Brioni", або не здогадується про практику відкатів чи фірм-прокладок у державних контрактах. І викорчовувати такі ростки недовіри потрібно з самого початку.

Якщо відкладати боротьбу з корупцією "до перемоги", одного дня гнійник точно виросте та вибухне. Цього скандалу неможливо буде уникнути. Але наслідки для країни від цього можуть бути набагато більш серйозними.

Якщо залишати злодіїв панувати до перемоги, то її можна і не дочекатися.

І це питання до Володимира Зеленського – щоб борючись із зовнішнім ворогом, влада не ігнорувала й тих, хто підточує державу зсередини. 

Бо інакше одного дня він може зрозуміти, що, якою правильною не була б промова, аплодують йому все тихіше, і несподівано відкрити для себе, що колишньої єдності вже немає ані в країні, ані серед партнерів, де вона і так була доволі хитка.

І наостанок. Серед людей, які "не хотіли би розкачувати човен", окремим хором лунають голоси тих, хто каже, що немає жодної армії, в якій не було б розкрадань, що правило – закласти на це відсоток – диктує нам сама історія. Корупцію все одно не перемогти, кажуть вони, годі й вошкатися.

Вони можуть у це не вірити. Але ми впевнені: зробити це – життєво необхідно.