Рождество и война 2022
Мене звати Дмитро Сінченко, позивний Перун, я солдат Української Добровольчої Армії, до великої війни був журналістом та громадським активістом.
Різдво я вже кілька років поспіль святкував 25 грудня. Ще до того, як цей день став офіційним вихідним.
Власне, я активно просував перехід на новий церковний календар ще до того, як це стало мейнстрімом. Проводив просвітницьку кампанію, передусім серед лідерів думок та народних депутатів. Очевидно, що я теж зробив вагомий внесок у нинішній злам суспільної думки.
Чому я це робив? Ще в дитинстві я не міг зрозуміти, чому на відривному календарі бабусі було позначено по дві дати, за григоріанським і юліанським календарями. Бабуся намагалася мені пояснити, а я все одно не міг зрозуміти. Навіщо церква продовжує жити за неправильним календарем, знаючи, що він неправильний?
Вдруге мене змусила задуматися про це російська агресія у 2014. І я зрозумів, що це лише одна з форм "русского міра". Це те, що відрізняє Росію і її сфери впливу від решти світу, це те, що ізолює. Тому і взявся за цю справу, писав статті, публічно демонстрував свою позицію у соціальних мережах. Згодом я помітив, що маю чимало однодумців, хоча на початках здебільшого мене не розуміли.
Але спершу ми почали робити свято в родинному колі: традиційні 12 страв, кутя, колядки. Потім ми почали святкувати з кумом та хрещеним. І це виявилося дуже зручно, бо на традиційну дату 7 січня і пізніше було складно співставити наші графіки, щоб всі були в місті. Або вони, або ми кудись їхали. Отже, це свято почало поступово заходити в наше життя.
Моя війна теж почалася з Різдва. Я пішов у гості до хрещеного, який збирався їхати на Новий рік і Різдво на фронт, на Донбас, і він запросив мене поїхати з ним, як волонтера.
На фронті ми теж відзначали Різдво, хоч і поки за старим стилем – зібрались за спільним столом напіврозбомбленого будинку, поїли кутю, заспівали колядки, поспілкувались, обмінялись подарунками і пішли "вітати" ворога.
Як я святкував цього року Різдво? Нам пощастило до цієї дати вийти з позицій, окопів і бліндажів, і просто відпочити. Найбільшим подарунком була можливість помитись і поспати.
У нас не було ялинок і санта клаусів, куті і вертепів, але ми були щасливі, що все ще живі, що ми успішно боронимо Україну і даємо змогу решті українців святкувати, або не святкувати, або сперечатись про те, коли і що святкувати.
І знаєте, зараз на мирній території ситуація в дечому гірша, ніж на фронті.
Ми готові до труднощів, ми маємо відповідний одяг, ми маємо генератори, ми маємо старлінк, тож у нас є і електроенергія, і інтернет. А мої рідні зараз цього позбавлені. Вимкнення електроенергії – це відсутність тепла, це відсутність зв’язку, це відсутність водопостачання. У містах пережити таке дуже важко.
Тим не менш я впевнений, що у нас було незабутнє і душевне Різдвяне свято. Адже наша нація залишилась нескореною, ми перемагаємо, здавалось би, в рази сильнішого ворога. Тому моя родина, хай без мене, але все одно зібралася за святковим столом, хай навіть при свічках, бо світла знову не було, заспівала святкові пісні і скуштуала традиційні страви. А ми з побратимами і посестрами відсвяткували у своїх бліндажах і окопах. Бо ми залишились українцями, ми єдині з цивілізованим світом, і це головне.
Дмитро Сінченко
