Три года Избирательному кодексу, или Как власть может изменить избирательные правила
19 грудня – важлива дата для українського суспільства. Саме у цей день три роки тому народні депутати ухвалили Виборчий кодекс. Це перший з 2011 року закон, який запровадив пропорційну виборчу систему на парламентських виборах. Мажоритарники мають назовсім зникнути з українського політикуму.
Найближчі парламентські вибори у жовтні 2023 року мали б відбутися за новим Виборчим кодексом, але через військову агресію їх перенесуть аж після закінчення воєнного стану.
Проте депутати вже почали думати про вибори. Голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк тиждень тому заявила, що зараз найкращий час для дискусій, варто чи ні змінювати Виборчий кодекс.
Поки йдеться про можливе повернення до закритої пропорційної системи замість відкритих виборчих списків. Але й про змішану систему не забувають: відповідні законопроєкти, зареєстровані більше року тому, ніхто й досі не відкликав і у будь-який момент їх можуть витягнути із рукава.
Першим це питання підняв Давид Арахамія, керівник фракції президента у парламенті. Він скаржиться на недосконалість нової виборчої системи, попри те, що випробувати її ще не встигли. І чим ближче ми будемо до виборів, тим більше подібних виправдань будемо чути.
Щоб запобігти черговим спробам маніпуляцій, розвінчуємо найгучніші міфи, якими провладні політики можуть аргументувати повернення до мажоритарки.
Міф 1. Мажоритарна система гарантує краще представництво
Мажоритарна система гарантує нерозривний зв’язок виборця з кандидатом, а сам кандидат у разі перемоги представлятиме округ у Верховній Раді. Це популярний аргумент для того, щоб нічого не змінювати, але в Україні, на жаль, такий зв’язок не працює.
За мажоритарною системою відносної більшості в Україні для перемоги достатньо отримати лише на один голос більше, ніж найближчий конкурент. При цьому, не обов'язково здобувати підтримку більшості виборців. На практиці це означає, що якщо в окрузі візьмуть участь чотири кандидати, де один отримав 1001 голос, а інші – по 1000, переможе перший. Більше того, інтереси решти виборців не будуть враховані, а сам депутат представлятиме лише незначну частину свого округу.
За підсумками останніх виборів до Верховної Ради в одномандатних округах із 199 мажоритарників лише 16 депутатів отримали понад 50% голосів виборців. Водночас 61 мандат отримали кандидати, яких не підтримала й третина виборців, а шестеро не набрали 20% голосів .
Є ще один хрестоматійний приклад. На виборах у 2014 році в середньому за одного обраного депутата голосували майже 28 тисяч виборців. Але Юхиму Звягільському для обрання вистачило лише 1454 голосів, Олегу Недаві – 2275, а Ігору Шкирі – 4778. Усе через те, що їх обирали у прифронтових округах, де кількість виборців була невелика. У результаті такого викривлення за депутатами стоїть дуже різна кількість виборців, а повноваження у них при цьому однакові.
Проведення виборів у звільнених від тривалої окупації Донецькій, Луганській областях та Криму буде величезним викликом для влади навіть за умов пропорційної виборчої системи. Повернення мажоритарки може призвести до обрання до парламенту вчорашніх колаборантів і зрадників.
Міф 2. Мажоритарка однаково вигідна для всіх учасників виборчих перегонів
Мажоритарна система вигідна для олігархів та влади. Перші висувають на округах кандидатів і "переконують" працівників своїх підприємств їх підтримати під загрозою звільнення або зменшення зарплат. Надалі ці депутати представляють олігархів у вищих органах влади і формують навколо себе депутатські групи колег, із якими можна домовитись.
Влада розраховує через мажоритарку провести потрібних для себе депутатів. Частина кандидатів-мажоритарників заходить як представники партії. Найпопулярніші можуть балотуватися як самовисуванці. Але результат один – такі депутати захищають інтереси президента і провладної більшості.
Такій практиці вже понад 20 років. Ще у 1998 році в парламент зайшло 117 мажоритарників-самовисуванців. Більшу частину завів президент Леонід Кучма і через них впливав на роботу Верховної Ради.
Через чотири роки пропрезидентський блок "За Єдину Україну" за пропорційною системою отримав лише 35 мандатів. За мажоритарною ж президент Кучма провів ще 129 депутатів: 86 партійних і принаймні 43 самовисуванців. Це дозволило спільно із Соціал-демократичною партією (об’єднаною) та частиною інших самовисуванців сформувати пропрезидентську більшість.
Кучму–2002 скопіював Янукович у 2012 році. "Партія регіонів" та Комуністична партія отримали лише 43,18% голосів виборців. Опозиційних "Батьківщину", "УДАР" та "Свободу" на пропорційні системі підтримали 49,94% виборців і саме демократичні партії мали формувати коаліцію й уряд. Але більшість сформувала пропрезидентська партія з комуністами завдяки додатковим 113 депутатам-мажоритаритарникам.
У 2019 році більшість Петра Порошенка неохоче хотіла змінювати систему і втрачати такий інструмент. Пропрезидентська більшість довго саботувала голосування за Виборчий кодекс. Закон врешті ухвалили, але вже за президента Володимира Зеленського і його монобільшості.
Вибори показали іншу проблему: виборці проголосували за кандидатів не через те, що вони – чудові люди, гарні сусіди чи патріоти. А тому, що вони – "Слуги народу". Самих кандидатів, як правило, ніхто не знав. Так Володимир Зеленський провів до парламенту 130 мажоритарників, які допомагають приймати потрібні президенту рішення.
Міф 3. Самовисування – важлива частина політичних прав українців
Народний депутат від "Слуги народу" Георгій Мазурашу пропонує відтермінувати застосування пропорційної системи допоки Виборчий кодекс не змінять і громадяни не зможуть самостійно балотуватись у депутати. На думку нардепа, самовисування – це конституційне право громадян, яке не можна обмежувати.
Лише з одним твердженням Мазурашу можна погодитись: самовисуванці стали звичним явищем для України. Вони існували на 7 з 9 виборів до парламенту – на усіх виборах у незалежній Україні окрім як у 2006 та 2007 роках. Саме самовисуванці встановлюють остаточний баланс влад, оскільки отримують значну частину мандатів. У 2019 році таких було 46, у 2014 – 96, 2012 – 43, а у 1998 – 117.
Але на практиці вони в кращому разі ні на що не впливають, а в гіршому – є небезпечними для демократії. Часто самовисуванці є прихованими кандидатами від чинної влади, які йдуть на вибори без партійних стягів для того, щоб їх не пов’язали з владою чи партією. Або ж це кандидати від олігархів, які перемагають на округах через вплив своїх патронів.
Реальні самовисуванці, яких цікавить лише представництво свого округу, не можуть впливати на процеси в парламенті та обстоювати інтереси своїх виборців. Вони не здатні знайти підтримку для своїх законопроєктів та захистити власні правки. У них немає навіть партії, яка могла б допомогти своєму представнику у парламенті. Реальні самовисуванці самотні у своєму бажанні зробити щось корисне для країни.
У підсумку більшість таких незалежних кандидатів просто купують. Наприклад, влада, через вливання бюджетних коштів в округи самовисуванців, або олігархи, які з таких депутатів утворюють цілі депутатські групи. Потім саме такі групи стають особливо впливовими, адже саме їхні голоси уможливоюють ухвалення рішень.
У чинному скликанні парламенту впливовими є групи самовисуванців "Довіра" і "За майбутнє", які неофіційно перебувають у коаліції зі "Слугами". Без них партія влади не змогла б ухвалити левову частину законів що у 2021 році, що у другій половині 2022. За за таку лояльність треба розплачуватись – наприклад, субвенціями на соціально-економічний розвиток з Держбюджету, які йдуть на мажоритарні округи.
Міф 4. Мажоритарна виборча система вигідна для дрібних партій
Є думка, що мажоритарна система дозволяє до парламенту популярним на місцях політичним партіям і так сприяє представництву інтересів громадян. Наприклад, у чинному скликанні парламенту є представник "Самопомочі" Павло Бакунець та "Свободи" Оксана Савчук. Але оскільки їх мало, безпосередньо впливати на щось вони не можуть.
Павло Бакунець у грудні 2019, через кілька місяців після виборів, увійшов до "Довіри" і зараз часто є спікером цієї групи у Верховній Раді. Про його належність до Самопомочі майже ніде не згадують і він вже навряд чи представляє інтереси цієї партії і її виборців.
Оксана Савчук до жодної фракції чи групи не увійшла. Вона досі лишається представницею Свободи у парламенті, ходить на ефіри від своєї політичної сили, часто виступає з керівниками партії. Можливо, вона й має зв’язок з виборцями, бачиться з ними, спілкується. Але впливати на процеси у Верховній Раді вона не може. Інших свободівців у парламенті немає, а отже й допомогти округу без домовленостей з владою чи захистити інтереси партії їй надзвичайно складно.
На практиці, на мажоритарці перемагають великі або провладні партії. Наприклад, на виборах 2014 року "Блок Петра Порошенка" отримав 132 мандати, з яких 69 – на мажоритарці. Їхні колеги по коаліції, "Народний фронт", отримав 18 мажоритарних мандатів. Інші парламентські партії провели через мажоритарку лише 5 депутатів. Решту становили самовисуванці і представники позапарламентських партій.
Таку ж тенденцію показали результати останніх виборів до Верховної Ради. Через мажоритарку партія "Слуга народу" отримала додаткових 130 мандатів. Інші ж парламентські партії – лише 13.
Міф 5. За нової виборчої системи виборець не знатиме своїх депутатів
Давид Арахамія, керівник пропрезидентської партії вважає, що за нової виборчої системи відомі мажоритарники втратять впізнаваність у виборця. Мовляв, ні кандидат не знає людей, ні вони його. А часу, щоб познайомитись, немає.
Ймовірно, це дійсно буде проблемою для Антона Яценка, Віктора Балоги, Олександра Гереги, Ярослава Дубневича чи Олега Кулініча, які з 2012 року безперервно обираються у одних і тих самих виборчих округах.
Але у 2019 році це не стало проблемою для партії "Слуга народу", де не було жодної людини з досвідом роботи депутатом. Це не стало перепоною для 130 мажоритарників-"слуг", більшість із яких ніхто не знав на окрузі. Значна частина цих нардепів раніше взагалі не були пов’язані з політикою.
Але Давид Арахамія лукавить ще у дечому. Насправді партії радо приймають до своїх лав кандидатів-мажоритарників, які здатні зібрати значну підтримку в регіоні. Наприклад, Антона Яценка, який в 2011 році перейшов з Батьківщини до Партії регіонів, Юлія Тимошенко радо прийняла назад. Бо не кожен депутат може зібрати понад 69% голосів виборців у себе на окрузі.
Нова виборча система не загрожує виборцям і їхнім зв’язкам з депутатами. Щоб перемогти в регіональному списку, кожен кандидат буде мати мотивацію підвищувати власну впізнаваність, підтримувати зв’язок з виборцем і сприяти розвитку свого регіону. Як наслідок ростиме впізнаваність партії та прихильність до неї. Політичні сили, у свою чергу, будуть зацікавлені у розвитку територіальних представництв і залученні людей з різних областей, міст, селищ та сіл, адже кожен потенційний голос важливий.
Останнім часом дедалі більше чуток про намір провести наступні вибори депутатів за закритою мажоритарною системою. Зважаючи на війну та значні перспективи деокупації Донецької, Луганської областей та Криму, це має сенс. Регіональні виборчі списки за таких умов можуть не спрацювати. Але це не має перетворитись у постійну практику.
Відкриті виборчі списки – це вимога суспільства, яку влада не може ігнорувати як би це їй не подобалося.
Міф 6. За відкритих списків кандидати від однієї партії один одного "знищують"
Це ще одна скарга від Давида Арахамії. За його словами: "кандидати, які потрапляють до списків партій, один одного "знищують". Умовно кажучи, третій номер починає "сипати" компромат на п'ятий номер, той – у відповідь. У результаті йде боротьба всередині списку, а не із зовнішніми опонентами".
Тут є одразу дві маніпуляції.
Перша стосується партійної дисципліни. Якщо партія не може взяти до своїх списків гідних кандидатів і нормально організувати внутрішні процеси – то це вада самої партії, а не проблема виборчої системи. Зрозуміло, що політичним проєктам, які збираються лише під вибори, подібного рівня організованості досягти неможливо.
Друга маніпуляція – демонізація внутрішньопартійної боротьби. Боротися за вищі місця у виборчих списках – це нормально. Особливо коли останнє слово за виборцем, а не за партією. Це мотивуватиме кандидатів більше спілкуватись з виборцями й робити щось для округу. Також це допоможе відсіяти технічних кандидатів і "спонсорів" партій, які купили місця у виборчих списках.
Відкриті списки у різних формах працюють в Австрії, Боснії і Герцеговині, Нідерландах, Хорватії, Словаччині, Чехії тощо. Там так само відбувається внутрішньопартійна боротьба за голоси виборців. Але цю систему не лише не демонізують, але й вважають найбільш ефективною для формування демократичних парламентів.
Чи мажоритарка однозначно погана?
Ні. Будь-яка виборча система має свої плюси та мінуси. Кожну з них можна застосовувати за певних умов і цілей, які ми ставимо перед собою.
Але досвід України показує, що мажоритарна система не є вдалою для нас. Вона створює занадто багато небезпек, нею можна зловживати і викривляти інтереси виборців. А ще вона створює зайві спокуси для влади.
Нова пропорційна виборча система з відкритими списками теж має вади. Вона складніша, вимагає більших зусиль як від виборців, так і від кандидатів. Але перш, ніж її виправляти, необхідно хоча б декілька разів застосувати.
Два-три виборчі цикли дозволять виявити, локалізувати і, за наявності політичної волі, вирішити найбільші проблеми, з яким стикаються партії та виборці. Лише після цього можна буде робити висновки про те, чи підходить нам пропорційна система з відкритим списками, чи ні.
Олег Савичук
