Двенадцать и еще миллион причин, почему россияне будут ненавидеть Украину все больше и больше

Після початку повномасштабної агресії Росії багато хто в Україні плекав дивну надію: глибинний російський народ ось-ось вийде на вулиці та скаже рішуче "ні" своїй владі.

"Гей, ви там збожеволіли? Стоп! Досить!" – сказало б нормальне суспільство в більш-менш нормальній державі.

Спадає на згадку, як під авіаударами в Києві, Чернігові, Харкові, Маріуполі українці телефонували своїм родичам з РФ, надсилали фото та відео з жертвами та руйнуваннями власного житла.

Їм відповідали: "Ви нічого там не розумієте, це вас ЗСУ бомблять. Вам "укронацисти" мізки промили".

Або так: "Потерпіть трохи. Скоро вас звільнять, все буде гаразд!".

У кращому разі так: "Ми проти війни, але що ми можемо зробити?!".

Українські селебріті в перші дні після вторгнення теж сподівались – на свою популярність та авторитет. Вони також зверталися до своїх шанувальників, до колег у РФ, щоб спонукати їх до дій: до засудження божевілля та до масових протестів росіян. Проте у відповідь отримували або байдуже, або боягузливе мовчання.

Наприкінці дев'ятого місяця війни в Україні носити рожеві окуляри дедалі складніше. Навіть тим українцям, для кого Буча з якихось причин не стала уроком, стає зрозуміло: іспит на гуманність росіяни як народ, як нація не склали. 

Щоб усвідомити такий простий, але не єдиний висновок цієї війни, комусь в Україні треба було дочекатися відсутності електрики у власній квартирі та загрози комунальної катастрофи.

На момент вторгнення, 24 лютого, для більшості обивателів Росії українці були заблудними "молодшими братами та сестрами, яким потрібно допомогти", "звільнити" від купки "наркоманів та нацистів", які ведуть до обіймів аморального Заходу.

Тепер, якщо уважно вивчити пропагандистські ЗМІ та коментарі в соцмережах, ситуація кардинально змінилася. 

Якщо раніше глибинний російський народ загалом плювати хотів на масову загибель українців, то зараз він ненавидить Україну. По-справжньому, безкомпромісно, самозабутньо. Щодня все більше й більше.

Перелом суспільної свідомості в Росії після дев'яти місяців поразок Кремля можна звести до вигуку мешканки Саратова. Рюмсання жінки хтось зняв на смартфон у маршрутці в момент, коли вона дізналися про загибель сина: "Будь ти проклята, Україно!".

Росіяни ненавидять і проклинають українців із багатьох причин.

За те, що виявилися не одним народом.

За те, що зустріли танки не хлібом-сіллю, а "Стугнами", NLAW і "Джавелінами".

За "Русскій воєнний корабль, іді нах*й!".

За те, що не здалися. Не здаються і не здадуться.

За світову ізоляцію та падіння рівня життя в РФ. За страх перед майбутнім.

За дбайливо закопані в землю українські прапори під час окупації у Херсоні. За зірвані "триколори" та голоси після звільнення: "Слава Україні!".

За крах міфу про велич РФ і непереможність її армії.

За те, що "президент-клоун" виставив на посміховисько того, хто вважає себе великим диктатором.

За постійні ляпаси та втечі на українському фронті.

За неможливість знищити Україну, зламати її волю.

За прильоти та повітряні сирени в Білгороді, Курську та інших містах РФ.

За десятки тисяч трун та "похоронок". За мобілізацію.

У відеороликах із матерями та дружинами мобілізованих, які все частіше висловлюють невдоволення, впадає в око головне: вони не просять припинити несправедливу, безглузду, криваву війну. 

Вони не проклинають Путіна.

Вони просять тих, хто нагорі, краще готувати солдатів, перш ніж відправити їх в Україну вбивати. Тепліше їх одягати, ситніше годувати, якісніше озброювати. А ще – вчасно виплачувати все, що обіцяли платити за спроби знищити Україну.

Не треба мати ілюзій: чим далі Росія скочується на дно, тим сильніше глибинний російський народ ненавидітиме незалежну Україну. 

Чим більше перемог здобуде ЗСУ, тим правдивішою буде ця ненависть росіян. Тим більш щиро вони порадіють фотографіям із темних українських міст. 

Але тим менше з них зрозуміють: за темінню завжди настає світанок. Проте за темрявою, в яку завзято поринає "загадкова російська душа", немає нічого, крім ще більшої темряви.

 Євген Руденко