В Херсон в поисках отца
Під час російської окупації Херсона мій батько провів у полоні 49 днів. Невдовзі після його визволення зв'язок із містом було втрачено.
12 листопада в супроводі окремого взводу снайперів 58-ої бригади я вирушив у щойно деокупований Херсон, щоб знайти батька.
Херсон поза зоною досяжності
Мій батько – військовослужбовець на пенсії. 24 лютого, коли почалося вторгнення, одразу вирішив, що їхати з Херсона не буде.
Залишився в місті разом із теперішньою жінкою та семирічним сином. Контакту з його дружиною я не мав, тож про те, що 8 вересня батько зник, дізнався з оголошення про розшук у місцевому пабліку.
Згодом з'ясувалося, що він у полоні.
Полонених тримали в будівлі колишнього витверезника. Ті, хто сиділи там раніше, переказували, що росіяни з перших днів ув'язнення катують струмом усіх без винятків. У камерах із двома нарами тримають по шестеро чоловіків, які сплять по черзі. Жодних побачень, жодних дзвінків.
Протягом місяця двічі на тиждень дружина батька носила йому передачі. Але 21 жовтня побачила витверезник порожнім: усіх бранців вивезли в невідомому напрямку.
За тиждень батько повернувся додому.
Напівживий, із запаленим лімфовузлом за вухом – пухлиною завбільшки з яблуко.
Розповів, що росгвардійці, які тримали буцегарню, тікаючи з Херсона, перевезли його разом із іншими бранцями на лівий берег – спочатку в Олешки, потім у Каланчак. Там зрозуміли, що найближчим часом батько з такою недугою може померти через сепсис, та, вочевидь, не бажаючи мати клопоту з тілом, відпустили, поки живий. Щоб дістатися додому на таксі, батько, який не мав грошей, продав обручку.
В Херсоні його прооперували. За день до того, як орки зачинили лікарні, схиляючи персонал до евакуації.
Востаннє ми розмовляли телефоном, коли Херсон чекав на вуличні бої. Місту пророкували долю Маріуполя. Виїзд для цивільних був можливий лише через територію, контрольовану росіянами.
Згодом зв'язок із Херсоном зник. Про подальшу долю батька та його сім'ї я не знав нічого.
Свій до своїх по свого
11 листопада було оголошено про звільнення Херсона. Не вщухали чутки про можливий підрив замінованого міста або масований артобстріл. Евакуювати своїх кортіло якомога швидше.
Нагода дістатися Херсона відразу після його деокупації трапилася завдяки давньому другу Яші, що з лютого допомагає ЗСУ як волонтер, та його знайомим військовим із окремого взводу снайперів 58-ої бригади, що базувались у Миколаєві.
Найближчим часом армійці планували рейд до Херсона та погодилися взяти нас із собою.
Чи замінована дорога до Херсона? Чи можлива зустріч з окупантами, які не залишили місто? Військові радили передбачити різні сценарії.
Почувши їхні настанови, ми завантажили в пікап броню, каски, зброю. У день виїзду завбачливий Яша пройшов інструктаж щодо перебування на замінованій території: за жодних обставин не з'їжджати з дороги, до адмінбудівель – не заходити.
Обережно, міни
До Одеси ми заїхали опівночі. Щоб переночувати, вранці дістатися Миколаєва і звідти, разом із провідниками, рушити на Херсон. Однак дівчина, яка на наше прохання бронювала готель в Одесі, переплутала його адресу…
Двоє чолов'яг, що вночі сновигали Катерининською (однією з центральних вулиць Одеси – ред.) з ліхтарем, викликали підозру в місцевих ТрОшників. Побачивши вантаж у пікапі, патрульні нервово клацнули затворами та попросили нас не робити різких рухів. Наступні вісім годин я та Яша провели в місцевому відділку поліції, доводячи, що ми не ДРГ.
Оскільки серед вилучених документів була моя акредитація ЗСУ, викликали ЗСУ. З'явилися троє суворих, озброєних мало не ядерними бомбами людей.
Старший з'ясував, хто я та навіщо намилився в Херсон. Кудись зателефонував, спитав про батька: "Знаєш такого? За що його взяли?.. То це наш інформатор?".
Так я дізнався, що батько співпрацював із розвідкою ще з лютого: повідомляв про дислокацію російських військ і техніки. Тому й опинився в полоні – його схопили, коли фотографував розстріляний нашою артою гуртожиток з окупантами.
На прощання військові термінатори міцно потисли мені руку, суворо наказали пишатися батьком, але не мали часу витягувати наші дупи з відділку поліції.
Врешті, це зробив очільник взводу снайперів, які чекали на нас у Миколаєві – пан Титановий Джексон, людина з м'яким серцем і титановою пластиною в голові, яку йому поставили після важкого осколкового поранення.
За кермом – Титановий Джексон, очільник взводу снайперів
До Херсона ми рушили зранку, двома автівками. Підірваний міст у районі села Клапая примусив їхати манівцями. Інструкції щодо пересування на замінованій місцевості були порушені майже відразу.
Між тим, міни справді траплялися. Переважно позначені встановленою поряд цеглиною або пляшкою з жовтою стрічкою. Одну міну, зі скрученим запалом, ми пропустили між коліс.
Читайте також: "Згодні сидіти без води і світла, аби ми лишилися з Україною". Як оживає Херсон
Флешбек у Чорнобаївку
Нарешті в тумані замайорів МіГ-19, пам'ятний літак на постаменті. Чорнобаївка.
1993-го батько й мати тут почали служити у вертолітній частині. Я пішов тут до третього класу. До того навчався в Ташкенті, тож нервував, вперше йдучи в україномовну школу.
"Да ты все поймешь, это похожие языки", – заспокоював батько. "Лелека дзьобає насіння?!" – збурювався я, повернувшись з уроків в перший день.
Ще пам'ятаю, як згодом цікавився в батька, нащо держава витрачає кошти, а він особисто – все власне життя, – на армію, коли очевидно, що війни в Україні не буде. Бо ж з одного боку – браття-росіяни, з іншого – Європа, яка до нас байдужа.
Подумавши, батько сказав, що армію про всяк випадок все ж треба мати, та й із Європою в нас не все гаразд – от сперечаємося з Румунією за Зміїний острів…
На шляху до Херсона
"Я боялась, що вони тут Армагендон вчинять"
У щойно звільненому Херсоні наш кортеж першими зустріли кілька корів, які діловито жували траву неподалік автовокзалу. А вже потім були люди з прапорами, обійми, спільні фото.
Перебуваючи поряд із військовими, ми опинилися під хвилею народної любові. На кожному світлофорі крізь прочинене вікно в машину потрапляли льодяники, шоколад, сигарети
"Як ми на вас чекали!" – з тремтінням прошепотіла жінка й потисла мене за обмотане жовтим скотчем плече, наче бажаючи переконатись, що ми справжні.
Пані в рожевому пальто підійшла і, спершись на кравчучку, повідомила: "Я боялась, що вони вас сюди заманять, і потім тут взагалі Армагендон вчинять".
Як кинутий в озеро хлібець миттєво опиняється в колі зацікавлених рибок, так само швидко людина у камуфляжі ЗСУ на вулиці Херсона потрапляла в оточення людей, які вітали, розпитували, розповідали.
"Ви ж назавжди?", "Коли телевізор запрацює?", "Ми ті рублі навіть до рук не брали – все на ринку покупали за гривні!", "Ви тут ще скільки будете? Я зараз каву принесу!"...
Справжнім самозванцем я відчув себе, коли закутана в жовто-блакитний прапор дівчина-підліток перебігла дорогу, щоб обійняти мене й попросити автограф. Увесь цей час зберігаючи українську символіку, вона та її батьки буквально ризикували життям. Це вони – герої, які вірили та чекали
Містом ганяли цивільні машини, вітаючи перехожих сигналами. Ті у відповідь махали руками.
Численні білборди навкруги все ще обіцяли "Росію тут навсегда". Тепер вони здавалися кумедними – наче пихатий персонаж-злодій, що, за законами жанру, у фіналі втрачає загрозливий образ, перетворюючись на посміховисько.
"Відразу відчула, що свої! Навіть сокиру не взяла!"
Батько з сім'єю живе в Таврійському мікрорайоні Херсона. В оточеному багатоповерхівками дворі буркотів генератор, заряджаючи зо два десятки мобільників. Поряд місцеві розпалювали багаття для приготування вечері. Сяючи від щастя, чоловіки несли пляшки із самогоном.
Шостий поверх, двері батьківської оселі. Через відсутність зв'язку попередити про свій приїзд я не міг, тож на мене ніхто не чекав.
Я постукав – тиша. Постукав гучніше. Відчинилися двері сусідів.
"Відразу відчула, що свої! Навіть сокиру не взяла!" – зізналася сусідка. Поряд із дверима справді стояла сокира, всі ці місяці чекаючи на гостей із Росії.
Де батько, Надія не знала. Бачила його з дружиною та сином вранці, гадала, де вони можуть бути зараз. Пішли по воду? Поїхали в центр святкувати? Згодом на їхні пошуки вирушили мало не всі мешканці мікрорайону.
Сутеніло. Наближався час повертатися до Миколаєва. Наші супровідники могли чекати ще з пів години. Батька не було.
Аж раптом двір загомонів. Місцевий недоумок пирнув двірника в живіт ножем. У військових з'явилася робота: Джексон зупиняв двірнику кровотечу, Танцор колов знеболююче, недоумка блокували в хаті. Так наш від'їзд відкладався – я отримав шанс дочекатися своїх.
Батько так і не з'явився, тож ми з товаришем вирішили залишитися. Джексон обіцяв повернутися за нами наступного ранку: якщо до того часу батько не знайдеться, їдемо без нього.
На два тижні, не більше
Зрештою пошуки щасливо закінчилися: батька з родиною знайшли в сусідньому селі, в хаті тещі, і того ж вечора привезли до Херсона.
Наша зустріч сталася у дворі, біля вогнища, на якому парувала рибна юшка. Сусіди наливали за возз'єднання сім'ї. Потім за український Херсон та за героїв, які його звільнили.
Розповідали про свавілля окупантів, згадували про знайомих жертв катувань і зниклих безвісти. Розпитували про перебіг війни, про який в ізоляції дізнавалися лише з чуток.
Я запропонував батькові поїхати разом до столиці, та він лише стенув плечима: "Навіщо ж тепер, коли ми дочекалися наших хлопців?".
Спускатися з дев'ятого поверху в двір, щоб розігріти їжу на вогні. Проводити шість годин у черзі за двома баклажками води. Діяти при свічках. Усе це херсонці готові переживати, аби не залишати місто, боронити свій дім і не віддавати його за жодних обставин.
Та не чекайте на сюжетний твіст зі стрічки "Врятувати рядового Раяна". Батько з дружиною та сином вже в Києві.
Запрошення було прийняте за єдиної умови: на два тижні, не більше.
Євген Сафонов, для УП
