"Кейс Украины". Западная политическая наука и российско-украинская война
Останні кілька місяців я трохи погастролювала по наукових заходах різного калібру і назбирала певні враження на тему "західна політична наука і російська війна проти України".
Це, звісно, виключно мої спостереження. Я не те, що не претендую на вичерпність – я була б дуже рада помилятися. Бо картинка така собі.
У Європі є сотні університетів. У цих університетах переважно є кафедри політології та/або міжнародних відносин. На абсолютній більшості з них експертиза з України близька до нуля.
Все, що вони знають – це що є Україна, і там війна.
З 24 лютого вони також знають, що на неї напала Росія.
Це все.
Вони можуть досі називати Україну "the Ukraine", писати Kiev, а не Kyiv, і не знати, чому в Україні говорять двома мовами.
При цьому вони пишуть статті та роблять доповіді про Україну, проводять конференції та семінари. Організувати такий семінар без жодного українського науковця – легко. Виступити на ТБ – теж.
Синдром самозванця? Ні, не чули.
Україна для них – це емпіричний кейс, можливість отримати новий грант чи вищу посаду. Це люди, які оперують високим рівнем абстракції – вони будують складні теоретичні моделі, які, по ідеї, мають працювати на різних емпіричних кейсах. Тому вони тягнуть на свої моделі "кейс України", і якщо кейс не пасує – тим гірше для кейсу.
Коли такі люди говорять про умовний ceasefire ("дипломатичне вирішення конфлікту") тощо, вони скоріш за все не можуть пояснити, що саме вони мають на увазі. Ну, тобто модальність такого сценарію.
Припинення вогню – це як? Хто має його дотримуватися – тільки Україна чи таки Росія теж? Які шанси, що Росія його дотримається? Що буде з окупованими територіями?
Вони не зможуть дати відповіді на ці запитання. Вони так далеко не думали.
Припинення вогню та дипломатичне вирішення для них є теоретичними категоріями, про які вони читали. На телеефірах вони хизуються своїми теоретичними знаннями, не думаючи, що насправді говорять про мільйони життів реальних людей.
Я вам більше скажу – навіть якщо вони говорять про перемогу України, вони точно не зможуть пояснити, що це таке. А зміну російської державності в тому вигляді, в якому ми її знаємо (а, на моє переконання, тільки з нею можлива остаточна перемога України), навіть припустити не можуть – це поза межами їхньої уяви.
Так, ці люди швидше за все не консультують урядовців у Парижі та Берліні. Але вони мають реальний вплив на громадську думку. Науковець, а особливо білий чоловік старшого (50+) віку, а ще й із телевізора – автоматично авторитет в очах громадськості. Вже не кажучи про те, що вони вчать наступні покоління політологів.
При цьому розуміння необхідності українських студій, як вже зауважував Володимир Кулик, на жаль, з'являлося хіба незначним чином.
Стипендії, феловшіпи, дослідницькі візити, звичайно, сипалися цього року на українських дослідників як з рогу достатку (точніше, дослідниць, бо в абсолютній більшості випадків скористатися ними могли тільки жінки).
Але з боку західних наукових інституцій це була скоріше гуманітарна допомога, аніж довготермінова інвестиція у власну інтелектуальну спроможність. Програми в буквальному розумінні так і називалися – для scholars at risk ("підтримка загрожених науковців").
Один сивочолий професор днями сказав мені: "Що ти викладаєш? Українські студії? Знаєш, наступного семестру візьми вступ до міжнародних відносин. Це для кар'єри краще".
Якщо зацікавленість в українських студіях і з'явилася, то вона є радше точковою, аніж масовою.
Українські голоси подекуди досі сприймаються як емпіричний матеріал, коли їхній особистий досвід цінніший за науковий та експертний доробок.
Щось подібне я і мої колеги спостерігали в перші тижні великої війни. Тожі закордонні телеканали включали нас у дискусії з отими сивочолими панами, але нас розпитували про те, що ми бачили і пережили, натомість "глибокий" аналіз сценаріїв розвитку подій залишали місцевим професорам.
Безумовно, є винятки – науковці, які дуже добре розуміються на Україні та/або щиро вболівають за неї. Які вірять у те, що Росія веде війну не тільки проти України, але й проти всієї Європи. Які просувають експертизу, українські голоси, тощо. Їх насправді не так мало. Але значно менше, ніж отих інших.
Що робити?
Рецепт відомий – відкривати українські інститути та хаби, виступати, друкуватися, навчати і підтримувати нові покоління українських науковців та іноземних науковців, які займаються українськими студіями.
Я дуже рада, що вже зараз держава Україна через Український інститут пропонує гранти для просування українських студій.
Але потрібно більше.
Я сподіваюся, що невдовзі постануть українські фонди масштабу Фулбрайта та DAAD. Оскільки фінансова незалежність науки та її спроможність самозабезпечення впливають на сприйняття і країни, і науки, вже не кажучи про власне дослідницькі можливості.
Я мрію про час, коли Україна буде приймати в себе конференції великих міжнародних наукових асоціацій, українські університети проводитимуть літні школи для закордонних студентів (важливо – за українські, державні чи приватні, кошти). Про час, коли українські наукові комітети видаватимуть іноземним науковцям премії за дослідження з україністики.
На тлі боротьби за життя це може здаватися не на часі. Але, за висловом директорки Українського інституту в Лондоні Олесі Хромейчук, доки Україна чітко не постане на ментальних мапах інших суспільств, реальне існування України залишатиметься під загрозою.
Катерина Зарембо – старша викладачка Національного університету "Києво-Могилянська академія", асоційована аналітикиня Центру "Нова Європа"
