Урок длиной в 31 год. Чему Запад должен научиться у Дня Независимости Украины

24 серпня 1991 року Україна здобула незалежність, і це не було гарною новиною для Заходу. 

Буквально за 23 дні до цього дня президент США Джордж Буш звернувся до парламенту Української Радянської Соціалістичної Республіки зі своєю знаменитою промовою Chicken Kyiv. У цьому зверненні Джордж Буш застеріг Україну від виходу з СРСР. Такий намір він назвав "суїцидальним націоналізмом".

Привід того дня був драматичний. До 1991 року Радянський Союз розпадався на друзки. Його планова економіка була радше мертвою, ніж живою, і лишала по собі порожні магазини та знецінені паперові гроші. 

Апарат комуністичної партії, незважаючи на свіжого лідера на чолі Політбюро, у населення мав репутацію корумпованого й слабкого. Компартія щойно провалила свій іспит на прозорість і порядність під час Чорнобильської катастрофи в Україні, яка знищила будь-яку довіру між радянськими громадянами та урядом. 

У радянських республіках Грузії, Вірменії та Азербайджані назрівали численні етнічні конфлікти. Країни Балтії були на шляху до незалежності після невдалих спроб Кремля зупинити цей процес. 

Нарешті найбільша радянська республіка – Росія – щойно проголосила свій власний суверенітет 12 червня 1991 року та обрала Бориса Єльцина своїм першим президентом.

У цій реальності трактування волі українців до незалежності як "самогубного націоналізму" виглядало досить дивним і недоречним. Але на це в Заходу були свої причини. Ніхто не хотів, щоб СРСР розпався, як це було в Югославії. 

Всі були дуже стурбовані радянським ядерним арсеналом, розгорнутим переважно в Україні. Нарешті, Михайло Горбачов, перший і останній радянський президент, здавався надійним партнером Заходу, незважаючи на його непопулярність всередині країни.

Попри все це, у 1991 році Горбачов відчайдушно намагався реінтегрувати імперію. Він планував підписати новий договір між Москвою та радянськими республіками й делегувати частину суверенітету місцевій владі, зокрема українській. 

Але 19 серпня 1991 року група ренегатів комуністичної партії спробувала повалити Горбачова шляхом державного перевороту, який зазнав краху протягом наступних трьох днів. 

Пан Єльцин отримав фактичний контроль над Москвою. Радянська машина національної безпеки – армія разом із всемогутнім КДБ – були зупинені та дезорієнтовані.

Слухайте також: "Став, бо задушу". 6 днів серпня, коли з'явилась Україна

Київ вітав провал путчу в Москві. З 19 серпня на вулицях української столиці людей все більшає. 

Українці побачили можливість проголосити незалежність від Москви.

Єдиним легальним способом це зробити було ухвалення закону через парламент. Але в 1991 році український парламент, Верховна Рада, складався здебільшого з підконтрольних Кремлю комуністів. Спікером парламенту був Леонід Кравчук. 

Комуністична більшість була збалансована демократичною проукраїнською опозицією на чолі з радянським дисидентом В'ячеславом Чорноволом.

Через три дні після завершення державного перевороту в Москві Верховна Рада проголосила незалежність Української держави. Акт про незалежність був прийнятий 346 голосами від 362 делегатів.

Те, що сталося далі, було дуже нетиповою історією.

Кількома роками раніше учасники Варшавського договору – Польща, Чехія та Словаччина, Болгарія, Угорщина – проголосили свою незалежність від Москви. Їхню незалежність дуже швидко визнав світ. І це визнання було не лише на папері. Далі – західне менторство, присутність і, нарешті, інвестиції.

З Україною була інша історія. Жоден великий гравець не визнав її незалежною державою. Наступні 3 місяці Україна, найбільша за територією країна в Європі, мала статус де-факто невизнаної держави. 

Може скластися враження, що Захід раптово злякався неконтрольованого краху Імперії Зла. І для цього точно були певні причини.

Після проголошення незалежності України президент Росії Борис Єльцин скликав зустріч, на якій він обговорив зі своїми генералами можливість обміну ядерними ударами між Росією та Україною, оскільки обидві країни мають ядерну зброю.

Такий сценарій був неможливий, оскільки командний центр ядерних сил залишався в Москві, хоча ракети були розміщені в Україні, Білорусі, Казахстані та інших радянських республіках. Але ці дебати змусили Захід домагатися від України гарантій щодо роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї.

3 роки по тому, у 1994-му, було підписано Будапештський меморандум – чотиристоронню угоду між Росією, Україною, США та Великою Британією. Україна відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на гарантію територіальної цілісності. Через 20 років Росія, яка підписала Будапештський меморандум, вторглася в Україну та анексувала півострів Крим і деякі райони Донецької та Луганської областей. 

Через 8 років, 24 лютого 2022 року, Росія знову вторглася в Україну з метою захоплення земель, що стало найбільшою військовою інтервенцією на континенті з часів Другої світової війни. 

За іронією долі, Будапештський меморандум, який був розроблений для забезпечення тривалого миру, досяг мети щодо нерозповсюдження ядерної зброї, але не зміг забезпечити мир

Другою причиною, через яку Захід не визнавав Україну негайно, стала війна в Югославії, яка включала етичні чистки та військові дії навколо атомної електростанції Кршко в Словенії. 

Новітня радянська історія вже була свідком жорстоких сутичок між прибічниками незалежності та радянськими військами. 19 грудня 1986 року в Алмати, столиці Казахської Радянської Республіки, виник бунт проти новопризначеного з Москви партійного лідера. Двоє людей загинули, тисячі отримали поранення.

У 1987 році виникли перші зіткнення за Карабах між Вірменією та Азербайджаном, що відкрило шлях до повномасштабної війни, яка спалахнула між цими двома тодішніми радянськими республіками в 1990 році та залишається невирішеною проблемою донині.

9 квітня 1989 року радянські війська придушили мирну демонстрацію прихильників незалежності Грузії в Тбілісі, в результаті чого загинуло 19 осіб. Радянська армія діяла довгими дерев'яними саперними лопатами, залишивши пораненими тисячі демонстрантів.

У 1990 році країни Балтії Латвія, Литва та Естонія проголосили незалежність від Радянського Союзу. Москва відповіла невдалою спробою відбити національний телеканал у столиці Литви Вільнюсі 13 січня 1991 року. Загинуло 15 осіб, майже 900 поранено.

У результаті до 1991 року СРСР був аж ніяк не ансамблем націй, а радше табором для полонених. Але з невідомих причин Захід все ще підтримував Горбачова і прагнув, аби шукачі незалежності залишалися в Союзі, який стрімко і з кровопролиттям розвалювався.

Можливо, всі ці факти вкупі можуть пояснити причину того, чому жодна велика світова держава не визнала незалежності України в серпні 1991 року. 

Лідери вільного світу дали зрозуміти українському уряду, що питання незалежності має бути винесене на референдум.

Отже, 1 грудня 1991 року 92,3% усіх українців, зокрема й мешканців Донбасу та Криму, проголосували за незалежність України на всенародному референдумі.

Наступного дня незалежність визнали Російська Федерація та Канада. США визнали Україну 25 грудня 1991 року.

Читайте також: Ті, хто захищають незалежність. Як формувалися сили оборони України

Це трьохмісячне зволікання з визнанням незалежності надовго визначило ставлення Заходу до України.

Протягом наступних років Захід не був ані присутнім, ані впевненим в Україні. 

Заходу не було під час приватизації в 1990-х роках. І цей вакуум дуже швидко заповнили акули в каламутній воді, яких потім стали називати олігархами.

Захід не був з нами, коли Україна вперше оголосила про свій намір приєднатися до НАТО та ЄС у 2002 році. І цей вакуум дуже швидко заповнився російським імперіалістичним наративом, який можна звузити до визнання того, що Україна є штучною країною і не повинна існувати, як сказав президент Росії Володимир Путін президенту США Джорджу Бушу молодшому під час їхньої зустрічі в 2008 році.

Ні, Україна аж ніяк не була ізольованою. Але при цьому її тримали на відстані. 

Деякі люди на Заході можуть стверджувати, що Україні не приділялося так багато уваги, як її центральноєвропейським сусідам, тому що вона не була успішною в розбудові нації та модернізації. Тоді як насправді важко знайти іншу країну, яка була б настільки віддана європейським цінностям. 

За останні 31 рік незалежності українці мали три революції: у 1991, 2004 та 2014 роках – проти своїх корумпованих і проросійських лідерів. Це була ціна, яку заплатила нація за свій початковий вибір.

На відміну від сусідніх диктатур у Росії та Білорусі, Україна також довела, що є працюючою демократією, обираючи за останні 3 десятиліття 6 президентів і 9 парламентів.

Нарешті відповідь України на неспровоковану російську агресію у 2022 році спростувала всі аргументи про те, що вона є державою неспроможною. 

Неспроможні країни, країни-невдахи не мають армії, здатної протистояти ядерній наддержаві. Інфраструктура невдалої держави руйнується під час війни, тоді як в Україні ще є чинний уряд, надійний зв'язок, ослаблена, але все ще працююча економіка. Суспільство невдалої держави розпадається, тоді як українці єдині, як ніколи.

Сьогодні Захід стоїть перед давнім викликом – якою мірою потрібно визнавати Україну?

Здається, настав час не тільки визнати Україну, але й врешті прийняти її до клубу. Іншими словами: Захід не повинен залишити країну з вакуумом присутності. 

Зараз Україні вкрай потрібна зброя, яка забезпечить українське стратегічне панування на полі бою. 

Але найактуальнішим завданням є відновлення та відбудова України після війни. І саме там Захід має бути присутнім на місцях зі своїм наставництвом, інвестиціями, технологіями, довірою та підтримкою. 

Саме успіх післявоєнної України та її міцний зв'язок із Заходом забезпечать стратегічну поразку Путіна та повернуть міцний мир на континент.

Анастасія Рінгіс