Шесть месяцев войны – перспективы победы и ее главные факторы
Близько місяця тому з'явилися перші публікації про те, що повномасштабна війна РФ проти України увійшла в нову стадію. Деякі оглядачі назвали це третім етапом, протиставляючи його першому: невдалому бліцкригу, та другому – битві за Донбас.
Перший етап війни закінчився для РФ провалом, який вже увійшов в історію. Сприйняття армії РФ як однієї з наймогутніших у світі розвалилося вщент.
При спробі завоювати всю Україну силами угруповання зі 182,6 тисяч військовослужбовців РФ наробила безліч помилок: від планування та управління до логістики операцій.
Раніше недооцінена світом українська армія стала символом сміливості, майстерності та боротьби всупереч обставинам.
Було ясно, що одна з найбільших помилок РФ – вибір одразу декількох напрямків головного удару, що мало наслідком зниження оперативної щільності військ, розосередження сил і засобів по різних операційних напрямках, розтягування комунікацій, ускладнення логістики.
Як ми пам'ятаємо, була атакована лінія державного кордону від Житомира до Миколаєва, аж до намагання висаджувати десант в Одесі.
Через надмірну централізацію процесу ухвалення рішень, виключення з цього процесу пунктів управління оперативно-стратегічної ланки армія РФ виявилася нездатною ефективно діяти одночасно на декількох операційних напрямах.
Але всі розуміли, що РФ також буде корегувати свої дії, виправляти помилки та робити все можливе для перемоги.
Читайте також: Росія напала на Україну. ОНЛАЙН
На другому етапі, усвідомивши деякі прорахунки, росіяни прийняли рішення сконцентруватися на одному напрямку на сході, зафіксувавши свої тимчасові здобутки на півдні.
Тим не менше, реалізація другого етапу виявилася також надто складною справою для РФ. Неспроможність досягти успіху на сході показала, що навіть локального бліцкригу не вийшло.
При цьому Україна була в той час у найскладнішій ситуації – виснажилися запаси старої зброї, а нова ще була тільки на підході.
Плани РФ були ясні: загарбати всю територію Луганської та Донецької областей і після цього розвинути успіх на інших напрямках, скоріше за все на півдні.
РФ, звичайно, хотіла відрізати Україну від моря, адже тотальний контроль Чорного моря є однією з головних стратегічних цілей РФ.
Реальність виявилася іншою.
За відсутності корабельного складу Україна змогла реалізувати концепцію "заборони доступу", яка, до речі, була прописана ще в стратегії Військово-Морських Сил України 2018 року.
Удари ракетами та іншими засобами по морських об'єктах фактично притиснули флот РФ до контрольованих ними берегів та мінімізували на даний час його спроможність впливати на війну з моря.
Це надзвичайно суттєве досягнення, адже диспропорція в спроможностях ЗСУ та Збройних сил РФ є найбільш разючою саме на морі.
На суходолі для нас все було складно, і світові журналісти та оглядачі напружилися, багато з них говорили, що от тепер РФ почне виправляти минулі програші й змінить перебіг війни на свою користь.
Багато зі спеціалістів згадували поразки росіян на початковому етапі минулих війн, що, тим не менш, закінчилися їхньою перемогою. Згадували і Другу світову, і навіть війну проти Наполеона. Втрата населених пунктів на сході коментувалася як підтвердження цих очікувань.
Наші коментарі щодо політичного рішення країн заходу підтримувати Україну озброєнням "до перемоги", того факту, що його надходження було питанням часу, а багато з вад армії РФ є фундаментальними і не виправляться в осяжній перспективі, чули далеко не всі.
Читайте також: Коли закінчиться війна і як наблизити нашу перемогу
Яка відповідь України?
Що демонструє світу сьогоднішня Україна як на політичному, так і на військовому рівні, то це вміння ламати стереотипи, діяти нестандартно та не дозволяти нав'язувати правила гри.
Так на дипломатичному та інформаційному фронтах у країнах заходу ініціатива давно належить Україні, що, зокрема, не дозволило РФ просувати свої наративи.
Всі спроби РФ якось змінити усвідомлення війни та її характеру західною аудиторією провалились.
Читайте також: Від Ермітажу до "Любе". Як працює велика сітка російської пропаганди, яка змушує полюбити війну проти України
На жаль, на глобальному півдні поки ситуація інша, але це тема окремого аналізу.
Асиметричні дії є для України єдиним способом здобути перемогу, адже грати за правилами та сценарієм, нав'язаним ворогом – це завжди програшна позиція.
У театрі воєнних дій, принаймні на стратегічному рівні, ситуація також не на користь РФ.
Їхній провал бліцкригу міг би бути мінімізований, якби росіяни просувались від регіону до регіону, завжди концентруючись на одному обраному напрямку. Але ЗСУ не дали можливості нав'язати такий хід подій.
Побоюючись наступу на Херсон, РФ перекинула значні сили на південь, і це суттєво уповільнило їхній наступ на сході.
І взагалі, маючи проблеми з кількістю боєздатних сил, а головне – з організаційною спроможністю системи управління, вони вже не зможуть успішно реалізувати свої загарбницькі плани далі.
Вони не облишили ані планів на Донбас, ані планів на південь, ані планів на Харківщину. Проте їхні потуги на цих напрямках не дають можливість говорити про перспективи успіху.
Щоби не чекало РФ далі на півдні, "битва за Донбас", яку вони ведуть з початку квітня, ними провалена.
Як пояснити поточну ситуацію наразі?
Але й в українських військ бракує сил для рішучого контрнаступу. Здебільшого це пояснюється тим самим браком озброєння та військової техніки з заходу.
Техніка на під'їзді, але якщо її вистачило для встановлення де-факто паритету потенціалів, то її ще не вистачає для активних контрнаступальних дій. Тому останній час ми не бачимо значних змін у лінії фронту.
Читайте також:
Експерти показали, як знижувалася боєздатність України до 2014 року
Нова західна зброя: як відсутність довіри заважає на шляху до перемоги
І тут знову світові оглядачі намагаються розгледіти плани росіян і вже нав'язують їх нам.
Загальний термін, що його зараз вживають, це військовий тупик (stalemate) та зміна характеру війни з активної маневреної війни до війни на виснаження (war of attrition).
Війна на виснаження є альтернативою активній маневреній війні. Остання передбачає високу інтенсивність маневрування сил та засобів у множині напрямків.
Але у випадку паритету потенціалів, чи інших факторів, які сковують дії сторін і не дають можливості жодній з них нав'язувати свої сценарії, можлива альтернатива це саме війна на виснаження.
У такій війні може не бути вирішальних битв, проте множинні окремі дії спрямовані на послаблення боєздатності.
Зокрема, через окремі бойові зіткнення, удари по позиціях, логістичних центрах та командних пунктах та окремі спеціальні операції.
Стандартний підхід до такої війни полягає в тому, що перемога не буде залежати виключно від військових операцій та вирішальних битв, а скоріше від різниці економічних потенціалів, динаміки змін показників ресурсного забезпечення, стійкості суспільства, ментальної готовності здобути перемогу.
Читайте також: Війна на виснаження
РФ, схоже, вже налаштувалась саме на таку війну.
По-перше, у них явно є проблеми з добором особового складу: незважаючи на велику кількість людських військовонавчених ресурсів, охочих взяти участь у війні не так вже і багато.
Нестачу росіяни компенсують найманцями, яким платять великі гроші, та зниженням вимог до кандидатів. Зараз на війну з Україною забирають практично всіх охочих. На тимчасово окупованих територіях – і неохочих також.
Але такий підхід не гарантує жодних переваг у інтенсивній маневреній війні, де важливі професіоналізм та досвід.
Також у ці місяці війни росіяни втратили величезну кількість офіцерів-практиків.
Ми також передбачаємо цікавий феномен зниження готовності офіцерів до активних дій.
Російська система дуже нервово реагує на невдачі – їхня нездатність перемогти Україну для багатьох вже вартувала спокійної успішної кар'єри, а багатьом відкрила перспективу кримінального переслідування.
У кращих сталінських традиціях кожній військовій поразці буде призначений відповідальний. В такому сенсі найбільший жах для російського офіцера це відповідати за підрозділ під час його розгрому українськими військами. Тому ми думаємо, що багато ініціатив вже будуть саботуватися на рівні реалізації самими офіцерами РФ.
Тому росіяни активно окопуються та укріплюють позиції на зайнятих територіях.
Вони розраховують на те, що їхнє суспільство здебільшого приймає війну, та не має голосу у прийнятті рішень. Пропаганда домінує в інформаційному просторі. А також на те, що економіка буде триматися ще роками, особливо при контрольованій інфляції та уникненні санкцій через торгівлю з країнами, що не належать до західного світу й не засуджують РФ.
Проти України будуть працювати дуже важкий стан нашої економіки, постійні ризики авіа- та ракетних ударів і загальна втома населення від складнощів війни. Крім того, навіть така війна може бути досить інтенсивною на тактичному рівні з постійно великою кількістю втрат.
Проблема всіх визначень, що вони також працюють як ярлики.
Щойно світова спільнота вирішить, що у нас вже йде війна на виснаження, їхнє мислення може перейти від термінового до повільного.
Ми чуємо розмови про втому ключових союзників, виснаження їхніх запасів, неспроможність запуску окремих виробництв.
Розмови про втому Європи економічними наслідками війни ми чуємо вже давно. Наразі ці розмови гасяться рішучими висловлюваннями активних лідерів Заходу та підтримкою України населенням країн. Але дехто чекає, що цей запал буде зменшуватися із ростом цін на енергоносії та економічних витрат.
Що ми маємо робити?
Те що у нас вдається краще за всіх – не мислити шаблонно й не віддавати ініціативу щодо долі України комусь іншому. І ламати чужі стереотипи та встановлені рамки.
Всі визначення, концепції та терміни у військовій науці є наслідком усвідомлення війн минулого. Причому це усвідомлення відбувається з деякою затримкою, що потрібна на вивчення фактів та наслідків.
Нам не можна жити за визначеннями, які нам будують: або ви швидко наступаєте, або ви входите у довгу війну на виснаження. Чому це має бути єдиною альтернативою?
Так, наприклад, у своєму блозі відомий військовий науковець та письменник сер Лоуренс Фрідман зазначив, що Україна використовує дещо незвичний підхід, коли позбавляє РФ можливості утримувати позиції та досягати результату. Це можна пояснити й обмеженістю сил та засобів, що знаходяться у наших військ, а також їхньою цінністю та пріоритетом у застосуванні високоточних засобів.
Розуміючи, що у них немає шансів на утримання, росіяни вдають, що покидання позицій є їхньою ініціативою.
Фрідман передбачає, що така тенденція може бути й надалі, коли Україна ставить РФ перед дилемою: або принизлива поразка, або "добровільний" відхід. Нездатні на визнання поразок, росіяни будуть відходити самі.
Війська РФ є зараз найслабшими у своїй сучасній історії, вони втратили стратегічну ініціативу і зрозуміли, що їхні поразки – не випадковість і не результат однієї чи двох помилок, а результат фундаментальних вад військового управління РФ.
У нас є можливість їх витіснити за межі України. Можливо, не одним великим контрнаступом, але крок за кроком, серією постійних уражень їхніх сил та засобів, що не дадуть росіянам шансів на утримання територій.
Для цього нам потрібна більша кількість артилерії та ракетних систем, але все одно ми говоримо про десятки одиниць кожного виду, а не сотні, тобто це не щось недосяжне.
Які потрібні рішення?
Третій етап війни має бути тим, коли стратегічні союзники та партнери нарешті сформують коаліцію з Україною. Нарешті визначаться з її політичними та військовими цілями та сформують стратегічний план.
Багато речей вже є відомими. Наприклад, ясно, що ми можемо змушувати росіян відступати. Ті оглядачі, які сумніваються в цьому (а такі є), можуть порівняти карти захоплених територій на початку війни і тепер.
Ясно, що російським військам бракує ефективного керівництва, і заміни генералів не виправляють цієї ситуації. Ясно, що головний негативний сценарій для наших партнерів на початку війни, відомий під загальним словом "ескалація", вже змінив сутність.
РФ може збільшити свої війська, але неспроможна покращити їх якісно. РФ не може здолати Україну ані на багатьох напрямках, ані на одному, ані навіть на морі.
Куди їм ще з НАТО воювати? РФ в страшному сні не наважиться на війну проти НАТО.
Але багато питань ще не вирішено.
Стратегічний план української перемоги ще має бути створений. Наші цілі й цілі наших найближчих партнерів багато в чому співпадають. Наприклад, в тому, що ми маємо добитися поразки РФ.
Не лише Україна, а весь західний світ не може дозволити, щоби Путін міг виграти війну – мільярди вкладених коштів, озброєння та військова техніка й уся публічна риторика свідчать про велику рішучість у цьому питанні.
Опір окупанту – це не лише підтримка України, яку бажає бачити більшість населення демократичних країн, це і недопущення прецеденту, який може зруйнувати світ.
Але для досягнення цих цілей вже недостатньо говорити про те, чого не повинно бути. Треба говорити про те, що має статися. А має статися перемога України. У такій війні нічиєї вже не може бути.
Путін заявив про своє бажання йти до кінця. У нас теж плану "Б" не може бути. Затягувати війну на роки і змагатися, в кого раніше закінчаться ресурси, немає сенсу.
На жаль, велика кількість політиків та аналітиків у Європі все ще перебувають у полоні ілюзій. Наприклад про те, що війна повинна закінчитися мирним договором.
Жоден з них не може дати хоч якесь пояснення змісту цього договору, адже договори передбачають задоволення потреб обох сторін, а задовольняти якісь потреби Путіна рівносильно програшу. Але ми чуємо це знову і знову.
Досі країни не можуть знайти в собі сміливість визнати РФ країною-терористом (або спонсором тероризму). Це потягне за собою велику кількість автоматичних наслідків, і це зупиняє багатьох, оскільки не буде можливості керувати ізоляцією РФ у ручний спосіб.
Що з цього ми отримаємо? Як це наблизить вирішення питання війни? Які можуть бути конструктивні відносини з режимом, що скоїв таку кількість злочинів за ці пів року і не має жодних планів зупинятися?
Нарешті потрібно вирішувати питання довгострокової безпеки України.
Які варіанти довгострокової безпеки?
Так, ми всі розуміємо, що доки Путін живий та при владі, РФ буде намагатися нас знищити. Навіть коли ми поступово вичавимо їх з нашої території, вони будуть накопичувати сили для наступної фази війни.
Тому ми повинні мати відповідь, як досягти стратегічної довгострокової безпеки.
Найкращим варіантом було би членство в НАТО, проте до остаточної перемоги це здається нереальним. Звісно, ми маємо наполягати на цьому і вести роботу з євроатлантичної інтеграції. Але водночас ми не можемо розраховувати на НАТО в близькій перспективі.
Інший варіант – набір гарантій Україні.
Над цим ведеться робота поважної групи експертів, і ми впевнені, що вони знайдуть цікаві рішення.
Поки що є питання: чи візьмуться треті країни гарантувати нашу безпеку проти ядерної держави? Суть терміну "гарантія" полягає в тому, що чиясь проблема стає проблемою поручителя. Сьогодні вони бояться стати частиною цієї війни, чому завтра це змінитися?
Якщо йтиметься про гарантію лише у наданні обсягів зброї та припасів, то, як ми бачимо знову, час на їх передачу, підготовку особового складу та розгортання є дуже довгим.
Найкращий вид стримування – це боєготовність, а майбутні передачі засобів – це боєготовність у майбутньому, але не в момент нападу.
Отже, найбільш практичним виходом, можливо, буде створення в України постійних та готових спроможностей, здатних відбити напад РФ у будь-який момент.
Концепція самодостатньої оборони, коли країна розраховує сама на себе, може бути рішенням.
Це потребуватиме величезних коштів як на створення такого потенціалу, так і на його утримання. Можливо, ці кошти будуть вкладом партнерів, які усвідомлять, що забезпечення безпеки завжди дешевше за війну. Особливо якщо враховувати непрямі збитки, зокрема від економічної кризи.
Висновок
Всі ці рішення потребують рішучих кроків і політичної волі.
Світ має усвідомити, що немає альтернативи перемозі України. Немає альтернативи поразці РФ, її політичній, соціальній та економічній ізоляції.
Зволікати та йти на виснажливі багаторічні конфлікти коштуватиме дорожче для всіх: і для України, і для Європи, і для світу.
Через шість місяців найбільшої європейської війни ми стоїмо на порозі нових історичних рішень. І ми не очікуємо, що світ їх розробить за нас. Ми маємо пробивати їх у нашій коаліції та формувати реальність і майбутнє.
Україна винайшла, як виживати попри обставини та екзистенційні й, здавалось, непереборні загрози.
Час винаходити шлях до перемоги.
Андрій Загороднюк, Центр оборонних стратегій
Автор висловлює подяку спеціалістам ЦОС, зокрема Віктору Кевлюку, за надану допомогу
