Гражданское общество – жизненно необходимый элемент успешной трансформации Украины

За мотивами виступу на тематичній панелі конференції з відбудови України в Лугано

Діалог уряду України та міжнародної спільноти, каже український мислитель Валерій Пекар, традиційно нагадує розмову автовідповідача з автопілотом. Одні раз у раз повторюють те саме, інші продовжують робити те, що й робили до того.

Так би це було й зараз, якби не громадянське суспільство. Останнє додає в рівняння ще один вимір і створює з попередніми двома точками трикутник – стабільну фігуру, у площину якої можна вписати не одне рішення.

Якщо проаналізувати 8 років, що минули з часів Революції гідності, можна згадати аж дві великі успішні реформи, втілені зусиллями уряду без значної, а то й вирішальної участі громадянського суспільства. Це децентралізація і цифровізація – по одній на кожну політичну владу з 2014-го. 

За будь-якими мірками це небагато. Все решта повністю або значною мірою розробляли, лобіювали й імплементували громадські експерти, організації та ініціативи.

Якщо говорити про сучасні плани розвитку та відбудови, то на конференцію в Лугано кожен привіз своє.

Європейський Союз має свої 7 пунктів, які прив'язані до надання Україні статусу кандидата.

Громадськість привезла Маніфест ("Луганську декларацію") і візійний документ "Україна після перемоги".

Український уряд має свої плани, підготовку яких інклюзивною також назвати складно.

Правду кажучи, це божевілля. Носії ресурсів, експертизи та повноважень не можуть мати три різні плани, навіть якщо ті частково збігаються.

Таке не поїде, як не поїхав віз із відомої байки, в який були запряжені дуже різні стейкхолдери, що не спромоглися узгодити спільний план заздалегідь.

Утім, усе це можливо узгодити, якщо усі гравці матимуть постійний діалог, бажано – на рівних.

Хорошим прикладом є прийняття судової реформи влітку 2021. Тоді Верховна Рада проголосувала президентські законопроєкти, які значною мірою втілили візію, запропоновану громадськістю та міжнародними партнерами.

Але навіть найкраща реформа на папері ще не гарантує успіху в реальному житті. Тому діалог повинен тривати й на етапі імплементації.

На жаль, так не сталося у випадку реформи Вищої ради правосуддя. В цьому випадку міжнародні експерти-члени Етичної ради принципово відмовилися спілкуватися з громадянським суспільством, а натомість, так виглядає, вирішили солідаризуватися з представниками недоброчесної суддівської корпорації. 

На виході ми отримали закритий процес, рекомендації дуже дивних персонажів і перспективу катастрофи реформи. Цей приклад вкотре доводить: заберіть із рівняння громадянське суспільство – і реформа приречена на загибель.

У нашому сьогоднішньому випадку ціна такої помилки може бути надвисокою.

Суддівські органи, сформовані в результаті цієї реформи, мають найближчим часом вибрати близько 3000 суддів, тобто приблизно половину всього суддівського корпусу. Ці люди визначать, як виглядатиме український суд, а з ним і вся країна, на десятиліття вперед, адже звільнити таких суддів буде практично неможливо.

Ось наскільки високі зараз ставки.

Зараз як ніколи висока імовірність повторення "успіху" судової реформи 2016 року. Тоді все також нібито було зроблено правильно, "за європейськими стандартами". Але на виході ми отримали тотальну гегемонію судової мафії з усіма відповідними наслідками.

І найгірше, що може статися – це схвалення такого результату Європейським Союзом та іншими міжнародними партнерами й "зарахування" реформи у виконання одного з 7 пунктів, необхідних для подальшої європейської інтеграції України. 

Якщо, не дай бог, ЄС поставить жирну зелену галочку навпроти "реформи", яка цементує вплив олігархів і недоброчесних суддів, ні перезапустити реформу, ні відвернути її згубні наслідки ми не зможемо ще декілька десятиліть.

Тому в жодному разі не можна допустити формального підходу до оцінки реформи, як це вже траплялося.

Необхідно дивитися насамперед на результат, і в оцінці його насамперед спиратися на думку громадянського суспільства. Зрештою, об'єктивно оцінювати результати реформ – одне з основних завдань громадян.

І останнє. Ми маємо збільшити громадянське суспільство.

Завдання зараз перед нами безпрецедентні – успішно трансформуватися буквально в усіх сферах. Декілька десятків громадських організацій – яких завгодно потужних – з цим не впораються. 

Нам потрібно значно більше незалежних гравців. Навіть якщо завтра хтось натисне магічну кнопку і будуть прийняті всі необхідні законопроєкти в найкращих редакціях, хтось має це все промоніторити, ввійти до складу комісій і громрад, оцінити, виправити, і, якщо не вдасться в кінцевому результаті – перезапустити.

Для цього потрібні світлі голови та вмілі руки. Сотні і тисячі. Десятки нових сталих незалежних організацій.

Хороші новини – зараз найкращі умови для того, щоб вони виникли. Увласненість серед людей держави зросла експоненційно. З'явилася безліч нових мереж. Такої довіри, яка виникає між людьми, які спільно воюють, борються і виживають, не може виникнути більше ніде. 

Усім цим людям, які вже вкладають у державу й готові вкладати ще, залишилося дати небагато – набір знань і навичок з інституційного розвитку, адвокації і комунікацій. І допомогти з ресурсами. Зробити перехід в громадську сферу наскільки можливо нетравматичним і комфортним. Іншими словами – максимально знизити поріг входу в громадську діяльність.

Це інвестиції, рентабельність яких переоцінити неможливо.

Якщо донори, міжнародні організації і бізнес хочуть допомогти Україні трансформуватися, вони мають насамперед вкладатися в інкубатори і акселератори для українських громадських організацій. Розгортання цієї інфраструктури в масштабах всієї країни зробить трансформацію України неминучою.

Михайло Жернаков, голова правління Фундації DEJURE