Дайджест пропаганды: российский фашизм приглашает "зеков" на войну и ищет новых подчиненных в Украине
11 липня Путін підписав указ про спрощене надання громадянства Росії усім українцям.
Розповідаємо в дайджесті пропаганди РФ за 5–12 липня від Центру стратегічних комунікацій, що це означає.
Цього тижня стало відомо, що "друга армія світу" запрошує в Україну воювати ув’язнених з тюрем, пропонуючи їм за це амністію.
Це свідчить про низький рівень мотивації в армії Росії. І хоча офіційна соціологія показує високу підтримку путінського режиму, насправді, це є маніпуляцією.
Як з’ясувалося, якщо раніше відповідати на питання соціологів погоджувався кожен третій росіянин, то після початку війни – лише кожен шостий.
"Я не хочу сісти", – така відповідь великої частини росіян, які не потрапляють до статистики. Так само поки мовчать і представники пригноблених Москвою народів – буряти, чеченці, дагестанці, татари тощо. Але рано чи пізно і вони поставлять питання, а чому нашу долю вирішують дивні люди з Кремля?...
Демографічне "імпортозаміщення" по-путінськи
11 липня Путін підписав указ про спрощене надання громадянства Росії усім українцям. Раніше це відбувалось по-окупаційному, крок за кроком: Крим, Луганська, частини Донецької, Херсонської, Запорізької областей.
Тепер він вирішив "ощасливити" всіх своїх заручників. У прокремлівських ЗМІ так і пишуть: "наступною мала стати Харківська область, але було прийнято рішення надати одразу паспорти усім охочим з України". Звісно – під соусом "гуманітарних міркувань та турботи про майбутнє звільнених українців".
"Ми говорили про це протягом тривалого періоду. Президент почув і ухвалив рішення, яке здатне переламати ситуацію в Україні. Ми один народ і кожен її громадянин отримує Образ Майбутнього. І – вибір", – торжествує пропагандист Старіков.
"Визволителі саме так і роблять. Адже вони прийшли до своїх, які повинні стати своїми де-юре. Дякуємо президенту!", – так він пояснює "велику місію" Путіна.
Проте пропагандисти–паспортисти старанно уникають простого питання, яке лежить на поверхні: чому за майже 4,5 місяці війни мешканці того ж Харкова, які "мріяли про повернення до "русского мира", масово їхали не в сусідній російський Бєлгород до якого 80 км, а у "бандерівський Львів" до якого понад 1000 км?
Те саме стосується другого простого питання: чому мільйони українських біженців у Європі повертаються до батьківщини, а не їдуть до Росії?
До речі, 11 липня, того ж дня, коли Путін підписав свій паспортний указ, Єврокомісія повідомила, що понад 3 млн наших біженців з країн ЄС повернулись саме до України. Їх також "європейські маріонетки Вашингтону женуть додому в якості живого щита для неонацистів"?
І таких питань багато. Але чесні відповіді на них, звісно, не вписуються у російську "визвольну" пропаганду в Україні.
Путінська "щедрість" (а точніше нетерплячка) з паспортизацією окупованих українців має три основні пояснення.
По-перше, російське громадянство – це не про права, а про кріпацький статус його носіїв. Російські громадяни реально не мають можливості міняти владу РФ на виборах. Понад двадцять років у цій державі панує диктатура, яка нещадно розправляється з опозицією.
Натомість російські громадяни зобов’язані служити в ЗС РФ і гинути у путінських воєнних авантюрах.
Якщо ти громадянин Росії – тобі можна "на законних підставах" обмежити свободу слова, зокрема заборонити критику влади за так звану "дискредитацію збройних сил".
Чимало громадян РФ навпаки мріють позбутися свого паспорта і поміняти його на нормальний: ізраїльський, американський і навіть… український.
Російські бізнесмени, митці, програмісти – тікають у Грузію, Казахстан, в Туреччину, аби лиш не виконувати свій "громадянський обов’язок" на батьківщині.
По-друге, паспортизація вже давно служить геополітичним цілям Кремля. Саме так було в Криму, у Південній Осетії та в Абхазії. Спочатку промосковськи налаштованому населенню іншої країни масово роздають російські паспорти, а потім заявляють, що "змушені захищати своїх громадян" за кордоном. Причому, в процесі такого "захисту" не рахуючись з їх життями, власністю та особистими перспективами.
Ноу–хау теперішньої паспортизації на окупованих територіях України є її абсолютно насильницький характер.
Людей змушують до громадянства держави–агресора, погрожуючи звільненням з роботи та втратою усіх джерел доходу в умовах штучно створеної гуманітарної кризи. І потім Москва буде так само заявляти з високих трибун, що мусить "дбати" про цих нових власників її паспортів.
По-третє, збільшуючи кількість своїх громадян за рахунок українців, держава–агресор вирішує власні соціальні проблеми. Адже Росія опинилася в демографічній ямі, з якої їй не хочеться вилазити за рахунок лише багатодітних родин мусульманських народів та мігрантів.
Ще до війни з Україною, незважаючи на чисельні заохочувальні програми на кшталт "материнського капіталу", ця яма тільки поглиблювалась. Російські жінки народжують дітей явно в недостатній для планів Путіна кількості. Тому він і вирішив закидати цю яму тілами "нових громадян". Або, принаймні, паспортами. Ось таке "демографічне імпортозаміщення".
"Визвольний похід" російських зеків в Україну
Інформаційну війну в Росії Україна виграла вже 24 лютого, коли окупанти зрозуміли, що попри запевнення у протилежному ніхто їх в Україні з хлібом–сіллю не зустрічає. Тобто уся багаторічна підготовча робота пропагандистів на тему "чекайте армію–визволительку" пішла нанівець.
До хлібу-солі додався перець поразки під Києвом, що стало холодним душем на гарячі голови російських інформаційних злочинців на кшталт Сладкова, Пегова та інших.
Через подальші успіхи українського спротиву Росія зазнала колосальних втрат, і усілякими способами зараз намагається їх надолужити: як матеріально, так і морально.
Тепер – "померти за Росію" знову стало священним обов’язком, починаючи вже навіть зі шкільної парти. Саме тому і з’явився наратив "довершимо справу дідів у Великій Вітчизняній війні з нацизмом".
Те, як на цю війну "хочуть" потрапити росіяни, відомо вже давно. А ось як від неї допомагають "відкосити" офіційно стало відомо 7 липня, коли проти військового комісара окупованого Криму Лимаря порушили кримінальну справу про хабарництво.
Ця новина як найкраще свідчить про марність усіх потуг стимулювати загальноросійське піднесення з нагоди "визволення України". І це, зауважимо, – відбулось в Криму – фактично на передовій, де за задумом верховного пропагандистського командування, мали б вже стояти черги з охочих захистити себе від повернення "нацистів".
Що вже казати про глибинну Росію, де війна з Україною сприймається у вигляді телешоу. Яке, щоправда, все частіше переривається регулярними похоронами тих, кому не пощастило повернутись з України. Вже навіть у буддистській Бурятії, яка разом із ісламським Дагестаном є основним постачальником "гарматного м’яса", починають відмовлятись від "почесного обов’язку загинути за православний русский мир" і вимагають повернути чоловіків додому.
Саме звідси безкінечні оголошення вже навіть через офіційну біржу праці про набори у військові частини.
Саме звідси створення регіональних російських "нацбатів".
Саме звідси змагання між ПВК "Вагнер" та МО РФ за чергових найманців.
Саме звідси секвестр російського бюджету, через який силовикам будуть проіндексовані зарплати на шалені суми.
Саме звідси і наш прогноз щодо пропозицій російським в’язням воювати на Донбасі, який вже став реальністю. Ув’язненим колоній в обмін на 200 тисяч рублів і амністію пропонують вступати у штрафбати.
Читайте також: War Speeches. Тиждень російських невдач. Україна розпочала процес відновлення
Як малюватимуть цифри "референдумів"
7 липня Путін дорікнув Росії, що вона "живе звичайним, мирним життям, а хлопці пашуть там під кулями. Потрібна загальнонаціональна підтримка збройних сил. Надзвичайно важливо, щоб наші воїни відчували її". Тобто диктатор таки визнав, що загальнонаціональної підтримки якось не видно.
А як же соціологія з її захмарними цифрами підтримки його особисто і "спецоперації" зокрема? Тим самим фактично Путін визнав, що в Росії дійсно не "соціо" і не "логія".
Ось чергове підтвердження. Перше опитування про ставлення до "спецоперації в Україні", яке було вже 25 лютого, показало, що війну підтримують 64% росіян.
Водночас з’ясувалось, що 55% респондентів у віці 18–24 років та 45% респондентів у віці 25–34 років тоді виступили проти війни. І це вже не потрапило до ЗМІ, пише "Проект".
Видання стверджує, що з кожним роком росіянам все страшніше говорити з соціологами на такі теми.
Взагалі орієнтуватися на соціологію в тоталітарній державі – безглуздо. Люди просто бояться казати правду.
Так само і з "референдумами", які планують провести на тимчасово окупованих українських територіях.
Цієї весни вже двічі, наприкінці квітня і травня, спеціально для Кремля проводилось опитування в містах і селах Донецької області, щойно захоплених Росією.
Людей запитували, як вони ставляться до "спецоперації", особисто Путіна, чи хочуть вони, щоб їхнє місто увійшло до складу Росії чи "ДНР", залишилося у складі України чи стало незалежним? Результати досі ніде не публікувалися, але, як запевняють організатори, більшість казали, що хочуть до Росії.
Зрозуміло, чому так відбувалося: у Волновасі, Мангуші, Нікольському та Безіменному "дослідники" працювали в пунктах тимчасового розміщення біженців. У Маріуполі опитували лише у місці видачі гуманітарної допомоги від "Єдиної Росії".
Отже, коли окупанти будуть надавати результати опитування серед "звільненого населення України" варто знати справжню ціну цієї "підтримки" – вона за страх і за їжу.
Федеративна фікція Росії
Шанс у бурятів, чеченців, дагестанців, татар та інших народів РФ стати по-справжньому незалежними, а не "федеративними", може дати, як не дивно для них це пролунає, саме перемога України.
На цьому, наприклад, наголосив екс-президент Польщі Лех Валенса. Як пише Le Figaro, він закликав Захід не обмежуватися лише захистом України від російського вторгнення. Потрібне "визволення самої Росії".
Валенса впевнений, що без повної зміни політичного режиму в Москві глобальну безпеку може гарантувати лише розчленування нинішньої Російської Федерації, яка залишається імперською.
"Там живе 60 народів, яких поглинули так само, як поглинають українців сьогодні. Ми повинні допомогти цим народам повстати…", – каже Валенса.
Насправді, давно відомо, що Російська Федерація – це величезна фікція. Навіть у радянських республіках СРСР було більше конституційно закріплених прав, ніж зараз у того ж Татарстану.
В останній "обнулітельній" редакції російської Конституції з’явилася стаття про "нерозривність території країни". Тобто, якщо навіть гіпотетично та ж Казань забажає відокремитись від Москви і стати незалежною, це заборонено конституцією з усіма правовими і силовими наслідками.
Сама сутність федеративної республіки передбачає, що населення регіонів утворює федерацію та визначає форму її влади і управління, а також визначає національну ідеологію та державну політику – зовнішню та внутрішню.
Сьогодні ж російські регіони про політику ніхто не питає, їх навіть не інформують про наміри та домовленості як на міжнародній арені, так і з питань внутрішнього розвитку. Та й губернаторів провінцій визначають в Кремлі.
Про національну політику в Російській Федерації якнайкраще свідчить наявність там дисидентів і політв’язнів з числа активістів національних рухів. І в цьому ситуація разюче нагадує сталінський ГУЛАГ.
Колишнього кандидата на виборах у Державну думу та на посаду президента Башкортостану Айрата Дільмухамметова вперше засудили до позбавлення волі на три роки у 2011-му за опозиційну публіцистику в республіканській пресі.
У 2015-му він отримав три роки за книгу, написану ним ще до попереднього вироку. Після звільнення активіст провів на волі лише півтора роки. Його знов кинули за ґрати, як тільки він публічно заявив про необхідність відновлення посади президента Башкортостану (скасованої 2015 року) і про свій намір балотуватися на неї. Активіст сидить і зараз за свої мрії про демократичний та вільний Башкортостан.
Айрат Дільмухамметов та сотні інших російських політв’язнів колись скинуть з себе в’язничні роби і займуть належне їм місце у суспільному житті. Через це вже проходили: В’ячеслав Чорновіл, Мустафа Джемілєв, Семен Глузман…
А путінська федерація повторить шлях Радянського Союзу з його закономірним фіналом, як у 1991 році, коли він "як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припинив своє існування".
