8 лет. 8 лет стремления к миру
Для більшості українців 24-те лютого 2022-го року стало певним "водорозділом" між минулим та нинішнім життям.
З початком повномасштабної війни РФ проти України моє життя, як і життя більшості українців, змінилося назавжди, забравши з собою в минуле відчуття безпеки, певного комфорту, впевненості в завтрашньому дні та радості. Все змінилося в одну мить…
У цій екзистенційній війні за нашу незалежність та наше існування в цьому світі ми почали жити майбутнім Днем нашої Перемоги.
Щоденно, збираючи кошти для потреб наших військових, допомогаючи в пошуках прихистку та речей першої необхідності для вимушених переселенців, працюючи та відновлюючи життєву інфраструктуру або просто гортаючи стрічку новин, ми свідомо, усіма своїми силами та думками, наближаємо День нашої Перемоги над силами зла та мороку.
Проте тільки зараз багато хто почав усвідомлювати те, що для мільйонів українців ця війна почалася ще 8 років тому, з анексії росією Криму та окупації частини територій сходу України.
Мільйони мешканців Донецької та Луганської областей свою першу "точку неповернення" пройшли ще в 2014-му році, з початком війни на Донбасі. Коли в одну мить прийшло розуміння, що так, як було, уже ніколи не буде...
Коли у відповідь на усміхнене дитяче обличчя, загорнуте в жовто-блакитний шалик, ти бачив звірячий оскал ненависті, жагу крові та налиті отрутою чужі очі. Це вмить перевертало твій внутрішній світ, змушувало тебе швидко аналізувати ситуацію та приймати відповідні рішення.
У когось тоді вперше закрався страх за рідних та близьких, інші від демонстрації спільної позиції на проукраїнських мітингах перейшли до протистояння та боротьби зі зброєю в руках.
Можливо, ми тоді ще не до кінця усвідомлювали, з якими "вселенськими силами зла" зіштовхнулися, але інтуїтивно вже відчували, що найжахливіше ще попереду. Що "чорний ворон" уже виголосив своє пророцтво, і ці випробовування потрібно пройти, аби довести, що наші цінності та віра – це не пустий звук.
У кожного з переселенців зі сходу свій день, коли він чи вона вперше покинули свій дім, свій Донецьк, Луганськ...
Для мене це 5-те червня 2014-го. Саме в цей день ми з дружиною залишали вже практично не контрольований українською владою Донецьк.
Тоді ми ще не знали, скільки у нас буде цих "нових" життів. Тоді ще нам здавалося, що це лише на декілька тижнів (бо вдома залишилась купа справ). Потім здавалось, що весь цей абсурд має закінчитися до кінця літа 2014-го (бо діти з 1-го вересня мають піти в Донецьку до школи)…
Далі було ще декілька внутрішніх дедлайнів, які також швидко розтанули в мареві невиправданих сподівань.
Чесна розмова з собою почалася значно пізніше, коли прийшло усвідомлення, що твій дім там, де тебе люблять і де ти маєш можливість дарувати любов та турботу своїм рідним і близьким. Усе інше – це прив'язка до речей, комфорту та власного "его".
Ці 8 років ми з сім'єю прожили в Києві, намагаючись позбутись психологічних травм, з вірою, що одного разу ми зможемо повернутися до себе, в наш український Донецьк.
З 2016-го року я почав працювати в Офісі Ради Європи в Україні, адмініструючи проєкти Венеційської комісії (Європейської комісії "За демократію через право"). За цей час я почав малювати та став художником, тому біль та страждання людей, які втратили свої домівки, часто знаходили своє відображення в моїх картинах.
24-го лютого о 5 годині ранку, коли ми дізнались про початок повномасштабної війни та вторгнення росії, перша думка, яку зафіксувала моя свідомість, була про те, що "історія повторюється". Ми це вже проходили, але на відміну від 2014-го року цього разу все буде по-іншому, і ми маємо "скласти цей іспит на зрілість".
Спогади про минуле та певний травматичний досвід не залишили нам із дружиною багато місця для сумнівів та вагань: протягом перших трьох годин після початку війни ми з родиною виїхали до Львова.
Опинившись разом із сім'єю у Львові я, як і багато інших, з "відчуттям провини" перед тими, хто залишився в Києві та інших "палаючих" містах, постійно ставив собі питання: "Що я можу зробити корисного, і де моє місце на цій війні?".
В пошуках власної ефективності, налагоджуючи комунікацію між Радою Європи та українськими стейкхолдерами, працюючи у Львові з міжнародними журналістами та проходячи навчання в добровольчому формуванні територіальної громади Львова, я взагалі не збирався займатись гуманітарними питаннями. Але, коли з однієї сторони бачиш величезне бажання людей допомогти іншим, а з іншої – сотні тисяч переселенців, які щодня прибувають до Львова та потребують цієї допомоги і елементарних речей, чи можеш ти залишитись осторонь? І хіба хочеш? Мусиш!
За декілька днів після нашого переїзду ми з дружиною вже розселяли людей серед друзів та знайомих, збирали та передавали речі для тих, хто тікав від війни, зустрічали потяги та розвозили людей.
І щоразу, коли я ставив собі питання "чи достатньо ми робимо?" і "чи має сенс наша доволі скромна діяльність в той час, коли допомоги потребують мільйони людей?", я згадував один з описів до своєї картини:
"Я є крапля в Океані! Я є частина нашого Народу, нашої української Нацїї. І цей зв'язок поєднує мене з Душею України, з усіма нашими пращурами, які жили на цій Землі, любили її, піклувались про неї, охороняли та боронили її…
Кожна окрема крапля є великою цінністю: вона зберігає голографічну пам'ять Всесвіту про все, що було, є та буде. Але тільки разом ми здатні створити гармонійне середовище для нашого життя та розвитку.
Тільки разом, об'єднуючись, мільярди крапель створюють бурхливий потік та здіймають величезні хвилі! І тільки разом ми творимо наше спільне майбутнє!!! Кожен з нас є крапля в нашому безмежному Океані!!!"
Життя пролягає крізь біль, прощення та прощання. Воно завжди щось забирає, але й обов'язково дає щось замість втраченого. Жорстокий, але безцінний урок усвідомлення, що твій дім – не точка на карті. Він там, де тебе люблять і де ти можеш дарувати свою любов тим, хто тебе оточує.
Безумовно, я вірю в те, що ми повернемо і "окупованих людей", і окуповані території.
Як казав Дон Хуан, усе, що відбувається в житті людини – це питання її внутрішньої сили, і завдання воїна полягає в поступовому накопиченні цієї сили, поки не з'явиться квадратний сантиметр удачі.
Ще після переїзду до Києва в 2014-му році, відновлюючи власну "систему координат" та віру в людей, я сформулював для себе особисто ті речі, які для мене не просто актуальні, а реалізації яких я прагну, в які я вірив та продовжую вірити з огляду на нинішній етап цієї війни за наше спільне майбутнє.
Впевнений, що після закінчення війни та нашої перемоги над росією, ті регіони та наші люди, які тривалий час перебували під російською окупацією в Криму та на Донбасі, швидко об'єднаються. І об'єднають їх насамперед люди.
Травма війни в людській свідомості нікуди не подінеться – вона буде жити в людях ще довго, проявляючись у різних, іноді страхітливих формах. Проте це додасть більшості людей мудрості. Мудрості, яка зробить слова "мир", "свобода", "гідність" та "права людини" цінністю, яку кожен буде оберігати словом, ділом, думкою.
Мудрості, яка стане своєрідним запобіжником та буде постійно підтримувати пам'ять про те, як несвідоме ставлення до власного життя та життя своїх близьких може швидко обернутися катастрофою для всіх.
Мудрості, яка не дозволить нікому маніпулювати власною свідомістю та яка допоможе швидко відрізняти у лідерах (як чужих, так і власних) "голубів" від "шакалів".
Усе це призведе до бажання людей формувати спільну реальність та спільне майбутнє, самоорганізовуватись, проявляти ініціативу, творчість, об'єднуватись, прагнути змін.
Урешті-решт ця синергія думок, прагнень, дій та результатів "відродить" і людей, й економіку, і середовище, й Україну.
Я точно знаю, що кожен українець у Донецьку, Києві, Криму, Львові та Луганську буде жити з почуттям власної гідності, відчуваючи, що кожен день приносить приємні очікування та радісне передчуття щастя.
Сергій Ткаченко
