Пренебрежение с строчной буквы
Відколи почалася повномасштабна фаза російсько-української війни, у нас потроху виникла окрема мова називання окупанта. Росіян називають "орки", "русня", "zомбі", "рашисти", не кажучи вже про історичне образливе "кацап", яке набуло нової сили.
Поряд із тим назву "Росія" уже навіть мовознавці пропонують писати з малої літери. Однак далеко не всі із цими новелами згодні.
Частина українських інтелектуалів застерігають від таких найменувань і наполягають, що не варто обзивати так росіян, що це інфантильно, немічно і навіть певним чином може переносити відповідальність за російські злодіяння.
Хотів би із цим не погодитися і запропонувати свого роду індульгенцію на те, щоб називати росіян так, як душі завгодно і по-справедливості. Отож, декілька аргументів на користь "орків".
Що природно, те прекрасно
Абсолютна більшість назв, які ми сьогодні читаємо про росіян, не виникли штучно десь у мозкових центрах офіційних органів влади, на нарадах в РНБО, ССО, Міністерстві культури та інформаційної політики чи Українському інституті національної пам’яті.
Це не штампи якоїсь злобної пропаганди. Ці назви дали люди від щирого і важкого серця. Це народний креатив від абсолютно різних людей – від толкіністів до любителів історії та філології.
У когось це були слова гніву. У когось відчаю, у інших – жаху, огиди, прокляття…
Ілюстрація з порталу "ЯПлакал"
Люди дивилися світлини з Бучі і не могли уявити, що це робили люди – тільки кровожерливі орки.
Офіційна російська брехня, яка ллється з усіх їх каналів, уже давно перевершила своєю огидністю творіння Геббельса, звідси природна аналогія між нацистами та рашистами. Не кажучи вже про те, що існують десятки аналогій між кроками Гітлера та Путіна.
Дуже багато мотивів для пошуку нових дошкульних слів, але чесних і щирих.
Переконливих свідчень того, що вони виникли кон’юнктурно, на чиєсь замовлення чи для обслуговування офіційних ідеологічних конструкцій нема. Тож ми маємо справу з чистими асоціаціями, почуттями, вираженням внутрішнього ставлення. Хоча, звісно, після появи всіх цих слів і мемів їх радо включили у свій лексикон політики, журналісти та військові, поступово формуючи новий офіційний дискурс.
Читайте також:
"Ми мололи пшеницю на кавомолці, щоб нічого не брати в росіян". Як жителі Київщини жили в окупації
Диявол носить форму російського солдата. Як катували на Київщині
Слово як інструмент психологічної стабілізації
Це слова для називання речей своїми іменами: брехню – брехнею, жорстокість – жорстокістю, безпринципність – безпринципністю, але із застосуванням образів.
Слова-образи знадобилися нації для того, щоб замінити нейтральне "росіянин" на щось дошкульне й образливе, що одразу на рівні слів покаже, що українцям боляче, прикро, нестерпно.
Це така форма психологічного захисту, компенсації страждань, така собі жива правда, що висловлює страждання та образу.
І тут хочеться додати, що ці слова далеко не завжди є мовою ворожнечі в тому сенсі, в якому вони могли б бути до війни, але вони є мовою болю і злості, мовою яка виникла як відповідь на ворожнечу і несправедливість.
Мовою, яка виникає тоді, коли звичайних слів не вистачає, щоб описати свої емоції та свій стан.
Ілюстрація Максима Мошковського
Між іншим, ця історія відкриває дуже цікаве і складне питання – яка відмінність між мовою ворожнечі і мовою болю? Коли мета слів не викликати ненависть, а виразити свою беззахисність та безпорадність хоча б словом.
Чи вважається мова обґрунтованої ненависті мовою ворожнечі? Чи виправдано і припустимо, наприклад, хейтити нацистів чи рашистів, які свідомо вбивають людей за національною ознакою чи вчиняють військові злочини? Над цим треба поміркувати.
Такі слова як "русня", "рашист" чи "орк" демонструють негативне ставлення до росіян. Якщо це ставлення не аргументувати, не пояснювати звідки воно береться і яка логіка вжитку, то це дійсно був би інфантилізм. Але в нашому випадку це не дитячість, а вогонь емоцій і обурення розуму, вдягнені в одежу слова.
Так психіка справляється із травмою та болем, включаючи одночасно механізми заміщення – там, де людина не може поцілити у зло зброєю чи рукою, вона робить це словом і їй стає легше.
Від того, що скажеш "росіянин – убивця і ґвалтівник" не всім стає легше, а от якщо до цього додати "нелюд, рашист, сволота", то когось на трошки відпускає.
Є у практичній психології такий прийом, коли жертві пропонують вилаяти кривдника, випустити із себе всю лють. Видається, що українцям, яких щоденно вбивають і шматують, зараз дуже потрібно виговорюватися.
Ілюстрація Олександра Грехова
Разом із тим ми маємо постійно тримати в полі зору той факт, що називання людей тваринами чи вигаданими гидкими істотами, образливими словами може перерости в дегуманізацію, розлюднення і постання колективних образів для ненависті без врахування обставин та винятків.
Цього не можна допустити, щоб самим не втратити людську подобу і повагу до законів та звичаїв війни.
Ворог має бути розбитий і вигнаний геть за межі України, а потім у законному та справедливому порядку понести всю повноту відповідальності. Перемігши дракона, ми самі не повинні перетворитися у нього.
Тут зроблю ще одну ремарку – не всі росіяни негідники і розпалювачі війни. Є серед них і порядні люди, які війну засудили і навіть їй щось намагають протиставити. Але ми маємо чесно визнати, що таких росіян неймовірно мало.
Соціологія (тут і тут) та інші дослідження показують, що абсолютна більшість росіян підтримує війну та схвалює діяльність її винуватця – Володимира Путіна. Інші переважно мовчки толерують все це безумство.
Є також невелика група російських лібералів різних сортів, які в переважній більшості розуміють, що ця війна є безумною, руйнівною для росії та злочинною, але якось хотіли б зменшити репутаційні втрати для своєї країни від неї. Втім про російських лібералів треба говорити окремо – надто химерний феномен.
Невимушеність драйвить культуру та науку
Ще одним аргументом на користь використання різноманітних слів на позначення російських окупантів є той факт, що це стимулює творчість та рефлексію.
Ілюстрація Володимира Поліщука
Сьогодні існують не просто тисячі мемів про росіян, які крадуть унітази, про порівняння їх із орками чи zомбі, ЗСУ із ельфами, а тероборони із гномами, але цілий пласт живопису, пісень, поезії, анекдотів, де ці образливі назви вплітаються у культурний контекст не з позиції дискримінації росіян, а з позиції висміювання їх агресії, імперських амбіцій, мародерства та засудження військових злочинів.
Доходить навіть до того, що в українському війську до сигналів бойового управління цілком серйозно додають сигнал "Орки".
Принагідно на цьому тлі оприявнюється популярний образ України, її громади, війська та ситуації війни загалом як цивілізації й антитези злу. І це образне конструювання протиставляється усім негативним конотаціям, де головними героями стають лицарі-козаки, волонтери, янголи, котики, пес "Патрон", духи невинно замучених, квіти тощо.
Відбувається ж це довкола питомих слів, якими українці самі позначають ворожу армію, суспільство та країну. Так, це може бути брутально і не до вподоби окремим інтелектуалам-пуристам, але це вже реальність культури, яка як і знаменита фраза про російський корабель залишиться незмінним свідченням духу часу.
Паралелі між нацизмом та сучасними російськими фашистськими практиками також призвели до появи цілком серйозного академічного дискурсу про рашизм як ідеологію росії. І це не просто на рівні окремої статті у Вікіпедії та ряду публіцистичних матеріалів – це вже десятки серйозних текстів різними мовами. Між іншим один із останніх на цю тему став доволі влучний текст українського філософа Сергія Дацюка.
Читайте також: Zвичайний рашиZм. Як одна літера Zахопила і наZифікувала Росію
Відтак тут уже йдеться не просто про лайливе слово, а про концептуальний рівень, про утвердження поняття.
"Рашизм" став еквівалентом поняття "нацизм", але із застосуванням до його конкретного російського казусу. Воно створено за тією ж мовно-смисловою логікою, як свого часу термін "нацизм". І ця поява насправді дає простір для маневру, бо дозволяє відрізнити росіянина від рашиста – просто представника російської політичної нації від російського шовініста та імперця. Хай скільки мало не було б перших і як багато останніх, але це розрізнення необхідне.
Принаймні сподіваюся, що із поразкою путінського режиму повториться історія Третього рейху, коли після поразки Гітлера німці "прокинулися" й почали процес усвідомлення того, що сталося, разом із довгим шляхом спокути й покаяння.
Між тим одним із завдань нашої науки, культури та політики може бути поширення поняття "рашизм" у світі та інформування людства про злочини цього виду російського імперського фашизму. Адже країни східної Європи одними із перших відчули назрівання біди імперського фашизму з боку росії і тепер, коли вже весь світ переконався, що Україна, Польща, Литва, Латвія та Естонія били на сполох не даремно, ми можемо подарувати світові коректний термін на позначення того зла, яке прийшло до нас і загрожує всім.
Солодкий смак граматичної помсти
Що стосується написання слова "росія" з малої літери, то це така собі тотальна символічна зневага до країни-агресора, і водночас спосіб дістати ворога навіть тим, хто не має можливості нанести шкоду вбивцям дітей та військовим злочинцям.
Не кожен з десятків мільйонів, хто хотів би вистрілити в російських солдатів, має зброю, але кожен, хто вміє писати, може завдати удару по росії та її надутій величі простим і доступним жестом на письмі.
Переконаний, що в тому натхненному завзятті, з яким люди дауншифтять російську федерацію значну роль відіграло бажання поквитатися із сумнозвісним російським мовним шовінізмом.
Росіяни десятиліттями, навіть найпоказовіші ліберали, прикривалися нормами свого правопису, щоб не писати "в Україні", як просили українці, а писати "на Україні", як у них, вочевидь, було заведено з часів імперії.
Тож тепер у цій "росії" з маленької літери та підкреслено зневажливому "на росії" вгадується асиметрична відповідь на снобізм і впертий брак чутливості до позиції співбесідника.
Звісно написання власних імен та назв з великої літери не є виявом поваги чи етичною оцінкою, а нормою письма. Але свідоме написання з маленької літери стає таким "спотикачем" через який читач звертає увагу, що мовець хоче цим пониженням сказати щось, щось явно не лінгвістичне, дати якусь оцінку. І тут інтуїтивно навіть вгадується, що ця оцінка негативна.
Якщо ж говорити з позиції більшої справедливості, універсальної правди, то і тут написання з маленької літери цілком виправдане.
Росія з великої літери – це Росія Чайковського, Чехова, Ахматової, Сахарова, Політковської та багатьох інших. А цей путінський скотський конгломерат клептократів і їх слуг, який зараз накинувся і терзає Україну, що отруює весь світ брехнею і злобою інакше як росією моральних ліліпутів з маленької літери і не хочеться називати. Так не може поводити себе нормальна країна, тому і називатися як нормальна країна оце все не може.
В цьому є багато емоцій, але і раціональності можна привнести достатньо, щоб пояснити поведінку живих людей в час однієї з найбільш безчесних, несправедливих та аморальних воєн в історії людства.
Одне застереження
Всі ці численні терміни, які в переносному значенні іменують російських вбивць, мародерів та грабіжників, дійсно виправдані тоді, коли ми поряд із цим чітко стверджуємо, що йдеться саме про росіян.
Що всі росіяни, які є лояльними чи нейтральними мовчазними масами до путінського режиму несуть відповідальність за те, що відбувається.
Раз абсолютна більшість із 140 мільйонного населення росії підтримує цю безумну війну, або мовчить щодо неї, то вони заслуговують на осуд, ганьбу та покарання.
За незначними винятками, яких судячи з усього не набереться кількісно навіть до рівня статистичної похибки, росіяни не пручаються, не виходять на мітинги, не зупиняють автобуси з солдатами, не роблять диверсії, не бунтують проти війни і путінського нацизму. Від цього ще сумніше, бо це саме той випадок, коли мовчання дорівнює потуранню злу.
Якщо ми це розуміємо і чітко артикулюємо, то це припустимо. Тоді це урізноманітнення мови "орками", "руснею", "кацапами" чи "рашистами" є не більше ніж емоційним інтонуванням чи художнім оздобленням солов’їної мови, яка перейшла у режим шаленого козацького сарказму, що воює із ворогом не лише ратним ділом, але і міцним словом-прокльоном.
Сподіваюся, що пройде час і нам не знадобиться стільки поганих слів для позначення людей з сусідньої країни, але це вже більшою мірою залежить від їх дій. Однак в історію Європи російські окупаційні війська у кампанії проти України уже увійдуть саме під згаданими в першому абзаці іменами.
Антон Дробович
