Давайте защищать доверие к верховному командованию Украины от внутренних врагов
Цей текст я пишу вночі, перебуваючи в укритті в Авдіївці, куди приїхав як військовий медик. Не писав би нічого, якби не дізнався, що як тільки ворог відступив від Києва, так одразу почалися політичні баталії.
Ширяться чутки, що провали хочуть перекласти на керівництво ЗСУ та на головнокомандувача Залужного. Хтось почав шукати загрозу не там, де треба.
Я досі дуже сподіваюсь, що це лише чутки. Але військові, яким я довіряю, кажуть, що це реальність, і план з дискредитації вже є.
Відверто, до 24-го лютого я взагалі глибоко не знав, хто такий Валерій Залужний, чим він безпосередньо займається. І це незважаючи на те, що я з першого дня вступив у територіальну оборону, коли загроза оточення Києва виглядала доволі реальною.
Мені вистачало контактів з Міноборони та з Офісом президента, інші військові здавалися лише виконавцями рішень, що прийняли нагорі. Але все виявилось набагато складнішим, і реальні та дієві кроки щодо оборони формуються якраз на щабель нижче.
Завдання вищого керівництва – лише підтримувати військових, забезпечувати їх усім необхідним і не заважати ЗСУ робити свою справу.
Саме тоді головнокомандувачу довелося реагувати на найскладніші виклики. Потрібно було зупинити ворога, реалізувати стратегію оборони. Зі старою зброєю, коли ворог просувався скрізь – від Чернігова до Одеси, це було майже неможливо.
Ми знаємо, що в нас не вірив ніхто, даючи нам декілька днів на капітуляцію. В успіх вірили лише воїни Збройних сил та командування. І ця віра та правильні стратегічні кроки дозволили нам успішно відбити більшість атак та нівелювати просування ворожих військ.
Якби не Залужний та безстрашні солдати й командири з бойовим досвідом, ми б давно програли. Це моя суб'єктивна думка.
Чи не вперше за нашу сучасну історію ключову посаду очолив не друг/кум/сват/охоронець, а максимально компетентна особа з відповідним досвідом та навичками.
Це і сформувало, можливо, найважливіше – довіру. Коли солдат довіряє командиру, він буде готовий виконувати будь-яке завдання. І він знає, що за потреби й сам командир буде готовий загинути, захищаючи солдата.
Це складно пояснити і усвідомити, але саме така довіра – фундамент нашої оборони. І цю довіру також важливо боронити й охороняти.
Я не хочу ні з кого робити ідола, або применшувати чиїхось здобутків. Але наразі довіра до президента, міністра оборони та головнокомандувача – дуже і дуже на високому рівні.
І всі політичні експерти\радники\говорячі голови, які якимось чином кидають тінь на військове керівництво – це як мінімум ідіоти, а як максимум зрадники, які працюють не в інтересах України.
Тому, якщо ви від когось і десь почуєте щось погане про Зеленського, Рєзнікова або Залужного, баньте цю людину для себе назавжди, бо це ворог – такий самий, як і русня, а можливо, навіть більш небезпечний.
Тут, на нулі, де я зараз працюю тактичним медиком, Залужний для військових – це ікона. Зрозуміло, що більшість хлопців його бачили в кращому разі по телебаченню. Але зараз і не час для особистих знайомств. Ми тут судимо по справах, а не по словах.
Ворог пішов з-під Києва лише місяць тому, й, можливо, комусь намріялась безпека. І що вже можна починати грати в політику, а перемога вже в кишені.
Тут, на фронті, відчуття інші. Та і на звичні речі дивишся інакше.
Хочеться виконувати завдання, знаючи, що в Києві, в керівництві – максимальна єдність. І це не тільки мої відчуття, так відчуває кожен, хто зараз захищає країну.
Коли я почув, що починаються якісь політичні ігри, мені вперше за весь час війни стало дійсно страшно. Не від того, що прилетить черговий снаряд. Тут важкі снаряди лягають кожну годину – і вдень, і вночі. А тому, що уся довіра до військового керівництва може бути помножена на нуль через чиюсь тупість та страх.
Давайте захищати країну від зовнішніх ворогів, а довіру до верховного командування – від внутрішніх. І тоді все в нас буде добре, і ми неодмінно переможемо.
Слава Україні!
Єгор Фірсов
