Война в Украине и "реализм" Миршаймера
У своїй промові дев'ятого травня Путін розставив всі крапки над "і". Відповідальність за російський напад на Україну лежить виключно на НАТО та США. Росії не дали вибору, і вона ні в чому не винна.
В усіх зґвалтуваннях, вбивствах та руйнаціях винні Сполучені Штати та їхні європейські поплічники.
Припускаю, що такої абсурдної заяви від нього варто було очікувати, але вас може здивувати, що дехто на Заході з ним згоден.
Здається, що навіть Папа Римський погоджується з цим, кажучи про НАТО, яке "гарчало біля дверей Росії". Трохи дивно чути таке про структуру, яку Макрон лише три роки тому звинувачував у тім, що вона впала у "мозкову кому".
Власне, такого погляду дотримується видатний американський науковець Джон Міршаймер. Політолог з університету Чикаго, у своїх роботах на тему міжнародних стосунків сповідує так званий "реалізм".
Згідно з його дослідженням, "великі гравці" завжди діють виключно егоїстично, захищаючи свої власні інтереси.
"Великі гравці" маневрують один відносно інших за допомогою дипломатії, деколи вдаючись до війн з метою самозахисту. Всі розмови про свободу, демократію чи мораль є нічим більшим, ніж димовою завісою та облудою. У цій праці є суттєва частка правди.
Більшість із нас, приміром, вважає, що під час вторгнення до Іраку "насправді" йшлося більше про нафту, ніж про імпорт демократії до цієї страдницької країни. Проте було б неправильним звинувачувати "реалістів" у банальній аморальності й просуванні тези "хто сильніший, той правий".
Міршаймер, наприклад, вважає нерівність у Сполучених Штатах "катастрофою" та нещадно критикує політику щодо арабів у Палестині, хоча здебільшого обґрунтовує свою критику тим, що підтримувати ізраїльський уряд не відповідає американським інтересам.
Як би там не було, але проблема з Міршаймерівським реалізмом виникає тоді, коли опис історичної поведінки "великіх гравців" у минулому стає приписом, як вони мусять поводитися зараз. Власне, це і зробив Міршаймер своєю безапеляційною заявою про виняткову провину США та НАТО за війну в Україні. Він в цьому переконаний і вважає це нормальним з моральної точки зору.
Розширення НАТО на схід після розвалу Радянського Союзу розглядалося Росією – а радше Путіним та його командою – як екзистенційна загроза їхній "легітимній сфері інтересів" у Східній Європі.
Я не знаю жодної людини поза межами Росії, яка вважала б НАТО чимось більшим, ніж оборонною організацією, і вкрай малоймовірно, що вона колись напала б на Росію, але, згідно з Міршаймером, визначальним є те, що Росія сприймає НАТО як загрозу. І байдуже, чи має це сприйняття якесь підґрунтя.
Саме через це російське сприйняття США помилялись, підтримуючи розширення НАТО на схід – отже, вони і винні у війні та її страшних наслідках.
США, твердить Міршаймер, мали реалістично поставитись до китайських викликів, а не розпорошувати свої ресурси на такі малозначущі маленькі країни, як Україна.
Слабке місце такого погляду на світ у тому, що він не бере до уваги країни, які не є "великими гравцями", та відкидає бодай якусь мораль у міжнародних стосунках.
Це погляд університетських теоретиків, що розглядають світову історію як прагматичну гру зацікавлених лише в собі потуг.
Чи мало НАТО і передовсім США відмовитись від поширення блоку на країни Балтики та інші держави Східної Європи? Не сумніваюсь, що це Путіна спровокувало, але якщо б цього розширення НАТО на схід не було, хіба б це не заохотило його? І якими би тоді були наслідки?
Така дискусія нагадує про суперечки теоретиків стосовно Гітлера. Чи планував він Другу світову війну та винищення єврейства під час роботи над "Майн Кампф", чи це спало йому на думку згодом?
Я вважаю, що історичні події – складний процес, на який впливає безліч різноманітних факторів, тому відповіді на ці запитання не існує.
Універсальне "тлумачення" Міршаймером міжнародних стосунків страждає на надмірне спрощення. "Реальний" світ не вичерпується лише егоїстичною корисливістю, в ньому також є місце для моральних застережень та видатних персоналій лідерів.
Якби у 2000-му році Альберт Ґор виграв вибори у Флориді, тоді не відбулося би вторгнення до Іраку – воно було переважно ініціативою Джорджа Буша, – і світ зараз міг би бути зовсім іншим.
Реалізм Міршаймера не здатний припустити можливість того, що Путін був жахливо дезінформований щодо ситуації в Україні, коли прийняв рішення про вторгнення. Він міг щиро вважати, що повне захоплення України – принаймні установлення маріонеткового режиму на кшталт тих, які росіяни утримували у Східній Європі під час Холодної війни – буде легкою справою. І якщо б сталося саме так, я підозрюю, що США та НАТО поступово змирилися би з цим, як з доконаним фактом.
У реалізмі Міршаймера немає місця бажанню величезної кількості українців вирватись з-під тиску Росії. Те, що багато політиків у США та Європі воліють підтримувати демократичні зміни в Україні, виходячи зі своїх власних моральних принципів, а не лише заради підсилення Америки у протистоянні з Росією, також важливо.
Україна та НАТО дійсно є екзистенційними загрозами для Росії, але далеко не для всієї. Вони загрожують Путіну з його клептократичним режимом, який так само, як колись Радянський Союз, тримається на брехні, корупції та запереченні верховенства права.
Вірус демократії, що охопив Україну, стане для Путіна смертельним. І це стало не меншим приводом для війни, ніж штабні маневри "великих гравців".
Своїми звинуваченнями на адресу США та НАТО Міршаймер заводить нас в абсурдне замкнене коло суперечки: НАТО розширилось внаслідок страху східноєвропейських країн перед Росією. Росія боялася НАТО і, справджуючи побоювання блоку, напала на Україну. І цю карусель не спинити.
Хто ж винний? Шукати відповіді на це запитання немає сенсу. Головним є те, що більшість народів Східної Європи не бажають перебувати в російській "сфері інтересів", а Росія не має права нав'язувати себе східним європейцям всупереч їхнім власним бажанням, які вони висловили на вільній, демократичній основі.
Україна б'ється за свою свободу, і, б'ючись за неї, вона бореться за весь вільний світ – світ, який є дечим набагато більшим, ніж самі лише егоїстичні інтереси "великих гравців".
Генрі Марш
