Жизнь детей Мариуполя стоит дешевле билета Москва – Тель-Авив

У мене поки нема дітей. І після 24-го лютого я перестав про це шкодувати. А у фотографа Макса Левіна є сини. В одесита Юрія Глодана була дочка. 

Сотні родин, чиї життя зорані осатанілими вбивцями. Вирва, яка майже не залишає шансів мільйонам українців втримати все таким, як було.  

Два роки тому в інформаційному центрі меморіалу Голокосту у Берліні я заціпенів біля фотографій великих щасливих родин, чиї історії назавжди стерла армія злочинців. 

Злочинців, які вважали, що вони кращі за інших. Що вони мають право. Що вони будують успішну країну для своїх за будь-яку ціну.

Ось родини стоять на фото у два ряди. Гарні, заможні, натхненні, з планами та мріями. Вони хотіли зробити це фото. Збирались разом. А далі – їхні записки з концтаборів. 

Родини народжують любов і час. Прагнення до життя, існування, продовження у віках. Існування не за наказом, а своїм природним шляхом.  

Діти, які у глибоких підвалах Маріуполя не бачать сонця. Їхнє життя просто зараз має вартість. 

Вартість, яку не готові платити дорослі люди світу. Лише тому що у них з цими дітьми різне громадянство.

Мрії українських родин, які цими днями мали б планувати відпочинок на травневі, рахувати бюджет, чекати на батька чи маму з роботи, на скромну вечерю без "добавки", але разом, бурмотіння віршів на затишних кухнях, вибір кросівок, перші спроби на велосипедах і самокатах, недоїдений борщ і суворий погляд, перші слова, ранкові посмішки від того, що просто бачиш цих людей, звелися до найпростішого з бажань – просто жити.  

Раніше українці жили заради життя інших. І в нас добре виходило. 

Тепер українці помирають заради життя інших. 

Помирають, бо у цьому новому дивному світі задоволення однієї людини в кремлі коштує дорожче, ніж життя дітей Маріуполя. Поки власні діти цієї "людини" і досі живуть щасливо (його старші доньки тільки нещодавно потрапили під санкції).

У них ті самі вечори, кросівки, самокати. Невже для того, щоб у китайських чи грузинських дітей були вечері з батьками, українські діти мають вмирати?

Хтось продовжує рахувати гроші, поки Україна рахує мертвих дітей.  

Щойно у нас з'явиться мить, щоб оплакувати, тим, хто допомагав нас вбивати, стане очевидно, що і як саме вони накоїли.

Як може уряд держави Ізраїль бути поряд з тими, хто вчиняє геноцид? 

Я дивлюсь на флайтрадарі на літаки авіакомпанії "El Al" (яку не так давно було створено для боротьби за виживання держави Ізраїль), що летять з Москви в Тель-Авів, і не можу збагнути: невже той Ізраїль, який ми всі знаємо і поважаємо за силу, сьогодні може собі дозволити бути настільки слабким. 

Настільки, що вимушений підтримувати тих, хто продовжує справу німецьких нацистів і вбиває за приналежність до одного народу, підтримувати того, хто наслідує гітлера?  

Ми хочемо жити. Путін хоче вбивати. 

Якщо хтось думає, що зможе жити за рахунок підтримки того, хто вбиває, той забув минуле (яке точно було) заради майбутнього (якого може не бути). 

Майбутнього може не бути у світі, де життя дітей Маріуполя коштує дешевше, ніж квиток Москва – Тель-Авів. 

Той не розуміє, що історія – це не лише те, що було, а й те, що є і що буде. 

Той не розуміє, що історія ще пишеться. Зараз. 

Пишеться кров'ю українських міст, громад, родин, українських дітей.   

P. S. 

Шестирічна Соломія Реут з Дніпра збирає гроші для українських "супергероїв" із ЗСУ, граючи на флейті.

За два дні Соломія назбирала необхідну суму для купівлі одного бронежилета – дівчинка каже, що збиратиме кошти, доки буде необхідність.

Мати Ксенія поширила фото доньки і додала номер картки: 

4149 4991 2197 5948. 

Половину суми, необхідної для купівлі броніка, зібрали саме з допомогою небайдужих підписників.

Крім того, кожен охочий може допомогти маленькій флейтистці, зателефонувавши мамі Соломії, Ксенії: +38 (068) 768 25 02.

Михайло Ткач