Моральные проблемы журналистики. Как работают иностранные медиа и фиксеры во время аннексии и войны

8 ранку, хол готелю "Таврія" у центрі міста. Туди-сюди снують високі міцні чоловіки, хтось із великими сумками на плечі. Більшість говорять між собою англійською. Перетинаючись, упізнають одне одного, ручкаються, блискають усмішками, перекидаються кількома словами:

– Ми познайомилися в Афганістані, правда?

– Коли ми востаннє бачились? В Абхазії?

– Це ж ти тоді був у Єгипті, під час Синайського конфлікту?

– Бачив твої дописи із Сирії. Ти всі ці роки у військовій журналістиці?

На диванчику в холі сидять люди й спостерігають за цим усім. Раз по раз дехто встає і йде до певного іноземця. 

На диванчику примостилась і Саша. Таааак, – думає вона, – тут зібралося безліч військових журналістів з усього світу – до чого б це? У Сашиній голові чітко вимальовується точка А – факт. Але точка Б – висновок – усе ніяк не вимальовується. Точніше, Саша ніяк не може у нього повірити. За 5 хвилин з’являється її група журналістів, вона встає з дивана і йде з ними знайомитись.

Надворі – 28 лютого 2014 року, другий день анексії Криму. Саша почала працювати фіксеркою для групи журналістів із Лондона. 

Фіксерка – означає асистентка, або ж місцева продюсерка. Безліч активних людей у Криму – колишніх громадських активістів із вищою освітою, зі знанням іноземних мов – почали працювати фіксерами військових журналістів з усього світу. 

Воєнних дій у Криму так тоді й не було. Але це – початкова точка російсько-української війни ХХІ століття. 

***

Працюючи над кримським романом (мав вийти на початку наступного року), для якого зробила понад 200 інтерв’ю, я спілкувалася з п’ятьома фіксерами. З деким – по багато разів. 

Я слухала про роботу іноземних журналістів, різні підходи, про те, що вимагалося від їхніх помічників, що ті відчували працюючи – хтось зранку до ночі, їздячи по військових частинах і мітингах, хтось – сидячи в піцерії, спостерігаючи за тим, як його журналісти грають у настільний футбол, а на всі пропозиції кудись поїхати й щось подивитись відповідають: "Аааа, це нецікаво". 

Усі ці свідчення стали особистим досвідом моєї власної героїні та її друзів – персонажів мого роману. 

Тож я була підготовлена до цієї роботи. 

***

Я знала, зокрема, те, наскільки по-різному працюють телевізійники та преса.

Телевізійники, – розповідала моя респондентка Анна, яка працювала з американським телебаченням і з данською пресою, – орієнтовані на картинку. Навіть коли вони ставлять запитання, то відповідь їх не надто цікавить, питання потрібне радше для того, щоб камера вихопила, як рухаються губи, інші м’язи лиця – бо так картинка виразніша, ніж коли людина мовчить. 

Натомість газетярі справді вслухаються, ставлять додаткові запитання, намагаються зрозуміти. 

Мені пощастило: французький журналіст Крістоф, із яким я працюю через вісім років по анексії Криму, через місяць після останнього інтерв’ю на цю тему, – газетяр. Я шукаю людей для інтерв’ю, ми зустрічаємось і спілкуємось, Крістоф ставить запитання, я теж. 

Ми оглядаємо прихистки для біженців, укриття, місця, де теробороні та армії готують їжу, ситуацію на кордоні – усе це не тільки на Львівщині. В цей час колеги Крістофа з того самого видання є нині і в гарячіших точках нашої країни.

Одного світанку у Львові я чую і бачу вибухи. Лежачи в ліжку, чую водночас вигук сестри, схоплююся на ноги, від поспіху падаю і вдаряюся, на щиколотці кров, але весь час тримаю в голові, що в Харкові й Маріуполі людям у мільйонкрат складніше; знову схоплююся, бачу за вікном удалині густий чорний дим. 

За годину ми з Крістофом їдемо на місце події. Звичайно, нас не пускають, але й так було ясно, що не пропустять. На мосту за метрів 200 від місця події – людей зо 30, половина з них – з камерами. 

– Ненавиджу таке, ходімо звідси, – каже Крістрф.

– Підемо поспілкуємося з людьми? – запитую я. 

Ми йдемо у двори. Як добре, думаю, що працюю з газетярем.

Вечорами я читаю Крістофові статті. Перед тим як узятись до першої, міркувала: навряд чи мені сподобається, бо все, що здається мені важливим, може бути опущено, а звернено увагу на те, про що я воліла б мовчати. Перед тим як Крістоф дасть мені доступ до цих статей, я кажу: "Мені відомо, що узгоджувати з кимось тексти – дурне діло, так стаття може ніколи не вийти. Тому розумію, що якщо мені щось не сподобається – це буде моя проблема, а не твоя".

Увечері я читаю першу статтю. Вона мені дуже подобається. Друга, третя, п’ята теж.

Один із респондентів розповідав мені про свій досвід на Донбасі – він мусив сказати своїм журналістам: "Лише через мій труп ви напишете rebellions (повстанці), а не proxies (маріонетки) чи принаймні proRussian separatists (проросійські сепаратисти). Бо ніякі це не rebellions".

Мені пощастило ще й із тим, що Крістофу та його виданню я не мушу пояснювати: в Україні – не конфлікт, не криза, а війна. Це війна не лише Путіна проти України, а Росії та росіян проти України. У заголовках видання, з яким я співпрацюю, написано les russes, а не Poutine, а назви наших міст транслітеруються Kyiv, Zaporijjia, Lviv, а не Kiev, Zaporoje, Lvov. 

***

Якось, коли їдемо на чергову зустріч, Крістоф уточнює, з ким зараз будемо спілкуватись. Я відповідаю, він каже: "Це мій перший досвід роботи з фіксером, і часом я почуваюся як маленька дитина з нянею". 

Я сміюся, відповідаю: "Я б це радше порівняла з політиком, який має секретаря чи менеджера – той усе розплановує і командує: зараз ми робимо те, після того – оте". 

– Мені більше подобається бути дитиною, ніж політиком, – зізнається Крістоф.

Часом мені здається, що я занадто активна фіксерка – я пропоную більше людей для інтерв’ю, ніж потрібно для одного-двох-сімох матеріалів, я пропоную поїхати ще туди-то й туди-то, побачити те-то й те-то. Я хочу, щоб люди у світі знали про нинішню Україну більше, бачили більше досвідів, більше свідчень і більше місць. 

***

Моя респондентка Анна якось сказала мені про свій кримський досвід роботи фіксеркою: "Весь час мене не покидало дивне відчуття: з одного боку, ми постійно приходили на проукраїнські мітинги – там було не так багато людей, як на проросійських із їхніми і щирими сепаратистами, і проплаченими бюджетниками, і привезеними з Кубані автобусами.

І я думала: якби ми, фіксери – а всі ми були проукраїнськими, – теж ходили на мітинги, то нас було б більше, і люди бачили б, що у Криму більше виступають за Україну, ніж здавалося досі. З іншого боку, фіксери допомагали світові побачити, що проукраїнські кримчани у принципі є". 

Сьогодні моя країна згуртована, усі, кого я знаю, працюють для перемоги – і Крістофові статті це показують. Та часом мені здається, що робота, скажімо, на вокзалі, де я волонтерила кілька днів до приїзду Крістофа, потрібніша. Там – справжнє життя, ірраціонально здається мені. Тамтешня робота – з українськими біженцями – здається мені хоч і простішою, але більш дієвою: прихисток, їжа, одяг, інформація.

Ага, так, інформація. Якби не робота журналістів і фіксерів, світ не знав би – або не так гостро відчував би, – що нашим людям потрібна поміч. Одяг для того, щоб передати в Україну, збирають навіть у класі Крістофового сина у Франції.

***

Якось за вечерею і відвертою розмовою Крістоф каже, що журналістика – морально неоднозначна робота. Наводить мені французьку приказку з професійного середовища: журналісти – покидьки. Спеціально пише у телефонному словнику charognards, показує переклад, перевіряє, чи правильно я його зрозуміла.

Каже: ми дивимось на страждання людей, знімаємо чи записуємо і думаємо: з цього буде добрий матеріал для статті. Хвалимось одне перед одним. Водночас ми свідомі того, наскільки це нездорово. 

Та з іншого боку, завдяки цій роботі світ дізнається про безчинства російських військових в Україні.

Я у відповідь згадую, як 18 березня 2014 року в Сімферополі ховали кримськотатарського активіста – Решата Аметова. Це була перша смерть унаслідок окупації. Третього березня він став напроти Ради міністрів Криму з мовчазним протестом, з українським прапором. Є кадри, де його силоміць забирають і саджають в авто. Що було далі – можна лише уявити зі слідів катувань на його жахливо понівеченому тілі, знайденому через 12 днів у Білогорському районі.

На похороні, коли, згідно з мусульманською традицією, чоловіки пішли до місця поховання, а жінки лишилися за умовною лінією, Сашин журналіст розглянувся навсібіч і сказав: "Он там дуже плачуть. Ходімо до тих жінок, поспілкуємось". Саша пробувала відговорити колегу, але він був несхитний. Діалог із жінкою у сльозах був приблизно такий:

– За що вбили Решата Аметова?

– За його позицію, за його сміливість.

– Ви бачили сьогодні промову Путіна?

– Ні.

– Але ви знаєте, що він у ній казав? 

– Так, що Крим приєднується до Росії. 

– Ви вірите Путіну?

– Звичайно, ні. Він іще багато чого казав: наприклад, що у Криму немає російських військових і немає війни, – а хто тоді вбив Решата? Його вбили росіяни. 

– Хто ви загиблому? – наостанок запитав журналіст.

– Його дружина. 

Саша була приголомшена недоречністю діалогу в мить глибокого горя людини. Її колега, військовий журналіст із багаторічним досвідом, був задоволений виконаною роботою. 

… Відповідаючи на Крістофове "Журналісти – покидьки", я згадую також, як Саша розповідала: у період анексії вона перетнулася зі знайомою, теж фіксеркою. Та почала дивну розмову:

– Ми працюємо з такими класними людьми…

– Таааак, – мовила Саша напівствердно-напівзапитально, відчуваючи, що це лише вступ.

– Вони такі інтелігентні, такі розумні, глибокі, досвідчені…

– Таааак.

– Мені дуже подобається ця робота…

– Таааааак. Мені теж.

– І ця робота так добре оплачувана…

– Тааааак.

– Але ж усе, що діється, – це такий пиздець!

– Я відчувала акурат те саме, – зізналася Саша.

***

Часом я думаю, що з усіх цих розмов і побаченого сама могла б зробити кілька матеріалів. Але ні, не зроблю. Чому? Бо не час для рефлексії.

Ми, українці, не маємо часу на рефлексію, на лонгріди – ні щоб писати, ні щоб читати, – в нас нині можуть бути лише факти і свідчення. Іноземці – можуть ліпити лонгріди із рефлексією. Їхні читачі можуть сидіти в затишних кріслах і міркувати. Ми – ні. В нас немає часу. Все, що пишемо, – лаконічно.

Ми рухаємось перебіжками, між якими можемо дозволити собі короткі передишки. Дуже короткі. Втім, хтось не може дозволити навіть таких. 

Я часто кидаю собі у свідомість: після війни подумаю про це глибше, після війни напишу про таке і таке. Після війни. Після перемоги. Але зараз, навіть коли застуджуюсь (уперше за 4 роки), лежу в ліжку із закатареним носом і важкою головою й здається, що біжу. Що біжить усе моє єство (швидко пробігаю очима новини, швидко пишу повідомлення, зв’язуючи одних людей з іншими). Куди біжить моє єство? Вперед, до перемоги. Швидше і швидше.  

***

Я часом думаю, що фіксерство – це моє покликання. У ньому найкраще застосовані мої знання та вміння. Може, постійно працювати фіксеркою? –  щойно ця думка маячить на обрії, я притьмом, з почуттям вини, відхрещуюсь від неї: свят-свят-свят, фіксерство можливе лише в країні, де є війна чи інші надзвичайні події. І тільки там, де ти місцева, бо фіксер – місцевий продюсер. Свят-свят-свят, у моїй країні війна має скоро закінчитись. Швидше, швидше. 

Після війни, після перемоги я видихну й буду рефлексувати й дописувати кримський роман. У наших з видавництвом планах презентацій будуть, звичайно, Сімферополь і Бахчисарай.

Анастасія Левкова, письменниця, журналістка