Московской Руси уже нет – а Киевской уже не будет
Ми маємо війну не лише з російською владою – ми маємо проблеми з російською опозицією.
3 березня Дмитрій Биков – російський поет, якого люблю і поважаю, – дав інтерв’ю "Об Украине и ее будущем". Інтерв’ю є антипутінським і було б зовсім добрим, якби не одна деталь.
Відповідаючи на запитання, що чекає на Росію, він сказав, що це не фінал російської історії – Росія стояла тисячу років (!) – і що вона не таке ще переживала.
Це, на його думку, просто завершення московського етапу слов’янської історії. Він цитує слова Ігоря Чубайса, що Москва зі своє державотворчою роллю не справилася. І додає від себе, що вона не справилася з цією роллю навіть (!) у слов’янському світі: Москва ніяк не може вийти зі своєї московитської матриці та весь час видає із себе зовнішню аґресію.
А далі Биков пророкує, що зараз починається київський етап історії слов’янської.
І що в Зеленського є деякі київські риси. І що хоча він єврей, його позиція ще раз показує, що Україна є мотивованою нацією, якій є що захищати і котрій нема куди відступати.
На ці пророцтва можу сказати одне: київський етап в історії слов’янській ніколи не почнеться. Бо слов’яни – це не лише українці, росіяни та білоруси (у цьому переліку відступаю від алфавітного порядку, а перелічую за порядком важливості).
Це ще й поляки, чехи, словаки, лужицькі серби, словенці, серби, хорвати, болгари, македонці та боснійці і чорногорці.
Більшість цих слов’ян зробили свій вибір на користь Європейської Унії. Українці зараз приспішеним темпом і завдяки старанням Путіна успішно до них приєднуються.
Нема ніякого окремого слов’янського світу. Є дві слов’янські держави-парії – Росія та Білорусія – і є решта цивілізованого світу, в який входять і європейські держави з переважно слов’янським населенням.
Може, московський період у російській історії і закінчився. Але Київської Русі більше не буде – а слов’янського світу ніколи не існувало.
Читайте також: Це вітчизняна війна української нації з Росією
Нам набрид погляд російських лібералів на Україну як на "кращу Росію", таку собі "Росію-два". А тим більше їхні докори, що ми щось не так робимо: не так любимо російську культуру, не так дбаємо про російську мову, не так голосуємо.
Це так, немов учень-двієчник, котрий не зробив домашнього завдання, докоряє відміннику, що його "п’ятірка" не цілком заслужена і тому наступного разу той має постаратися більше.
От і зараз, коли гинуть українці, Биков переживає, як би ми з вами не впали у гріх самолюбування! Є, звичайно, над чим переживати!
Різниця між українцями та росіянами – це вже не різниця між двієчником і відмінником. Це навіть не різниця між переростком, який назавжди застряг у молодших класах, і студентом університету.
Це різниця між двома світами, які, словами поета, тим разом не російського, уже навряд чи колись зійдуться.
Ярослав Грицак
