Украина – полигон человечности для мира
Вже дев’ятий день путін знищує наш народ.
Ми ні на кого не нападали. Не пригнічували. Не погрожували. Ми винні лише в тому, що ми українці. Винні, що ми є. Ми будували свою державу і у нас виходило краще, ніж у путіна будувати свою.
Тому що ми – це ми, а вони – це він.
Ніхто з українців не планував своєю смертю чи смертю свого сина або батька надихати когось у цьому світі. Надихати для чого? Бути людиною? І точно ніхто з нас не хоче померти для того, щоб Стівен Кінг одягнув футболку з прапором України.
Ми хотіли б, як мешканці Відня, вранці поспішати на роботу на метро. Як мешканці Амстердама ввечері після роботи забігти у парк. Як мешканці Парижа ми хотіли б милуватися своєю річкою.
Але зараз навіть цих звичайних цінностей повсякденного життя нам не потрібно. Нам потрібне лише саме життя.
Кожен новий день цієї війни вбиває нас. Горе, з яким стикається український народ, вже не компенсує навіть смерть путіна. Не існує такої сатисфакції, яка надолужить ці втрати. Але існують дії, які уповільнять ці втрати.
Існують дії, які можуть зупинити страшну статистику. Змусити завмерти лічильники смертей.
Наразі Україна – колізей, а світ зайняв найкращі місця для споглядання за тим, як путін намагається нас знищити. Ми – людина, яка виживе, якщо переможе тварину в декілька разів більшу за нас. Ми вже на арені, а двері у підтрибунні приміщення зачинені.
Дякуємо за санкції, зброю і прихисток для біженців, але це паліативна допомога.
Ми кажемо "врятуйте і візьміть нас у ЄС", а нам у відповідь "які ж ви молодці!"; ми просимо "закрийте повітряний простір", а нам – "як самовіддано ви вмираєте!".
Скільки ще днів має протриматися наша країна, щоб заслужити навіть не те, що хоче, а те, що життєво необхідно.
Заслужити на життя. Якою ще має бути українська сміливість, щоб там у світі припинили боятися?
Європейським лідерам здається, що якщо вони зроблять для цієї війни надто багато, це може дестабілізувати і їхні країни. Ну то пригадайте Білу книгу, видану британцями замість декларації Бальфура, яка напередодні Другої світової встановила квоти на повернення євреїв на свою землю до 75 тисяч за п’ять років, тим самим унеможлививши порятунок від голокосту мільйонів людей в усій Європі.
Її прийняли, щоб не дестабілізувати ситуацію в регіоні через надмірну кількість репатріантів.
Вони не можуть оголошувати росії війну, війну не за територію, а за цінності, рівність, закони, життя і направляти до нас своїх військових, бо це може спровокувати Третю світову.
Ну то пригадайте, що Другу світову спровокували саме такі дії, які ви вчиняєте, щоб не спровокувати Третю.
Наш народ сьогодні помирає за ті цінності та права, які для громадян цивілізованого світу є природними. Природними настільки, що цивілізований світ встиг забути, що їх потрібно обороняти та відстоювати. Забув, як їх здобув, якою ціною, з ким, і що найголовніше – для чого. Ця війна за цінності. І зараз ми самотужки боронимо те, чим користуються всі. І якщо їх втратимо ми, то їх втратять всі. І не обов'язково тому що путінські ракети полетять далі.
У ці дні світ зрозумів, наскільки важливою є Україна. Наскільки потрібною для людства є боротьба добра зі злом. Світ побачив цю боротьбу. Побачив світло. Наші цінності знаходять відгук у серцях дивовижної кількості людей. Вони солідарні з українцями. Але солідарності недостатньо для того, щоб українці жили, а не вмирали.
Якщо хтось сподівається, що з путіним можна домовитись, той забув історію.
Якщо хтось сподівається, що загарбник зупиниться, якщо світ дозволить йому захопити одну країну, той не вартий історії.
Ви можете бути вільними у межах своїх країн, але рабами у світі.
Михайло Ткач
