Записки врача: Это страшное чувство, когда лечить хочется все меньше, убивать – все больше

Іван Черненко, лікар-анестезіолог Центральної районної лікарні міста Роздільна на Одещині, в жовтні 2020-го описав для "Української правди" "день бабака" в ковідній лікарні. 

Сьогодні він розповідає про те, як за кілька днів лютого 2022-го в нас не залишилося страху. На його місце прийшло щось нове, потужне, зле, що здатне створювати і знищувати одночасно.   

24 лютого я прокинувся, як завжди о 5:30 ранку. Поплентався на кухню робити каву та бутерброди. Зазвичай вранці я гортаю новинну стрічку, переглядаю соцмережі. Перший допис, який мені впав в очі: "Почалася війна!".

Застиг над телефоном. Відкрив вікно. Тихо. Раптом зателефонував друг-лікар, який живе в іншому районі: "Уявляєш, я прокинувся від вибухової хвилі. З лікарні повідомили, що везуть поранених. Екстрений виклик".

Навчений ковідним локдауном, я почав кидати в сумку запас білизни та шкарпеток на декілька днів. Зайшов у спальню. Повідомив новину дружині, міцно її обійняв.

– Все буде добре, я на роботу. Обіцяю повернутись. Якщо буде треба, їдь з міста, не чекай на мене. Я тебе знайду.

– Я без тебе не поїду!

– Добре. Я кохаю тебе, якщо треба буде – їдь.

Якихось п’ять хвилин тому я ледь розплющував очі і буденно намагався намацати будильник біля ліжка, а тепер обіймав кохану жінку, як в останнє, не знаючи, що буде завтра.

***

В автобусі до Одеси чув, як якась жінка охкала:

– Не може бути, не може бути, вони не могли, невже це правда…

В Одесі, яка була обстріляна о 5 ранку, відчувалися панічні настрої. Вокзал був забитий людьми, які намагалися виїхати з міста на електричках. В село, до родичів, додому. Переповнений пасажирами поїзд я востаннє бачив в 2020-му, коли запровадили локдаун.

Приблизно на середині шляху за вікном з’явилися колони українських військових.

– Дивись, дивись, – дівчина наполегливо штовхала пасажира. – Невже правда?

Він не відповідав, просто дивився великими очима скрізь скло.

***

В Роздільній біля банкоматів і магазинів вишикувались черги. На очах виникала нова реальність, люди розгублено дивились на неї.

На роботі з повітря можна було генерувати струм. Скрізь напруга і збудженість.

Реанімація забита "цивільними" – людьми з інсультами, інфарктами, онкологією. До самого ранку я буду реагувати на кожен звук, виглядати у вікно: чи не обстріли? Буду гортати стрічку новин. Обстріли, війська, Київ, Харків, Херсон. Колони російських військ, вторгнення в Україну. 

В Одеській області тихо.

Залишатися в лікарні чи їхати додому? Не зрозуміло. Вирішую їхати додому, там дружина, і судячи з голосу в телефоні, я їй потрібен більше. 

***

В потязі до Одеси молоді військові. На ранок 25 лютого вже зрозуміло, що ЗСУ не здадуться, а війська агресора встигнуть добряче отримати по зубах.

– Читав? Читав як наші їм?

– Ага. Вже у самого руки сверблять.

Вони молоді, юні, їх очі палають. Подумки бажаю їм наснаги й сил.

Автобуси скасували. Потрібно чекати вечірню електричку до Білгорода-Дністровського. Знову забитий вокзал. Багато іноземців, більшість напевно,студенти. З валізами, котиками в клітках, всі розгублені. Декілька хвилин – і весь натовп вже в потязі "Одеса-Рахів". 

Через декілька годин так само заповниться потяг "Одеса-Львів".

На тлі метушні співають птахи. Сонце по-весняному тепле.

– Як же гарно, бляха, як же гарно. І як паскудно  водночас!

***

Друг-лікар пише, що до них привезли багато поранених, є загиблі. І тут мене накрило. Сльози, хочеться ридати.

Пишу: "Я люблю тебе". Усвідомлюю, як сильно я боюсь втратити дорогих мені людей. Хочеться обійняти їх всіх. 

В цю мить струна, що натягувалась добу, рветься. 

Витираю "я люблю тебе". Пишу: "тримайся і бережи себе". 

Я не збираюсь прощатися, я не збираюсь писати, говорити так, ніби ніколи не побачу, не почую, ні. Ці покидьки ще пожалкують!

***

О дев’ятій вечора я вдома. Обіймаю дружину. Вона злиться на мене, її бісить, що я їду з роботи бозна звідки. Я її розумію і обіймаю міцніше. Вона боїться за мене, а я за неї.

В найважчі часи головне говорити. Війна не найкращий час для сварок. Вона розуміє, що це мій обов’язок – лікувати.

До вечора 25-го вже не залишається страху, але з’являється щось нове, потужне, зле, що здатне рухати гори, створювати і знищувати одночасно. 

А ще – щось незрозуміло тепле, рідне.

***

Наступного дня скасували електрички і автобуси. Поїхати на роботу немає на чому. Всидіти на місці неможливо, все зудить, жага до конкретних дій. Телефоную знайомому військовому:

– Що потрібно?

– Ліки, бинти, антисептики.

26-го скуповую в аптеці останнє. Бачу допис в соцмережі: місцевій теробороні потрібні інструменти. Роблю допис, прошу зкинутись на пару тисяч гривень. За півгодини збираю 53 тисячі. Це щось неймовірне. До закриття супермаркету – година. 

Біжу купувати лопати та харчі. Якась дівчина питає, чи це для військових. Мовчки подає згущонку, таскає консерви у візок. 

Зі мною стається друге одкровення за останні дні: нас не перемогти. Ми можемо хоч згущонку, хоч снаряди. Хоч з багетами на перевіс йти в атаку.

Такого єднання і готовності допомагати в Україні не було ніколи.

Війна зробила неможливе, те, що ми не могли зробити протягом 30 років. Нація народилась. Якщо метою агресії було намагання зібрати українців в один кулак, то ціль досягнута.

***

27-го люди масово тягнуть до військомату харчі. Черги не менші, ніж до банкоматів. Як завжди є проблеми з забезпеченням, волонтери допомагають. Координують, купують, дістають, організовують.

Толерантність до дурості і некомпетентності нульова. В критичні моменти людину, як і покидька, видно одразу. Останні дуже швидко йдуть в напрямку російського корабля.

До робити дістатися не зміг, іду проводити навчання з першої допомоги для тероборони. Джгутів немає? Нічого, наріжемо з велосипедних камер. Вчимося робити "закрутку" з того, що є під руками. В очах, що бачили життя, смуток. В когось втома, в юних нетерпимість і жага, але в жодних, ні в старих, ні в молодих, я не бачу страху.

Все буде Україна. Це сприймається, як щось буденне. Це не сліпа віра, це впевненість. Це відчуття непереможності, це злість, що стає все більшою після кожного обстрілу, після кожної вбитої дитини, жінки чи чоловіка. 

В той же час, страшне відчуття, бо лікувати хочеться все менше, вбивати – все більше. Хай стане нам сил не втратити людського обличчя в цій війні!

XXI сторіччя. Ми могли б підкорювати планети та мріяти про безкрайні світи. Натомість вимушені відстоювати свою свободу та нести втрати. Тисячі вбитих ворожих солдат. Це їжа, яку з мовчазної згоди російського суспільства, подають тирану на сніданок, обід та вечерю.

Я сподівався, що переломним моментом стане ковід. Але нашому, інколи вкрай сонному суспільству, необхідні, на жаль, більші потрясіння. 

Ми переможемо, ми вже перемогли. Тому що отримали можливість почати все з чистого аркушу, а головне – без братських народів та ілюзій з цього приводу.

Не пишу вам, що люблю вас, мої співвітчизники, а пишу – тримаймося. Не час прощатися.

Все буде Україна! 

Іван Черненко, лікар