Почему в загадочной российской душе нет ничего загадочного
У моїй особистій молодості весна була особливим часом. Часом масово п'яних людей.
Із зимових кухонь та під'їздів народ виходив випивати на свіже повітря, займаючи лавки, альтанки та спортивні майданчики.
Лише очікування травневих свят паморочило голову так, що не кожен міг своїми ногами дійти до рідного дому. Ну, а коли наставали травневі, самі розумієте…
На тлі загального пожвавлення та набряклих бруньок весну своєї молодості я завжди зустрічав з неясною тривогою. І якщо більшість пиячила – так мені здавалося – від щастя, що нахлинуло після зимової сплячки, природа мого пиття була чомусь похмурою.
Веселощі були лише спробою забуття.
Не знаю, чи бувало у вас: навколо все наповнюється барвами, а всередині щось липке, незрозуміле, темне.
Намагаючись це щось раціоналізувати, все, на що я був здатен – уявляв своє сум'яття в образі хробака, що засів у бездоганній, соковитій черешні.
Бути тверезим наодинці з цією безкісною внутрішньою твариною було обтяжливо. І страшно. Терміново потрібні були спілкування, пиво та/або горілка. Потрібна була поруч людина, навіть якщо з нею було зовсім нецікаво.
Тривога затихала досить швидко, поверталася на стерпний рівень. Поки не приходила ще одна весна.
Впоратися з цим сум'яттям допомагали література, кіно та музика. В моєму оточенні в Донецьку переважно російськомовні. Інших у мене, крім музики, тоді не було.
Автори з різних епох несхожими словами пояснювали одне й те саме: з тобою все гаразд, у всьому винна загадкова російська душа. Тим ти й прекрасний.
Я ніколи не сміявся з жартів Задорнова про тупих американців. Жодного разу не вважав себе кращим за когось. Що вже казати про цілий народ? Мені було достатньо знати: я просто незбагненний. У цьому вся річ.
Не пам'ятаю точно, коли я розгадав причину своєї зневіри. Точніше це була чергова весна, але незрозуміло якого року. Все так само квітло, навколо було так само багато веселих сп'янілих людей. Але й питання залишалося тим самим: що зі мною не так?!
Коли це було, не пригадую. Але для ясної відповіді вистачило нарешті сміливості: знову починається нове, яскраве, але твоє життя не змінюється. І наступна весна буде такою самою, якщо ти сам нічого не зміниш.
І вона була. Такою ж. А потім ще кілька таких самих.
Незбагненність російської душі – цей узаконений культурою архетип став ліками від усіх незручних питань. Від тверезих відповідей та складних рішень. Способом уникнути відповідальності за свою долю. Додати собі значущості, коли ти мало що собою являєш.
Я зрозумів це навіть раніше 2014-го, коли вперше почув два слова – "російська весна". Так, саме таких весен в моєму житті було дуже багато. Але після 24-го лютого 2022-го року я переконався остаточно: у цій загадковості душі насправді немає нічого загадкового. У ній багато потворного.
Досить вже бути загадковими та незбагненними.
Час ставати чесними, сміливими. Та насолоджуватися весною. Українською весною.
Євген Руденко
