"Кухонные войска". Война – это ад, к которому нельзя подготовиться

Я мати п’ятьох дітей. Я завжди готова до викликів. Завжди готова захищати та нести відповідальність.

Але війна – це пекло, до якого не можна підготуватися. Його глибину неможливо осягнути. Це жорстокість, яка не піддається логіці.

Як можна стріляти по дитячій лікарні?

Як можна розстрілювати машину, в якій знаходиться дитина?

Як можна бомбити житлові будинки?

Як можна заховати вибухівку в дитячу м’яку іграшку?

Як це може відбуватися в 21 столітті на очах у всього світу?

16 дітей уже вбито. Кілька десятків поранено.

Я читала про дітей, котрі народилися в бомбосховищах.

Читала про дітей, які стали сиротами на другий день свого життя: батьки загинули під час обстрілів Харкова.

Я не знаю, скільки років людство буде шукати відповідь на питання: "Як ми це допустили?".

Я не знаю, що відповідати закордонним друзям, коли вони пишуть: "Я співчуваю".

Я не сумніваюся в їхній щирості, але розумію, що вони не уявляють, як це – провести день у бомбосховищі, коли на руках однорічна донька, а старші діти розгублено сидять поряд.

І питають: "Мамо, що там вибухає?", "Мамо, ми будемо жити?", "Мамо, коли це закінчиться?"

Я не знала, що у світі є питання, які можуть мене спантеличити. Тепер знаю.

На другий день війни ми з дітьми виїхати у відносно безпечне місце, однак ми були і залишаємося в Україні, хоча й маємо багато пропозицій про прихисток за кордоном. 

Тепер до всіх надзвичайно складних питань додалося ще одне: "Коли ми повернемося додому?"

"Після перемоги", – це єдина відповідь, яка мене влаштовує.

Я завжди вважала себе людиною сильної волі. Мені потрібна була доба, аби зібрати себе докупи. Щойно діти опинилися в безпеці, ми почали діяти. І я ще раз переконалася в тому, що недарма всі ці роки набирала в команду людей за спільними цінностями. Вони – неймовірні.

Відкривають волонтерські кухні, координують "кухонні війська", готують і розвозять під обстрілами тисячі порцій теплої їжі на день для військових та лікарів. 

Ми нікого не змушували. Просто спитали: "Хто хоче?" І отримали купу повідомлень. Одна з наших директорок просто зібрала своїх сусідів по під’їзду і пішла готувати.

Наші колеги по ресторанному бізнесу просто так передавали ключі від своїх закладів, аби ми вивезли продукти і передали тим, кому треба. Уявляєте? Це щось неймовірне.

Тепер кожен день я починаю не з медитації, а з переклички: "Чи всі живі?".

І радію, коли бачу всі "Так".

Українці – унікальна нація, яка загартовується в будь-яких екстремальних умовах.

Ніколи я так сильно не пишалася тим, що я українка.

Хоча нікому і ніколи не побажаю сплатити таку високу криваву неосяжну ціну за цю єдність.

Я не експерт з геополітики. Однак я спостерігаю за знайомими з Росії і не можу зрозуміти, як вони сплять по ночах. Вони пишуть: "Ні війні", але я їм не вірю.  

Війна – не стихійне лихо, яким не можна керувати. Це абсолютне зло, за яким стоять цілком конкретні люди, які в Росії ухвалюють рішення, віддають накази, планують та виконують усе це.

І мені все ще хочеться сподіватися, що буде протест.

Що люди в Росії вийдуть на вулиці якщо не за наших дітей, то за своїх.

За тих 18-річних хлопців, які помирають на чужій землі за імперські амбіції одного політика.

За дошкільнят, яких "пакують" в автозаки.

Навіть за тих дітей, які ще не народилися, але на них уже є це криваве тавро – громадянина країни, яка влаштувала в центрі Європи терор.

Як би там не було, я знаю, що Україна переможе.

Любов переможе.

Ми відбудуємо свою країну.

Ми будемо дихати вільно.

Ми не вміємо інакше.

Олена Борисова