"Кухонные войска". Война – это ад, к которому нельзя подготовиться
Я мати п’ятьох дітей. Я завжди готова до викликів. Завжди готова захищати та нести відповідальність.
Але війна – це пекло, до якого не можна підготуватися. Його глибину неможливо осягнути. Це жорстокість, яка не піддається логіці.
Як можна стріляти по дитячій лікарні?
Як можна розстрілювати машину, в якій знаходиться дитина?
Як можна бомбити житлові будинки?
Як можна заховати вибухівку в дитячу м’яку іграшку?
Як це може відбуватися в 21 столітті на очах у всього світу?
16 дітей уже вбито. Кілька десятків поранено.
Я читала про дітей, котрі народилися в бомбосховищах.
Читала про дітей, які стали сиротами на другий день свого життя: батьки загинули під час обстрілів Харкова.
Я не знаю, скільки років людство буде шукати відповідь на питання: "Як ми це допустили?".
Я не знаю, що відповідати закордонним друзям, коли вони пишуть: "Я співчуваю".
Я не сумніваюся в їхній щирості, але розумію, що вони не уявляють, як це – провести день у бомбосховищі, коли на руках однорічна донька, а старші діти розгублено сидять поряд.
І питають: "Мамо, що там вибухає?", "Мамо, ми будемо жити?", "Мамо, коли це закінчиться?"
Я не знала, що у світі є питання, які можуть мене спантеличити. Тепер знаю.
На другий день війни ми з дітьми виїхати у відносно безпечне місце, однак ми були і залишаємося в Україні, хоча й маємо багато пропозицій про прихисток за кордоном.
Тепер до всіх надзвичайно складних питань додалося ще одне: "Коли ми повернемося додому?"
"Після перемоги", – це єдина відповідь, яка мене влаштовує.
Я завжди вважала себе людиною сильної волі. Мені потрібна була доба, аби зібрати себе докупи. Щойно діти опинилися в безпеці, ми почали діяти. І я ще раз переконалася в тому, що недарма всі ці роки набирала в команду людей за спільними цінностями. Вони – неймовірні.
Відкривають волонтерські кухні, координують "кухонні війська", готують і розвозять під обстрілами тисячі порцій теплої їжі на день для військових та лікарів.
Ми нікого не змушували. Просто спитали: "Хто хоче?" І отримали купу повідомлень. Одна з наших директорок просто зібрала своїх сусідів по під’їзду і пішла готувати.
Наші колеги по ресторанному бізнесу просто так передавали ключі від своїх закладів, аби ми вивезли продукти і передали тим, кому треба. Уявляєте? Це щось неймовірне.
Тепер кожен день я починаю не з медитації, а з переклички: "Чи всі живі?".
І радію, коли бачу всі "Так".
Українці – унікальна нація, яка загартовується в будь-яких екстремальних умовах.
Ніколи я так сильно не пишалася тим, що я українка.
Хоча нікому і ніколи не побажаю сплатити таку високу криваву неосяжну ціну за цю єдність.
Я не експерт з геополітики. Однак я спостерігаю за знайомими з Росії і не можу зрозуміти, як вони сплять по ночах. Вони пишуть: "Ні війні", але я їм не вірю.
Війна – не стихійне лихо, яким не можна керувати. Це абсолютне зло, за яким стоять цілком конкретні люди, які в Росії ухвалюють рішення, віддають накази, планують та виконують усе це.
І мені все ще хочеться сподіватися, що буде протест.
Що люди в Росії вийдуть на вулиці якщо не за наших дітей, то за своїх.
За тих 18-річних хлопців, які помирають на чужій землі за імперські амбіції одного політика.
За дошкільнят, яких "пакують" в автозаки.
Навіть за тих дітей, які ще не народилися, але на них уже є це криваве тавро – громадянина країни, яка влаштувала в центрі Європи терор.
Як би там не було, я знаю, що Україна переможе.
Любов переможе.
Ми відбудуємо свою країну.
Ми будемо дихати вільно.
Ми не вміємо інакше.
Олена Борисова
