Война на все время
Двадцять два роки тому жорстока війна привела Володимира Путіна до влади. З того часу війна залишається його основним інструментом, яким він користується без вагань протягом усього терміну свого правління.
Володимир Путін існує завдяки війні, він процвітає у війні. Будемо ж сподіватися, що війна буде й тим, що його зруйнує.
У серпні 1999-го року тоді ще нікому не відомий Володимир Путін був проголошений прем’єр-міністром, коли його попередник відмовився підтримувати новий захват Чечні.
Путін, на відміну від нього, був готовий та в обмін на беззаперечну підтримку надав військовим тотальну свободу дії, дозволивши їм помститися за принизливу поразку в вогні та крові 1996-го.
Уночі 31 грудня 1999-го літній та зламаний Борис Єльцин відійшов від влади, передавши її наче подарунок своєму наступникові.
У березні 2000-го, після сумнозвісної обіцянки "мочити терористів у сортирах", Путін був тріумфально обраний президентом. За винятком його чотирьох років у ролі прем’єр-міністра (2008-2012), він зберігав владу весь цей час.
Я повернувся до Чечні в якості гуманітарного працівника, тільки-но почалася війна.
У лютому 2000-го я обідав у регіоні з Сергієм Ковальовим, значним російським правозахисником, та запитав його: хто цей новий, нікому не відомий президент? Хто цей Путін?
Я досі напам’ять згадую його відповідь: "Хочеш знати, хто такий Володимир Путін? Володимир Путін – підполковник КДБ. Що таке підполковник КДБ? Абсолютне ніщо".
Ковальов мав на увазі, що людина, яка ніколи не піднялася вище цього рангу, не дослужилася навіть до повного звання полковника, – це мілко мислячий оперативник, не здатний на стратегічне мислення, на те, щоби бачити вперед більш як на один крок.
І в той час як Путін за двадцять два роки неймовірно покращив свій статус та досвід, я все ще вважаю, що покійний Ковальов був принципово правий.
Тактично, треба визнати, Путін виявився блискучим, особливо в його експлуатації слабкостей та розмежувань Заходу. В нього пішли роки на те, щоб зламати опір у Чечні та встановити там маріонетковий уряд, але це вдалося.
У 2008-му, через чотири місяці після того, як НАТО пообіцяло шлях на приєднання Україні та Грузії, він зібрав армію на "навчання" біля кордонів Грузії та пішов на вторгнення через п’ять днів, визнаючи незалежність двох сепаратних "республік".
Західні демократичні держави в’яло виразили протест та практично нічого не зробили.
У 2014-му, коли український народ, після довгої та кривавої революції, скинув проросійського президента, який повернувся спиною до Європи, щоби повністю підпорядкуватися Москві, Путін вторгся та анексував Крим, що стало першим відкритим загарбанням території з часів Другої світової.
Коли наші лідери, шоковані та спантеличені, відповіли санкціями, він підняв ставки та спровокував повстання на Донбасі, російськомовному регіоні України, використавши свої війська таємно, щоб знищити слабку українську армію та вирізати дві нові сепаратні "республіки", де низькоградусна війна продовжує кипіти досі.
Так він розпочав те, що французи називають fuite en avant, його "побіг уперед". На кожному кроці Захід засуджував його та намагався покарати м’якими та неефективними заходами, у марній надії збити його мотивацію. На кожному кроці він подвоював зусилля та йшов далі й далі.
Путін – маленький чоловік фізично, і зростати у поствоєнному Ленінграді йому, мабуть, було важко. Це вочевидь навчило його одному: якщо ти хлопець меншого зросту, бий першим, бий сильно та продовжуй бити.
Тоді більші хлопці привчаться боятися тебе та відійдуть. Він прийняв цей урок близько до серця. Військовий бюджет США у 2021-му році склав 750 мільярдів доларів, об’єднаний бюджет Європи – 200 мільярдів, Росії – близько 65 мільярдів. Та він усе ще лякає нас набагато більше, ніж ми лякаємо його.
Це перевага того, щоб битися, як загнаний в кут пацюк, а не як добре викормлений хлопчик, який розм’як на дієті з кока-коли, Інстаграму та вісімдесяти років миру в Європі.
Путін, мабуть, зрадів, коли США та Європа, у своєму прагненні заморозити конфлікт на Донбасі, тихо дозволили Кримському питанню зникнути зі столу переговорів, тим самим даючи мовчазну згоду на незаконну анексію Криму до Росії.
Він побачив, що в той час, як західні санкції – це боляче, вони ріжуть не глибоко та дають йому змогу продовжувати нарощувати військову силу та поширювати владу.
Він побачив, що Німеччина, найбільша економічна влада Європи, не бажає відмовлятися від його газу та ринку збуту їхніх автомобілів. Він побачив, що може купити європейських політиків, включаючи колишнього німецького та французького прем’єр-міністрів, та долучити їх до рад директорів його контрольованих державою компаній.
Він побачив, що навіть держави, які номінально в опозиції до його ходів, повторюють мантри про "дипломатію", "перезавантаження", "потреби нормалізації стосунків".
Він побачив, що кожного разу, коли він тисне вперед, Захід перекидається та підлизується в надії на невловиму "угоду": Барак Обама, Еммануель Макрон, Дональд Трамп… Цей список довгий.
Путін почав вбивати опонентів, удома та за кордоном. Коли це сталося тут, ми вигукнули, але далі це не пішло.
Коли Обама в 2013-му недалекоглядно проігнорував власну "червону лінію" в Сирії, відмовившись втрутитися, коли Аль-Ассад використав отруйний газ проти цивільного населення Дамаска, він помітив це.
У 2015-му він сам надіслав свої сили до Сирії, розвинувши існуючу морську базу в Тартусі та отримавши нову повітряну базу в Гмеймімі. Наступні сім років він використовував Сирію як тестувальний майданчик для його військових, здобуваючи важливий польовий досвід для свого офіцерського корпусу та покращуючи тактику, координацію та обладнання, у цей же час бомблячи та знищуючи тисячі сирійців та допомагаючи Аль-Ассаду поновити контроль над значними частинами країни.
У січні 2018-го він почав конфронтацію безпосередньо з Заходом через Центрально-Африканську Республіку, коли направив туди своїх вагнерівців. Той же процес зараз відбувається в Малі, де воєнна хунта за підтримки Росії витіснила французьку анти-ІДІЛ місію з країни.
Росія також активно задіяна у Лівії, протидіючи намаганням Заходу встановити мир в країні та розміщуючи сили на південному узбережжі Середземного моря, на позиціях, які прямо погрожують європейським інтересам.
Кожного разу ми протестували, ми махали руками, та не робили геть нічого. І кожного разу він добре помічав це.
Україна представляє момент, коли він нарешті наважився викласти всі карти на стіл. Він вочевидь вважає себе достатньо сильним, щоб відверто протистояти Заходу, починаючи перше неспровоковане вторгнення в суверенну державу в Європі з 1945-го року.
І він вірить у це тому, що все, що ми робили, а точніше, відмовилися робити за останні двадцять два роки, навчило його, що ми слабкі.
Путін може бути генієм тактики, але він не здатний на стратегічне мислення. Наші лідери відмовляються розуміти його, але він також не має інтересу розуміти нас.
Повністю ізольований в останні два роки через ковід, він, здається, все більше піддається параноїдальним та нав’язливим панслав’янським, неоімперіалістичним та православним ідеологіям, з самого початку тотально штучним та створеним задля нашарування легітимності його корумпованому режиму.
Здається, що він повністю поглинений власною пропагандою, коли йдеться про українців. Чи він справді вірив, що вони будуть вітати російських "освободителів"? Що вони просто здадуться? Якщо так, він дуже помилявся.
Українці воюють, і хоча вони поступаються як чисельністю, так і зброєю, вони б’ються жорстоко. Шкільні вчителі, офісні працівники, домогосподарки, митці та студенти, діджеї та дреґ-квінс беруть до рук зброю та йдуть стріляти в російських солдатів, багато з яких – просто діти, які не знають, що вони тут роблять.
Україна не здає ані сантиметра землі, і здається, Путіну доведеться зрівнювати міста з землею, аби взяти їх, як він колись робив у Грозному та Алеппо.
І не варто думати, що тому що Київ – європейське місто, він не зрівняє його з землею. Бомбардування вже почалися.
Після першого шоку західні демократії – нарешті! – починають розуміти екзистенційну загрозу, яку Путін представляє для поствоєнного світового порядку, для Європи, для нашого "способу життя", який він так ненавидить.
Руйнівні санкції запроваджено, і неважливо, якою економічною ціною для нас. Зброя ллється в Україну.
Німеччина, здається, за одну ніч усвідомила, що не може більше покладатися на інших у своїй безпеці й потребує власної армії, дієвої та функціональної. Росію масовано ізолюють на міжнародному рівні, її економіка та можливості будуть значно знижені.
Але цього недостатньо.
Поки Путін буде при владі, він продовжуватиме подвоювати зусилля, штовхати далі й робити стільки шкоди, скільки він може.
Тому що він ненавидить Захід, тому що його влада повністю заснована на насильстві: не тільки загрозі його, але й систематичній практиці. Це єдиний спосіб поведінки, який він знає.
Чи можемо ми справді вірити, що його ядерні загрози – це просто блеф? Чи можемо дозволити собі так думати? Доки він за кермом у Росії, ніхто не буде в безпеці. Ніхто.
Єдиний вихід з цієї кризи – зробити крах Путіна в Україні настільки жахливим для Росії та її справжніх інтересів, що її еліті не залишиться нічого, окрім як прибрати його.
Для цього ще багато чого можна зробити. Наші уряди фокусуються на покаранні російських "олігархів", але вони мають зрозуміти, що Путін не має до них нічого, окрім презирства, він ні в що не ставить ані їхню думку, ані їхні статки; він вважає їх простими коровами, яких можна доїти за потреби.
Західні санкції мають цілитися по людях, які насправді уможливлюють путінський режим: весь його старший безпековий та адміністративний апарат. Не тільки кілька десятків людей, які вже підпали під удар, але й тисячі чиновників другої ланки президентської адміністрації, військових, сил безпеки.
Ці люди не мільярдери, але вони мультімільйонери, яким багато чого втрачати. Зруйнувати життя цих кількох тисяч людей та дозволити їм самим вирішувати, кого винити.
Вилучити садиби в Англії та Іспанії, заборонити відпустки в Куршевель та Сардинію, викинути їхніх дітей безцеремонно з Гарварду, Йєлю та Оксфорду, і нехай залишаються в Росії, безвиїзно та без імпортних товарів, на які можна витратити їхні вкрадені гроші.
Зробити ціну справжньою, особистою, та нехай думають, чи це вартує – тримати у владі схибленого, жадібного до влади царя на його троні. Нехай думають, чи хочуть вони попрямувати за ним у безодню.
За останні двадцять два роки Росія пала жертвою зшаленілого, корумпованого та тоталітарного режиму, який ми багато в чому уможливили.
Але це велика країна, яку я глибоко люблю, яка створила прекрасних, людяних чоловіків та жінок. Вона заслуговує на більше, аніж ця кліка злодіїв, яка викрадає її багатства під прикриттям імперських ілюзій та спустошує своїх сусідів, аби втримати владу.
Росія заслуговує на свободу, ту ж свободу, яку Україна так болісно здобувала за останні десятиліття. Припинення вогню в Україні – це життєво важливий, негайний перший крок, а повне виведення російських військ – другий. Але після цього Путін має піти.
Джонатан Літтелл
