Боль делает человека человеком. Памяти моего Брента

О восьмій годині ранку, 13 березня, моя сестра Севгіль зателефонувала мені у сльозах.

–  Під Ірпенем обстріляли машину Брента, він поранений!

–  Ірпінь? Але вчора ввечері вони були у Вінниці… 

Я кинулась дзвонити всім – Бренту, його другу Хуану, з яким він подорожував – відповіді не було. Наступної хвилини я отримала повідомлення про пост у Facebook, де були опубліковані три фотографії – посвідчення журналіста, паспорт і Брента, який лежав на землі… 

Через кілька хвилин брат Брента – Крег – підтвердив найжахливішу новину… Мій світ перевернувся назавжди. Я втратила свого коханого. Світ втратив видатного документаліста.

З Брентом ми познайомилися в Гарварді. 

У той час моя сестра проходила навчання за програмою Nieman Fellowship, а Брент був її однокурсником. У Гарварді в мене були магістерські курси, а за сумісництвом я працювала у Нью-Йорку, тому мені довелося у цей час жити між двома містами.

На її "особистому вечорі" в грудні 2018 року, Севгіль розповідала про журналістику та боротьбу з корупцією в Україні, Майдан та окупацію Криму. Минуло лише два роки після смерті Павла Шеремета, та ця рана була для неї ще занадто болючою – її голос тремтів, але вона розповідала.

Брент після її виступу підійшов до мене із запитаннями – він переживав через ці історії та вперше зацікавився Україною та трагедією кримськотатарського народу.

Пам’ятаю, пізніше він мене багато розпитував про кримськотатарську культуру, традиції, костюми, їжу. Я ніколи не бачила людей настільки зацікавлених, таких співчутливих, уважних до нас.

І це було так щиро – від людини, яка глибоко піклується про свого ближнього, до людини, яка подорожувала світом, ризикуючи життям, щоб розповідати історії про несправедливість, страждання, мужність і дислокацію. 

Під час своєї останньої поїздки в Україну, він кілька разів згадував, що на своєму шляху зустрічав прекрасних людей – волонтерів, активістів, людей, які були готові допомогти незнайомій людині, які відчиняли свій будинок чи бізнес для прийому біженців.

Висвітлюючи найнебезпечніші місця світу, розповідаючи історії про біль і страждання, він мало ділився своїм життям з іншими, і я розуміла чому. 

Якось він згадав про свій фільм "Притулок" (2016), який вони зняли з братом Крегом. Цей фільм допоміг зібрати гроші на підтримку для бідних, проблемних підлітків у Новому Орлеані. 

Він не прагнув визнання, та єдине, заради чого він знімав, це те, як його фільми впливають на життя людей, оскільки кожен із них – це крок до змін світу на краще. Розповідати правду було його мотивацією.

Читайте також: Вільний від себе, наповнений світом: пам'яті Брента Рено

–  Я знаю, що ти хвилюєшся за мене, але це моя робота, –  писав мені він.

Хуан, його друг з Гарварду, який також попав під обстріл в Ірпені, зателефонував мені через пару днів після трагедії. На лікарняному ліжку, між кількома операціями, він згадав усе, що сталося тоді, 13 березня. А також  моменти, коли Брент був просто людиною між зйомками, його чарівні звички, про які ми обидва знали, і його дивне розумне почуття гумору. 

Брент побачив мою країну у воєнний час та одразу зловив ті дрібниці, які роблять нас  українцями – львівську каву, яку він пив кілька разів на день, гречку на вечерю. Він став шанувальником "Океану Ельзи" з другого дня, а Іван Франко нагадував йому Джонні Кеша.

А потім він перетворювався на професійного документаліста і повинен був дійти до самої істини, йому потрібно було побачити і розповісти історію з самого її ядра. В останніх повідомленнях він писав мені: "Я повинен пережити те, що переживали біженці".

Я сама бачила це перетворення. Допомагаючи йому в  останньому проєкті, я відволікалась, спостерігаючи за його роботою, відчуваючи гордість і захоплення. 

Він завжди ставив правильні запитання – не мав перешкод, входив у коло і ставав його частиною, він був швидкий на думку. У певному сенсі – я думаю, що він прожив стільки життів, крім свого, що це дало йому набагато глибше розуміння самого себе.

До війни я хотіла, щоб він відвідав мою тоді мирну країну, подорожував нею так само, як ми подорожували по США. 

Він любив природу і мав пристрасть до водіння по безпрохідних місцях, менш помітних, недоступних. Щоб знайти той спокій та мир, ми їхали лісами, плавали, їздили на машинах через річки, знаходили безлюдні острови, де не було доріг. Таким був він і в житті, і в його професії – виходячи за межі видимого, занурюючись усередину в пошуках розуміння та намагання знайти відповіді, знайти спокій.

Є думка, яку я пам’ятаю з буддійських читань, що розуміння приходить, якщо зайняти місце іншої людини. Дуже важко переживати біль інших, але біль неминучий. 

Біль робить людину людиною, змушує боротися і захищати нашу людяність. Робить нас сильнішими.

Якби світ відвернувся від нашого болю, він втратив би свою людяність. 

Мій коханий віддав своє життя за мою країну і загинув героєм. 

Він був насамперед людиною, яка відгукнулась на наш біль.

Елядіє Мусаєва