Национальная культура – указатель к развитию или пожизненный капкан: с чем мир имеет дело в войне с Россией
Численні західні аналітики відкрито визнають, що не врахували засад "логіки", якою керувалася Росія роками напередодні неспровокованої та несправедливої війніи розпочатої проти України.
Ба, більше – демократичний світ досі намагається аналізувати дії Росії, перебуваючи у мисленнєвій і культурній парадигмі, радикально відмінній від притаманної менталітету цієї країни. Адже ці парадигми настільки відмінні, наскільки світ Аліси з відомої казки Льюїса Керролла відрізнявся від задзеркалля, куди вона згодом потрапила.
Зрозуміти "культурний профайл" Росії як підґрунтя дій її керівництва та народу допоможуть крос-культурні студії, вкорінені у соціології та психології.
Крос-культурна наука вивчає механізми взаємодію між національними культурами та інституціями – які визначають як у країні приймаються рішення. Адже ідентичні інституції у різних національних культурах не лише будуть працювати інакше, а відрізнятимуться за формою, легітимністю та рівнем впливу.
На прикладі Росії ми надалі розглянемо вплив національної культури на інституції країни та поведінкові патерни, які формуються в результаті.
Культура й інституції: "курка чи яйце"?
Кожній країні та регіонам у її складі притаманні певні цінності національної культури, які формувалися довгий час під впливом географічних (ландшафт, клімат, розташування), історичних (режими, війни), соціальних (стратифікація суспільства та взаємодія у ньому) та інших чинників.
За різними оцінками, такі цінності починають формуватися в родині, згодом закріплюються через ширше суспільство і передаються з покоління у покоління.
Крос-культурні дослідження, наприклад, доводять, що ступінь колективізму корелює зі складністю умов, в яких країна формувалася та розвивалася: чим суворіші умови, тим більш колективістичне та взаємозалежне суспільство і тим вищий вплив групи та приналежності до групи у ньому.
Національна культура проявляється на трьох рівнях:
- засадничі припущення (ментальні шаблони, які суспільство відтворює "за замовчуванням") – змінюються на періоді ~100 років;
- цінності та переконання (рушійні принципи, які "сигналізують" як взаємодіяти з оточенням) – змінюються на періоді ~ 10 років;
- норми (очікування бажаної та небажаної поведінки) – змінюються на періоді ~2-3 роки.
Важливо розуміти, що зміна культури відбувається лише за умов зміни засадничих припущень. Тимчасова зміна поведінки чи імітація інакших переконань та цінностей (навіть під тиском) не змінює національну культуру.
Наприклад, одне з засадничих припущень національної культури Росії – це взаємна недовіра еліт та народу на межі з ненавистю, тому – це одне з найбільш атомізованих (роз’єднаних, неконгруентних) суспільств у світі, де одна людина не має спроможності системного впливу і не вірить, що здатна її мати.
Фактично, це величезна географічна територія, заселена людьми, яких мало що об’єднує настільки, щоб створити бодай відчутно масовий рух. За таких умов, серед ключових цінностей та переконань: песимізм/пасивність ("а що я можу?"), месіанство ("наверху" краще знають куди йти і що робити), агресія ("не переконати, а змусити").
Внаслідок, у російській культурі очікувані норми – замовчування незгоди, толерування негідних вчинків як вищий прояв лояльності, очікування лідерами сліпої віри та слухняності (а не поінформованої участі) від послідовників. Це, звісно, не вичерпний перелік.
Зважаючи на тяглість "засадничих припущень", дослідження доводять, що первинно саме національна культура формує інституції – механізми, через які визначається та здійснюється соціальний вибір, розподіляється політичний вплив та забезпечується регулярність поведінки.
Інституції бувають формальні (правила, закони та механізми їх виконання) та неформальні (саморегулювання, кодекси етики та поведінки, конвенції, глибоко вкорінені суспільні норми).
Однак коли інституції розвинулися та вкорінилися, вони починають скеровувати культуру як русло скеровує річку та запобігати її змінам.
Відтак, своєчасний розвиток інституцій важливий для того, щоб країна не "застрягала" в культурі, не відповідній сучасному характеру взаємодії у суспільстві та між суспільствами.
Наприклад, російські державні інституції можуть виглядати поверхнево як сучасні, однак на глибшому рівні досі тяжіють до радянських традицій функціонування, ґрунтованих на суворій ієрархії, сліпому виконанні наказів "зверху", міфотворенні через пропаганду та переписування історії.
Адже Росія (до речі, єдина з авторитарних країн світу) мала щось на кшталт демократії у дуже короткий період, порівняно з довшою історією авторитаризму.
І навіть якщо гіпотетично ці інституції замінити на сучасні, укомплектовані "правильними" людьми, доки не зрушаться "засадничі припущення" у суспільстві, такі інституції не будуть ефективними, бо їх відторгне наявна культура.
Саме тому, споживаючи західний контент, послуги та товари, росіяни ментально перебувають "у контрах" з "розтреклятим Заходом".
Як "зрозуміри Росію" через крос-культурний аналіз
Існує низка систем класифікації та аналізу національних культур, серед яких флагманськими (науково та емпірично валідними та тяглими) є Hofstede, GLOBE, Trompenaars, Lewis, Schwartz, Triandis, Hall.
Усі ці системи, через регулярні багаторічні опитування та статистичний аналіз, визначають ключові "виміри", через які культура проявляється у ключових суспільних процесах. Рівень та характер цих проявів дозволяють зрозуміти чому різним культурам притаманна така, а не інакше логіка прийняття рішень та відповідна поведінка.
Щоб не "пірнати" в глибини крос-культурної науки, зосередимося тут на "вимірах", які фігурують в усіх системах класифікації національних культур і слугують основою для такого аналізу, незалежно від типу системи та її автора.
Індивідуалізм-колективізм. Цей вимір визначає пріоритетність у суспільстві інтересів групи як моноліту чи окремих людей у цій групі.
Чим колективістичніше суспільство, тим менш заохочується та вважається прийнятним "плисти проти течії" та висловлювати думки, які суперечать "генеральній лінії" більшості.
Індивідуальні досягнення у колективістичному суспільстві менш важливі, ніж групові, і не розглядаються окремо від досягнень групи.
Примітно, що велика частина країн демократичного світу – помірно або високо індивідуалістична: США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Швейцарія, Естонія, Латвія, Литва інші. Натомість знайомий багатьом з дитинства вислів "я – остання буква алфавіту" – яскрава ілюстрація колективістичного мислення.
Найбільш колективістичні культури – Середземноморські, Азійські, Латиноамериканські, Арабський світ, Африканські (за винятком ПАР).
Росія – високо колективістичне суспільство, в якому важлива причетність до групи, яка "легітимізує" вас як члена суспільства, і "схвалення" вашої поведінки "правильними" людьми.
У колективістичних країнах часто наднизький рівень суспільної довіри за межами родинного кола чи кола "своїх". Відтак, мораль у таких суспільствах не "генералізована": чинити відповідально й етично в індивідуалістичних суспільствах треба з усіма, а в колективістичних – лише зі "своїми".
"Чужі" не варті порядного ставлення, вигідної співпраці, правдивої інформації, в екстремальних випадках – співчуття і права на життя.
Незалежність-взаємозалежність. У країнах, орієнтованих на незалежність, люди вбачають себе окремо від "соціального цілого", а суспільні інституції заохочують автономність, самопрояв та самокерованість у прийнятті рішень, плануванні життя та пошуці роботи.
У таких культурах люди покладаються на систему, яка радше працює, ніж не працює, коли виконуєш її умови.
Зв’язки та знайомства як засіб досягнення бажаного вважаються корупційними, а висловлювання непопулярної думки є схвальним.
Яскравий приклад таких країн – США та Велика Британія, але загалом орієнтація на незалежність притаманна країнам з працюючими демократіями та інституціями.
У взаємозалежно-орієнтованих країнах навпаки, люди вбачають себе інтегрованими у складні системи суспільних зв’язків та відносин, без яких система не працюватиме, а відтак, планувати життя та досягати бажаного буде неможливо.
За таким принципом функціонують всі країни Середземномор’я, Латинської Америки, Арабського світу, Азійсько-Тихоокеанського регіону та Південно-Східної Азії.
У цих країнах ти плекаєш засадничо важливі відносини, які дозволяють добиватися бажаного через неефективно працюючі системи, не дозволяєш собі "радикальних" висловів, "пересиджуєш" складні часи.
Росія – взаємозалежно-орієнтоване суспільство, окрім історичних чинників ще й через неефективність переважної більшості інституцій, яка тягнеться, мінімум, з радянських часів. Середньостатистичний росіянин з дитинства вкорінений у міріади зв’язків та знайомств, які не лише забезпечать потрапляння у потрібну школу/компанію/впливову групу, а й дозволять "допомогти" чи "замолвити слівце" у складній ситуації.
Відтак, масових рухів будь-якого напрямку росіяни утворювати нездатні. Адже це зруйнує їхні системи життєдайних зв’язків, без котрих вони будуть змушені мати справу з неефективними бюрократіями всіх інституцій цієї країни.
Вони радше скаржитимуться, тікатимуть, пересиджуватимуть, бідкатимуться і потерпатимуть, аніж об’єднаються бодай проти чогось, що їм заважає чи загрожує.
Аналітичне-холістичне мислення. Тип мислення у національній культурі визначає специфіку сприйняття жителями країни візуального контенту, а також – фокус та охоплення уваги.
У Західній Європі, Північній Америці та Скандинавії історично та через специфіку роботи інституцій склалося аналітичне мислення, сфокусоване на об’єкті, а не на контексті.
Наприклад, коли виступає президент воюючої країни, аналітично-орієнтовані культури аналізують його/її слова, дані та факти, співставляють з тим, що відомо їм, уточнюють що незрозуміло у фахівців по темі.
Для решти світу характерне холістичне мислення – з фокусом не на об’єкті, а на контексті.
Відтак, у виступі згаданого президента воюючої країни холістично-орієнтовані культури будуть фокусуватися на: прихованих мотивах для виступу, попередніх діях та рішеннях, сприйнятті "своїх" та "чужих" у цій ситуації, вкорінених відносинах та зв’язках на момент виступу.
Власне слова для таких культур означають мало і, без "правильного" контексту, не викликають довіри.
Росія – холістично-орієнтована культура. Усі вислови України та інших, залучених до сьогоднішньої ситуації, країн світу, російські очільники та мешканці сприймають не через призму логіки, фактів і даних, а через усталене сприйняття відносин: "друзі чи вороги", "поважають нас чи ні", "свої чи чужі", "окультурені чи примітивні".
Поєднання орієнтацій на взаємозалежність та холістичного мислення у російському менталітеті створює "індульгенцію" на недотримання домовленостей, не розкриття повної та дійсної інформації, не виконання зобов’язань та посягання на територію і навіть життя відносно тих, хто сприймається як "чужий", "ворог", "не поважає", "не вартий існування".
Вертикальна-горизонтальна орієнтація. Цей вимір оцінює ступінь тяжіння національних культур до статусу, впливу та домінування (вертикальна орієнтація) або до більш егалітарної взаємодії (горизонтальна орієнтація).
Сюди ж входить ступінь толерантності суспільства до наявності у певних груп чи людей експоненційно більшого рівня влади, ніж у решти (дистанція влади).
Найбільш горизонтально-орієнтовані культури сконцентровані у Скандинавії та Західній Європі, помірно – у США та Великій Британії.
Решта світу – це помірно або високо вертикально-орієнтовані культури, з лідерами за цим виміром в Азійському регіоні (у т.ч. Середня та Південно-Східна Азія).
У поєднанні з індивідуалізмом чи колективізмом, тип орієнтації культури скеровує суспільство до прагнення досягати (важливо робити краще, ніж інші, якісно щось робити, покладатися лише на себе) або до поваги ухвалених референтною групою рішень (треба не сумніватися та виконувати рішення, ухвалені групою, якій я вірю та покладатися на важливих для мене людей).
Росія – вертикально-орієнтована культура з надвисокою дистанцією влади.
Сучасних росіян не бентежить багатодесятирічне життя в умовах диктатури, якщо вони мають бажаний рівень комфорту.
У поєднанні з колективізмом та взаємозалежністю, вертикальна орієнтація у їхній культурі призводить до "автоматичного" мовчазного сприйняття несвободи, якщо вона "десь далеко", "нам не заважає" або дає доступ до "корисних зв’язків" для розв’язання життєвих проблем чи просування у суспільстві.
Ще один ефект такого поєднання – маніакальна одержимість людей при владі "збереженням лиця" та ілюзії "переможної перемоги" за будь-яку ціну.
Щільність-слабкість суспільних нормІ. Суспільні норми сигналізують людям про прийнятність чи неприйнятність певної поведінки у щоденному режимі: чи доречно посміхатися незнайомцям (так – у США, ні – в Україні), чи треба вибачатися перед людьми завчасно, навіть якщо їм не завдано дискомфорту (так – в Японії, ні – в Німеччині).
Якщо соціальні норми чітко визначені (часто – формально), а девіантною та неприйнятною є подібна поведінка по всій країні, в такій культурі норми "щільні". Серед таки країн Китай, Німеччина, Франція, Мексика, Індія, Японія, Сингапур.
Якщо ж соціальні норми у країні гнучкі та неформальні та відрізняються у різних регіонах країни, а девіантна поведінка може толеруватися, в такій культурі норми "слабкі". Серед таких країн Угорщина, Бразилія, Австралія, Бельгія, Ізраїль, Нова Зеландія, США.
Росія – країна зі слабкими суспільними нормами.
Через свій розмір, ця країна містить настільки культурно розмаїті регіони, що об’єднати їх бодай якимись спільними нормами неможливо.
Відтак, поведінка, яка буде засуджуватися в одній республіці чи федеральному окрузі, може сприйматися як норма в іншому.
У поєднанні з колективізмом, вертикальною орієнтацією, взаємозалежністю та холістичним мисленням, "слабкість" соціальних норм у Росії дозволяє знайти прихильників виправдати практично будь-які рішення чи поведінку владної верхівки.
А на кількості населення 140 мільйонів людей, "групи підтримки" негідних дій країни можуть бути кількісно значними.
Високе-низьке уникання невизначеності. Здатність та готовність толерувати майбутню невизначеність та непередбачувані зміни визначають тяжіння суспільства до відчуття контролю та здатність ефективно функціонувати у швидкоплинних умовах.
За цим виміром існують відмінності навіть всередині блоків країн, які подібні за іншими, описаними тут, культурними вимірами.
Зокрема, у західних демократіях високе уникання невизначеності у Франції, Іспанії та Італії, а низьке – у США, Канади та Великої Британії.
Серед країн Азії високе уникання невизначеності у Південної Кореї та Японії, а низьке – у Гонконгу, Сингапуру та Китаю.
Росія – серед лідерів у світі за рівнем уникання невизначеності.
Це означає слабку здатність працювати в умовах надшвидких змін, яка ще уповільнюється через взаємозалежність, дистанцію влади та вертикальну орієнтацію.
При цьому, на рівні людей при владі risk aversion невисоке (бо немає відчуття підзвітності), щось зробити "на авось" (з пісні слів не викинеш) або без розрахунків – запросто.
Прагнення контролю майбутнього у Росії надвисоке, а в поєднанні з низькою довірою до "чужих" та "ворогів", практично унеможливлює діалог на рівні логіки та аргументації.
Зв’язок між минулим та майбутнім (long-term orientation). Цей вимір показує наскільки у країні важливо: "розібратися" з минулим, щоб рухатися в майбутнє; фокусуватися на довгострокових цілях; бути здатним адаптувати свої погляди та традиції на вимогу.
Крім того, цей вимір визначає наскільки у країні правда / неправда та добро / зло фіксовані чи ситуативні.
Чим вищий показник за цим виміром, тим ситуативніший підхід до етики та традицій, тим залежніша правда від того, наскільки вона "вигідна", тим "сіріша" зона між добром і злом, якщо є тиск (наприклад) "досягнення високої цілі".
Чим нижчий показник за цим виміром, тим важливіша тяглість традицій та суспільних зобов’язань, чіткіша межа між тим, що схвально і ні та однозначінше сприйняття правди та неправди.
Однак сам по собі цей вимір не показовий – важливе його поєднання з іншими: колективізмом/індивідуалізмом, вертикальною/горизонтальною орієнтацією, незалежністю/взаємозалежністю, щільністю/слабкістю соціальних норм та ефективністю роботи інституцій – зокрема, формальних.
Інші культурні виміри "врівноважують" високий long-term orientation та підкріплюють низький.
Серед розвинених країн найнижчі показники long-term orientation у США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Польщі, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ізраїлю. Високі показники long-term orientation у Швейцарії, Німеччини, Великої Британії, Нідерландів, Франції, Латвії, Естонії, Японії, Південної Кореї.
У Росії – один з найвищих у світі показників long-term orientation, який, у поєднанні з колективізмом, взаємозалежністю, холістичним мисленням, вертикальною орієнтацією та "слабкістю" соціальних норм дає "вибухову суміш" фривольної підміни правди – міфами, безкарне переписування історії та недотримання будь-яких домовленостей, які вважаються невигідними в моменті та "відбілюванням" злочинів чи негідних вчинків, які здійснюються "заради високої мети" чи "вищого добра".
Висновки та практичні міркування
"Виміри" національної культури визначають формування інституцій, що регулюють поведінку, притаманну суспільство країни. Тож крос-культурне профілювання ключових геополітичних гравців – не академічна вправа, а практична необхідність.
Так, давно назріла докорінна зміна підходу до взаємодії з Росією на рівні міжнародних відносин, геополітично-безпекових міркувань та, зокрема, у несправедливій та неспровокованій війні, розпочатій з Україною.
Крос-культурний аналіз однозначно доводить, що Росія не здатна і не має наміру функціонувати як демократія західної формації.
Ба, більше – ця країна вважає Україну, що життям своїх громадян доводить тяжіння до західного демократичного вектору, такою, що не має право на існування.
Відтак, перемога України у цій війні – засаднича, без перебільшення, для всього демократичного світу. І чим прагматичніше Україна говорить про загрози решті світу, які тягне за собою агресія Росії, тим системнішим та дієвішим буде глобальний опір нищівній системі, яку ця країна прагне "протягти" у демократичний світ.
Марина Стародубська
