Два брата, отец с сыном, еврей, армян и другие. Дневник бойца терробороны Киева
Не знаю, наскільки моє відділення є типовим для тероборони, я просто коротко опишу його. (Відділення – в значенні військової одиниці: три відділення – це взвод.) Звісно, всі добровольці – іних нє дєржим-с.
Командир нашого відділення – юрист, районний суддя. Юристів взагалі у відділенні троє. Ще є економіст, інженер, айтішник, підприємець з дипломом стоматолога, підприємець-автомеханік, водій, студент ІТ і я – людина з журналістським дипломом.
Одиннадцатеро нас. Семеро з закінченою вищою освітою. Водій – дипломований водій – випускник ПТУ, крутить "бублика" чверть століття. Шестеро записалися до тероборони першого дня війни, решта пятеро прийшли на третій день війни.
Двоє з нас – рідні брати, ще двоє – батько й син.
Двоє раніше проходили добровільний вишкіл з фанерними автоматами, там і познайомилися.
Четверо з нас – лейтенанти за військовою кафедрою. Але сьогодні це не має значення – ми всі рядові.
Читайте також: На війну "по блату" − така нині "корупція". Щоденник бійця тероборони Києва
"Коли 24-го почався обстріл і вперше гримнуло, донька якось незвично заплакала. І я відчув: це воно, – розповів Юрко-механік. – Рюкзак вже був зібраний. За кілька годин відмінив всіх клієнтів, зачинив СТО, владнав справи вдома і в обід вже був у військкоматі..."
Гадаю, Юрко і без дитячого плачу відчув би, що це ВОНО.
Подібні ситуації були в кожного.
Карен – народжений у Києві чистокровний вірмен. Ще й прізвище має шляхетне вірменське – з приставкою "тер". Його мати й батько познайомилися в Києві. Батько народився в Грузії, мама – в Україні. Карен бездоганно володіє українською мовою, а також вірменською, яка в нього з українським акцентом. У 2014-2015 роках він волонтерив, зараз сам взяв до рук зброю. Вірмен-українець захищає батьківщину - цінності, спосіб життя. Мама знає де він, татові ще сказати не наважився. Поки каже, що волонтерить.
Дмитро (Дімка) – єврей. Те саме... Захищає батьківщину, наш спосіб життя.
Сашка-водій – пролетарський аристократ. Живучий, як будяк. Лиши його в якомусь місці більше години – пускає коріння і проростає. Починає знайомитись, влізає в розмови, комусь допомагає, вказує, називає начальство козлами, зрештою корішається (так сильно, наче півжиття з людиною провів) і добуває для нас ніштячки у вигляді пенопласту для спання, шурупів, яблук, електроподовжувачів... Матюкливий на 100%, майже завжди чимось ситуативно невдоволений, і його всі люблять.
Його життя – дорога. Де він тільки не був і не жив. Був одружений на москвичці і жив у Москві; був одружений на донці росіянина і узбечки – жив з нею у Молдові; по п'яному дєлу зголосивсь із кумом купити дім на двох у Бердичеві під дачу і прожив там 5 років. Тепер каже "у нас у Бердичеві", хоча сам – корінний киянин.
Ми стоїмо з ним на посту. Ніч. Я запитую:
– Саня, а чого ти прийшов у тероборону?
– Ти шо бля, ї*анутий?!
– Я серйозно. Розумію що москаля ненавидиш, але ж з твоїми грижами, тиском, колінами... На тобі ж усе болить. Нашо воно тобі?
– Да я їх сука падла пі*дєц на*уй! Я їх рвать буду, сукі мразі! Бля, по роддомах стріляють, на*уй, кінчені тварі! – Потім трохи подумав, щось згадав, посміхнувся і продовжив. Продовжив таким тоном, що зараз буде довга історія:
– Це я коли у Москві жив, жінку зняв з х*я...
– Це як?
– Та як, ї*лася у машині під під'їздом. Я з рейсу приїхав, фуру на вулиці поставив, захожу у двір – бляяя!.. Ї*уться у моїй машині – це піз*єц, тільки капіталку двигуну зробив... Ну, я трошки побушував... Сусіди ОМОН визвали, мене мордой в асфальт... І от шо мені повезло, серед них був один хохол...
На цьому місці почувся шаркіт взуття об асфальт. До посту йшли хлопці з другого відділення – міняти нас. Продовження історії не відбулося.
Зараз ми посходимося всім відділенням з постів. Саня щось побачить в стрічках новин і зробе нам політінформацію – переповість матюками. Підніме настрій. Шоферські перли – вони смачніші інтелігентських. З нього лють до москалів так і ллється, але ллється смішно.
Вадим Петрасюк, журналіст
