Война, которая началась с анекдотов
Війни розпочинаються по-різному. Ця почалася з дурних жартів та анекдотів:
– Ты знаешь, как хохлы вертолет называют? "Гвынтокрыл"!
– Смешно.
– А Кощей Бессмертный? "Чахлык нэвмэрущий"! А стрекоза у них "залупивка".
Це – збірний діалог з того, що я чув у 90-х. У різних обставинах під час спілкування з різними людьми.
Від представників "русского мира" таке легко почути і зараз.
– Ну, хорошо, а как вы математику преподаете на своей мове? – по-братски улыбаются носители великой, как они думают, культуры. – У вас же своих терминов нет. У вас языка нет. Армии нет. Страны нет. Вас вообще создал Ленин.
Ця війна почалася з невігластва та почуття переваги над рештою світу, яке росіянам дала їхня пропаганда. З того самого почуття вигаданої переваги, проти якої нашi спільні діди якраз і воювали.
У другій половині 80-х стіни моєї школи в Донецьку були розписані традиційними сюжетами ще тієї, іншої війни. Були там і танки Т-34, і голуби миру, і люди в національних костюмах з п'ятнадцяти "братських республік", що взялися за руки.
Але ідилії поза плакатами не було. Насправді, на кухнях і дворах, можна було часто почути: "жид", "бульбаш", "чурка". А слова "чукча", "молдаванин" чи "естонець" не треба було навіть переінакшувати, щоб розповісти безпрограшний, фашистський по суті анекдот.
Дружба народів – одна з найлицемірніших ідей, на яких будувалася радянська пропаганда, а потім і російська.
Їхня дружба – називати "хохлами", "селюками" та "салоïдами".
Їхня дружба – "на", а не "в".
Їхня дружба – бомбити українські міста.
Їхня дружба – вбивати дітей.
Вони думали, що знелюднюють нас.
Але самі перетворилися на звіра.
Євген Руденко
