Санкции или новые инструменты международного права?
Сьогодні значна частина планети охоплена великою кількістю різних міжнародних конфліктів. Багато з них переростає у збройні агресії.
За даними The Armed Conflict Location & Event Data Project (ACLED), понад 30 збройних конфліктів зафіксовано за минулий рік.
Збройні конфлікти і воєнні перевороти свідчать про збереження тенденції використання військової сили для досягнення власних цілей.
Україна перебуває в стані війни майже 8 років. Світ намагається утримувати ескалаційну політику Кремля за допомогою санкцій.
Проте дії РФ викликають питання: чи дійсно санкції є дієвим запобіжником проти загрози миру та безпеці? І чи готова сьогоднішня система міжнародного права дійсно убезпечити світ від нових військових загроз?
Санкції – це що?
Міжнародне право визначає санкції, як індивідуальні або колективні примусові заходи, які застосовуються проти держави-порушниці з метою припинення її неправомірного поводження чи покарання за таке поводження.
На практиці вони вживаються лише тоді, коли вичерпано всі добровільні погоджувальні заходи врегулювання конфлікту.
Санкції можуть бути різних типів: військові, економічні та дипломатичні.
Дипломатичні означають зменшення дипломатичної присутності, заборону на в’їзд до країни або повне розірвання дипломатичних відносин.
Військові застосовуються вкрай рідко і означають військову інтервенцію.
Економічні санкції є найбільш універсальними та поширеними заходами.
Часто економічні санкції є доволі відчутними для підсанкційних країн. Проте досвід свідчить: держави, щодо яких діяли економічні санкції, виявляються стійкими до санкцій і не змінюють свою політику.
Читайте також: Рівняння на Кремль. Що відбувається із проросійськими партіями після санкцій
Історичний контекст: від Ліги Націй до сьогодні
Санкції існували завжди. В історичному контексті їм передували реторсії, репресалії, морські та економічні блокади.
Наслідки Першої Світової війни продемонстрували гостру необхідність у переформатуванні системи міжнародних відносин та створення системи колективної безпеки.
Заснування Ліги Націй закріпило у міжнародному праві поняття санкцій. Правовою підставою їх застосування була ч. 1 ст. 16 Статуту Ліги Націй.
Дві нафтові компанії: американська (яка підтримувала Болівію) та британська (підтримувала Парагвай) вступили в боротьбу за природні ресурси. Населення обох країн почало масово озброюватися. Почалася війна.
Керуючись ст. 16 Статуту, як єдиним виходом з кризи, Ліга Націй наклала загальне ембарго на повітряні озброєння на обидві сторони конфлікту. Cпроби Ліги Націй переговорним процесом врегулювати конфлікт лише загострили протиріччя.
В 1935 році Ліга Нації наклала ембарго на поставки зброї та деяких товарів до Італії. Проте ці санкції не позбавили Італію доступу до критично важливих ресурсів і не завадили Муссоліні окупувати Ефіопію. Ба більше того, Муссоліні зумів дістати певний авторитет та укріпити свої позиції.
За час існування Ліги Націй між її членами виникало понад 50 суперечок, які супроводжувалися актами агресії та окупації.
Намагання запровадити санкції щодо СРСР за агресію та анексію Балтійських країн, "моральне ембарго" Ф. Рузвельта за напад на Фінляндію в цілому не дали очікуваного результату.
За допомогою самих лише санкції Лізі Націй не вдалося стримати амбіцій жодної держави.
Що стало головною причиною неможливості запобігти агресії через санкції? Відповідь на питання ховається в самому Статуті організації – положення Статуту не давали чіткого пояснення щодо застосування санкції.
Кожна країна-член застосувала санкції на власний розсуд. Тому вони виявилися малоефективними та не справляли належного впливу на країну-агресора.
Наступним поштовхом до формуванням системи міжнародно-правових санкцій стала Друга світова війна, що спонукала Великі держави до створення Організації Об’єднаних Націй.
Пам’ятаючи досвід Ліги Націй, засновники намагалися максимально убезпечити світ від нових воєн. Найбільш прогресивним у цьому контексті стало зобов’язання кожної країни-учасниці утримуватися від застосування сили і вирішувати конфлікти мирним шляхом (ст.2 Статуту ООН).
Рада Безпеки ООН стала уповноважена здійснювати санкційну політику та впроваджувати санкційні режими за наявності актів агресії або загрози миру. В її арсеналі є застосування мирних примусових заходів, а також найгостріший інструмент – військові заходи.
Власне, завдяки цьому вперше з’являються операції з підтримки миру та безпеки, операції з примушення до миру, миротворчі місії і так звані "блакитні шоломи".
Миротворців ООН часто критикують за неквапливе реагування на кризи, адже на їх відрядження йде зазвичай не менше півроку.
До того ж "блакитні шоломи" іноді й самі перетворюються на джерело проблем. Наприклад, у 2016 році грузинських та французьких солдатів контингенту EUFOR у Центральноафриканській республіці звинуватили у сексуальній експлуатації неповнолітніх.
Суттєвий недолік цього інструменту в тому, що він не може бути застосований, якщо сама країна-агресор є членом Ради Безпеки ООН.
Читайте також: FUCKс санкціям. Як Кличко, Коломойський та інші підсанкційного Фукса з ювілеєм вітали
Економічні санкції не забезпечують мир
Історія має багато прикладів економічних санкцій: США проти Куби після приходу до влади Фіделя Кастро, міжнародні санкції проти ПАР у зв'язку з апартеїдом; заборона імпорту або експорту товарів і послуг в Іран у зв’язку з розвитком іранської ядерної програми. Північна Корея також під жорсткими санкціями ООН та країн Заходу через свою ядерну та ракетну програму.
Не враховуючи нинішніх санкцій у зв'язку з подіями в Україні, за останні півстоліття СРСР і Росія офіційно піддавалися санкціям понад десяток разів. Причини були різні: інтервенція в Афганістан, введення військового положення в Польщі, засудження за порушення прав людини.
У 2012 році Конгрес США ухвалив Закон Магнітського, де було визначено перелік росіян, які порушують права людини. Сам закон було названо за прізвищем аудитора Сергія Магнітського, який викривав корупційні схеми російських високопосадовців, через що був засуджений та помер у в’язниці в листопаді 2009-го.
Обмежувальні економічні заходи мали б призвести до кардинального перегляду політики держав-агресорів. Втім, ефективність економічних санкцій виявилась неочевидною.
Багатолітня економічна боротьба США проти спроб Ірану фактично створити ядерну зброю продемонструвала проблеми, що виникають у процесі застосування санкцій.
Попри різного роду перешкоди Тегеран спромігся здійснювати власне збагачення необхідними ресурсами та налагодити систему поставок необхідних компонентів для ракетної програми. Більше того, Іран розпочав власне виробництво балістичних ракет великого радіусу дії.
У 2015 році Іран уклав з США "ядерну угоду", що передбачала скасування санкцій в обмін на заборону розроблення ядерної зброї.
Згодом адміністрація Дональда Трампа оголосила про вихід з угоди, вказуючи на порушення Іраном умов домовленості, і поновила санкції, які діють і дотепер.
Проте з кінця минулого року нова адміністрація Байдена була змушена поновити перемовини з Іраном. Було очевидно, що запропоновані раніше санкції не мали очікуваних результатів і не зупинили Іран у розробці ядерної програми та ракетної галузі.
Ба більше, США та Іран взимку 2020 року ледь не перейшли до відкритого збройного конфлікту. До речі, саме в цей час у небі на Іраном загинув український літак рейсу PS752.
Що стосується впливу на економіку держави, то з 1970 до 1984 року в Ірані відбулося зростання ВВП на душу населення з 380 до 3642 дол США.
В 1984 році стався різкий обвал до 1611 дол, і до 2002 року тенденція падіння постійно мінялась із тенденцією зростання та навпаки.
З 2002 року спостерігається тенденція зростання. У 2020 році ВВП Ірану становив понад 13 тис дол на душу населення.
Запуск балістичної ракети КНДР у 2021 змусили уряди країн в черговий раз обдумати ефективність міжнародних санкцій.
Застосовані у 2006 році заходи примусу, що передбачали заборону імпорту у КНДР із держав-членів ООН нафти, не завадили уряду КНДР працювати над ракетними розробками і навіть здійснювати показові запуски нових розробок. Рівень заробітної плати помітно зростає – з $15-20 до $120-200.
Після окупації 7% території України Російська Федерація піддалася міжнародним санкціям. Проте агресорські апетити, які ми бачимо на тлі останніх подій, доводять: економічні санкції не спрацювали належним чином.
В довгостроковій перспективі економіка Росії не зазнала втрат, які б змусили Кремль переглянути свою зовнішню політику.
Сьогодні золотовалютний резерв Росії становить близько 600 млрд доларів, середня заробітна плата з кінця 2000 року зростає з 107 до 700 дол США. А минулий рік для Росії взагалі вдався на славу, оскільки відбувалося зростання цін на газ та нафту.
Отже, політика підсанкційних країн не змінюється через економічні обмеження.
Результатом економічних санкцій виявляється тимчасове гальмування економіки. Проте в довготривалій перспективі це призводить до більшої самостійності держави та незалежності від держав-санкціонерів.
Читайте також: Полетіли з-під санкцій. Як Козак, Хомутиннік та інші рятували свої літаки від санкцій РНБО. РОЗСЛІДУВАННЯ
Не все гаразд з санкціями проти Росії в самій Україні
Сама Україна не зробила максимальних зусиль для ефективності власних та міжнародних санкцій.
По-перше, в Україні відсутня пряма норма про обов'язок фізичних і юридичних осіб України виконувати режим санкцій.
По-друге, відсутня відповідальність за їхнє порушення.
Незрозуміло, який орган повинен контролювати та повідомляти про порушення санкцій. Тобто законотворці упустили момент щодо відповідальності за порушення санкційного режиму.
Більше того, закон не передбачає інституційного регулювання та моніторингу дотримання санкційної політики. В нас немає ні спеціалістів, ні інститутів, що могли б здійснювати повне регулювання санкційного режиму.
Це означає, що Україна повинна перезапустити власну санкційну політику, прийнявши ряд законодавчих змін. Адже, якщо притягнути до відповідальності за порушення санкцій ми не можемо, то і впровадження санкцій не має сенсу.
Читайте також: Санкції від УП. Як розслідування "Української правди" повернуло під санкції РНБО приватні літаки
Що далі?
Запропонована система заходів примусу, яка була актуальна 77 років тому, потребує оновлення і пошуку більш ефективних методів стримування.
За майже вісім десятків років ООН не спромоглася винайти механізми попередження агресії та збройних конфліктів. Особливо в тому випадку, коли агресор може накласти вето на будь-які рішення та резолюції.
Перегляд ролі права вето є вкрай важливим для повноцінної роботи Ради Безпеки.
Рада Безпеки сьогодні – це, де факто, неповноцінний механізм. Він позбавлений інструментів реагування на порушення міжнародного права, вчинені постійними членами Радбезу.
На порядку денному є і перегляд Статуту ООН. Останні зміни були внесені у 1973 році. Це фактично означає, що Статут не може відображати і попереджувати сьогоднішні виклики і загрози.
З одного боку, попередньо розроблений і єдиний для всіх держав механізм реагування посилить відповідальність країн-агресорів.
З іншого, керівництво країни має знати, що в разі ухвалення рішення про агресію воно прирікає себе та свою країну на повну ізоляцію.
Реакції постфактум не працюють. Вибіркові санкції не працюють.
Міжнародні організації мають сприяти пошуку та імплементації нових міжнародно-правових механізмів для беззаперечного дотримання норм міжнародного права, зокрема для держав, які вимушені протистояти агресії з боку членів Радбезу ООН.
Базою для розвитку таких механізмів також може стати Міжнародний Кримінальний Суд, який би за статусом був схожий на Раду Безпеки, але для міжнародної кримінальної юстиції. Особливо, що стосується злочину агресії. Так, стало би можливим прив’язати санкційний інструмент до виконання рішень МКС там, де це можливо.
Є нагальна потреба в розширенні повноважень Міжнародного Кримінального Суду. Право на притягнення до відповідальності вищого політичного та військового керівництво країни-агресора, незалежно від приєднання сторін конфлікту до Римського статуту МКС, забезпечило б більшу відповідальність за розв’язування та ведення агресивної війни.
Держави мають сприяти його роботі в середині та імплементувати універсальну юрисдикцію в законодавство своїх держав.
Дієвість міжнародного публічного права є умовою його популяризації. В цьому контексті взірцем став Європейський суд з прав людини, який є надзвичайно авторитетною міжнародною судовою установою. Досягнути цього рівня вдалося завдяки ефективному виконанню рішень Суду, що вплинуло на його підтримку з боку і громадян, і держав.
Гюндуз Мамедов
