Война за право быть…

Потік свідомості творців московської пропаганди падає на голови не лише українців і не лише останні десятиліття. 

Як тільки російська церква 500 років тому вийшла на історичну арену, вона одразу заявила свої права на Київську спадщину. Її монопольні претензії поширилися на Київського князя Володимира, релігійну, політичну, змістовну спадщину Києва. 

Контролювати цю спадщину, переписувати історію під свої претензії та знищувати тих, хто розбиває історичні фальсифікації, виявилося неможливо без контролю над територією України і народом, який тут проживає. 

Вже саме існування України і українців є антитезою до російського імперського міфу, збудованого на здобутках і кістках людей, які жили на територіях, частина яких вперше була названа як "Україна" в  XII столітті. 

Сам факт того, що ми є, сприймається як загроза і взагалі найбільше неподобство та історична несправедливість. Адже Москва так палко і так системно намагалася зробити так, щоб нас не існувало. 

Отож тепер, Кремлівська пропаганда історично шукає обґрунтування своєї агресії, переконуючи світ і самих себе, що західні країни ліплять з України "антиросію", хоча ніхто з цим завданням зараз не справляється так філігранно, як Путін та його оточення.  

Для того, щоб імперський міф тримався купи, Москві завжди потрібна була Україна. Саме тому сотні років вона мертвою хваткою тримається за Київ.

І коли міністр закордонних справ Лавров називає країни, що вийшли з Варшавського договору та з тюрми народів СРСР, "осиротілими". Кремль нав’язує комплекс меншовартості та відмовляє в суб’єктності Україні, Польщі, Литві та іншим країнам. Відмовляє в праві на існування навіть. 

Але за цим ховається комплекс меншовартості самих росіян, в штучній ідентичності яких зяє діра без України. Без Києва та його князів, які прибивали щити на воротах Константинополя й ріднилися із європейськими королями, без хрещення Києва, без Ярослава Мудрого і так далі. 

Читайте також: Національний спротив: наступний етап зміцнення оборони

Без України вони неповноцінні, адже якщо викинути Київ з імперського рівняння, то потрібно з нуля шукати свій рід та плем’я і сотні років брехні про себе заваляться як картковий будинок. 

Саме тому пошук раціональності в діях Кремля не має найменшого сенсу. Сенс має пошук шляхів його зупинити. 

Деякі європейські історики порівнюють Київського князя Володимира з Карлом Великим – першим імператором в Європі до появи Римської імперії. Він збудував Франкську імперію, яка довго не прожила, але дала старт формуванню кількох країн, які ми сьогодні знаємо, зокрема Франції. 

"Ця паралель досить влучна, не останньою чергою, й тому, що обидва володарі стали героями пізніших національних легенд. Звичайно, Володимир Руський – не більший росіянин, ніж Карл Великий Франкський – француз. 

За Володимира Росії ще не було, так само як за Карла Великого ще не було Франції. 

Сучасна  російська пропаганда пнеться зі шкури, аби придушити конкурентні претензії і традиції, насамперед українські" – вважає Норман Дейвіс, британський історик. 

Багато хто намагається зрозуміти чи справді західні країни, вигравши Холодну війну, спричинилися до якогось приниження Москви. Але це також не має під собою значного сенсу. 

Кремль після розпаду СРСР та певного часу політичної та економічної турбулентності отримав у свої руки всі можливості для модернізації країни та пошуку місця і місії в світі. Натомість було обрано стратегію повернення історичної річки в протилежний бік та сіяння хаосу в світі. І Україна стала головною мішенню для цього. 

На наше щастя, в українського соціального організму вистачило антитіл аби уникнути того, що сталося з Білоруссю. 

Тепер ми побачимо чи вистачить їх для того, щоб не згинути в екзистенційній війні, яку розв’язала проти нас Москва. 

Парадоксально, але і для Києва і для Кремля це війна за право бути. 

Для нас – за право існувати, розвивати самобутню країну і націю, знайти своє місце в світі не оглядаючись на думку з колишньої метрополії. Повернути собі спадщину, яка належить нам за правом. Самостійно визначитися що з нею робити та як рухатися в майбутнє. І з чим власне рухатися. 

Для них – за право бути. Бути тими, ким вони намагаються сотні років себе змалювати, старанно і агресивно привласнюючи чуже і нашаровуючи один шар брехні за іншим. 

Повернути українців у стійло означає не лише задоволення садомазохістських потреб правителів Кремля. Це означає закрити зяючу діру, відновити фундамент, без якого конструкція завалиться і змусить будувати свою фортецю заново. А суперечки про те, яким має бути проєкт і хто стане архітектором, можуть загрожувати черговим витком невизначеності й хаосу. А це страшно. 

Все це дуже спрощено і схематично, адже щоб розкрити тему цього "бути" повністю, складно і на сотнях сторінок. 

Отож і жертва, і агресор ведуть війну за право бути. Тільки змістовне наповнення цього "бути" в нас різне. І відмінність, зокрема, в тому, що ми без них існуватимемо без проблем. А от як вони існуватимуть без України, коли імперський міф є одним з небагатьох факторів, які тримають купи систему, оце питання.   

Олександр Солонько