За забором. Что Украина рассказывает о себе на Венецианской биеннале?
Україна вже 20 років бере участь у Венеційській бієнале – найпрестижніший міжнародній виставці сучасного мистецтва. І щоразу наше позиціонування викликає гострі дискусії всередині держави і неоднозначну реакцію міжнародної спільноти.
Починаючи від першої участі, коли через відсутність національного павільйону ми встановили намет за парканом садів Джардіні, та закінчуючи обіцянками польоту нашого флагманського літака "Мрії" над тими ж садами позаминулого року.
Крім виставки сучасного мистецтва, у межах Венеційської бієнале проходить і не менш престижна архітектурна виставка, де Україна, на жаль взагалі не представлена.
Чому Україна не має власного павільйону? Як обирають національний проєкт? І чому ми вкотре пропускаємо архітектурну бієнале? Давайте розбиратися.
Венеційська бієнале, який виповнилося 126 років, продовжує залишатися найвідомішою мистецькою подією.
Для країн, які облаштовують національні павільйони, це – унікальна можливість заявити про себе у світі сучасного мистецтва, привернути увагу 500 тис. відвідувачів, міжнародних медіа і розказати власну історію.
Усі впливові держави Західної Європи збудували власні павільйони
Принцип національно-павільйонного представництва почав діяти ще 1907 року. Спочатку на Венеційській бієнале виставлялись лише групи сучасних авторів з усього світу.
Перший приклад побудови національного павільйону подала Бельгія, згодом – Німеччина, Велика Британія, Угорщина та Франція.
У 1914 році на кошти українського мецената Богдана Ханенка свій павільйон збудувала і Російська імперія. У 1924 році російський павільйон став радянським, а після розпаду Радянського Союзу – знову російським. Україна ж залишилась без власного приміщення.
Через відсутність постійної будівлі авторська група вирішила встановити тимчасовий павільйон за межами експозиційної зони. Замість палацу використали армійський намет, розташований за парканом садів Джардіні.
Посеред намету розмістили діораму із зображенням соняхів, вітряків і Чорнобиля.
Ставлення до українського проєкту було суперечливим – чи то весь світ перебуває у військовому наметі, чи то Україна – за межею сучасного мистецтва?
Через дивне розташування українську експозицію оминали як службове приміщення невизначеного призначення. А серед багатьох експертів лунали безжалісні висновки про архаїчність і провінційність українського мистецтва.
І хоча наступні роки Україна вже орендувала експозиційні приміщення, проблема власного павільйону залишається відкритою.
Читайте також: Як посадовцям зберегти культурну спадщину?
У відповідь на моє депутатське звернення в серпні цього року Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП) повідомило, що на оренду павільйону для участі у 59-й Венеційській бієнале сучасного мистецтва, куди ми подали заявку, передбачено 4 млн грн із державного бюджету.
Враховуючи важливість представлення України на бієнале, що проходить кожні два роки, й тривалість самої виставки (з квітня по листопад), чи не було б економічно доцільніше побудувати власний павільйон, як ми це зробили для цьогорічної виставки Експо-2020 в Дубаї, або навіть придбати необхідну для експозиції будівлю, аби не витрачати бюджетні кошти на оренду кожні два роки?
Дискусійне питання, що потребує додаткового аналізу і бюджетних розрахунків. І як депутат я порушуватиму його на рівні МЗС, Мінкультури та Парламенту, якщо потрібні зміни в законодавстві.
Як обирають національний мистецький проєкт?
За правилами Венеційської бієнале сучасного мистецтва, комісаром національного павільйону є урядова установа. В Україні це Міністерство культури та інформаційної політики, яке призначає куратора та відповідає за виставку.
У 2016 році міністерство розробило єдині правила та вимоги до відбору куратора національного культурного проєкту, який представлятиме Україну. Але перший конкурс проєктів усе одно спричинив неабиякий конфлікт – перенесення термінів подання документів, відсутність чіткої інформації про критерії, яким мають відповідати проєкти; умови бюджетної підтримки та критерії вибору фінального проєкту.
Як результат – небажання деяких учасників конкурсу визнати власну поразку та численні дискусії навколо рішення експертної комісії.
Не менш проблематичною стала і сама реалізація проєкту-переможця "Падаюча тінь "Мрії" на сади Джардіні" на Бієнале 2019 року – запланований політ "Мрії" над садами Джардіні так і не відбувся. Літак не встиг пройти технічний огляд. І, як виявилося, польоти над Венецією взагалі заборонені.
Навколо цьогорічного конкурсу пристрастей уже значно менше.
За рішенням конкурсної комісії, Україну на Венеційській бієнале сучасного мистецтва у 2022 році представить галерея The Naked Room із мистецьким проєктом "Фонтан виснаження. Висока вода". Оцінити вибір зможемо вже наступного року.
І якщо із сучасним мистецтвом все більш-менш зрозуміло, то з участю України в архітектурній бієнале – суцільна проблема. І мені як архітектору це особливо болить.
Чому ми знову пропустили архітектурне бієнале?
Архітектурна бієнале відділилася від мистецької у 1980 році. Обидві виставки передбачають національні кураторські павільйони. І архітектурна бієнале – не менш престижна та відома.
Для країн це чудова нагода впливати на тренди світової архітектури та ознайомлювати світ із власним баченням і локальними архітекторами.
Цього року під символічним гаслом "Як ми будемо жити разом?" свої архітектурні проєкти представили 60 країн. Але України серед них немає.
У деяких країнах, наприклад, у Польщі, одна державна установа відповідає за Бієнале сучасного мистецтва і Бієнале архітектури.
В Україні ж представленням сучасного мистецтва опікується МКІП, а от за представленням архітектури – ніхто не відповідає. Відсутній і порядок відбору національних проєктів для архітектурної бієнале.
Формально за державну політику у сфері архітектури в Україні відповідає Міністерство розвитку громад та територій України. А за популяризацію України в світі, виставкову діяльність та мистецькі конкурси – МКІП.
І хоча Україна декілька разів, починаючи від 2002 року, брала участь у Бієнале архітектури у Венеції, назвати це повноцінним архітектурним представленням країни складно. Тому як архітектор і депутат звернувся з цією проблемою до Прем’єр-міністра України.
Наприкінці листопада ми провели першу зустріч з представниками двох міністерств. І хоча чіткого розуміння, хто за це має відповідати і як зрушити процес з місця у міністерств поки немає, ми принаймі визнали проблему і розпочали дискусію та підготовку порядку відбору. Тому що нам є що показати у сфері архітектури, як і в сучасному мистецтві, нам є про що розповісти і зробити архітектурний внесок у формування міжнародного іміджу України.
Іван Юнаков
