Украинская – государственная, русская – дружеская
Пам’ятаю, десь у році 2016-му, я розмовляв із молодою і досить освіченою колегою. Ми обговорювали слова Святослава Вакарчука. Знайома критикувала його за те, що він говорив про якісь права для російської мови.
Я, зі свого боку, був упевнений, що це нормально, коли ми шукаємо консенсус у нашій по факту двомовній країні. На що моя колега відповіла:
"Коли мені було 7 років, у Києві у дворі інші дівчата називали мене селючкою лише тому, що я розмовляла українською. Це було нормально? Нехай тепер вивчають українську. Нічого не станеться".
Ще одна історія. Мені її розповіла інша знайома, коли дізналася, що я пишу цю статтю.
"У перший клас я пішла на Донбасі, розмовляла українською, бо до цього ми жили в Центральній Україні. Діти мене не розуміють, я плачу. Вчителька мені кричить:
– Чего ти рєвьош?
– Мені сумно.
– Скучно тєбє? Так іді к доскє, я тєбя на голову поставлю і ногами на уші стану, будєт тєбє вєсєло... Раз тєбє скучно!
І я заплакала ще більше, бо я ж то розуміла, що сумно і скучно – це різні речі".
Водночас, коли я приїздив у місто свого дитинства – Одесу – до батьків, за святковими столами досить інтелігентні люди з болем скаржилися мені, що бояться, що у них забирають їхню рідну російську мову. І що вони не дозволять, "щоб одеситам западенці нав’язували свої правила".
Очевидно, що мовне питання болюче.
Дружба народів існувала в СРСР на словах. У реальності – панування російської як мови імперії через побутове приниження української.
"На каком языке вы обращаетесь к ребенку? Зачем?!" – автор цього матеріалу просто в черзі чув такі слова на свою адресу в Києві ще 2010 року.
Путінська Росія пішла далі за СРСР. Замість формальної "дружби народів" просто "скасували" існування українського народу і культури, проголошуючи його частиною великого російського. Показово, якої фатальної стратегічної помилки припускається путінський режим при цьому.
Читайте також: "Російський ліберал закінчується на українському питанні, бо в нього немає жодного маневру". Розмова Дмитра Гудкова і Кирила Галушка
***
То як же по факту двомовному, російсько-українськомовному народу України розв’язати мовне питання.
Мова – це невід’ємна, можна навіть сказати "фізична" частина людини, яку неможливо просто вийняти і замінити на іншу, наче картридж.
Людина має з дитинства чути та розмовляти, щоб відчувати мову своєю.
Багато хто з російськомовних банально не розуміє значення українських слів. Не може говорити.
Очевидна річ – на мовному питання найлегше пересварити українців між собою.
Відомо, що путінська пропаганда вже не раз була спіймана за руку, зокрема в США, на тому, що її боти виступають із діаметрально протилежних позицій спеціально для того, щоб нацькувати людей та створит конфлікт, наприклад між ультралівими "антифа" та "правими".
"Вони (росіяни) також можуть використовувати Бандеру як фігуру, яка розділяє, щоб тримати людей розділеними. Потрібно мати на увазі, що чекісти грають гру тривалу і багатоходову.
Не треба будь-які прояви "Бандера, ура!" чи "Слава Бандері!" сприймати відразу як щось позитивне. Є такі, що прийдуть і будуть "зігувати". Або мені особисто не до вподоби, коли зі смолоскипами і масками ходять".
Так само нас можуть розділяти коментарями про "московську щелепу" та "святою боротьбою" з нею.
Читайте також: ¡Nevseremos! Перейдемо на українську
Давайте визнаємо. Путінський режим атакує Україну, бо вона недостатньо сильна. А недостатньо сильна вона і тому, що нашій країні досі ще не вдалося підняти на високий рівень лояльність багатьох російськомовних громадян.
Як її підняти? Політикам, журналістам та й узагалі усьому креативному класу вже вдалося переконати багатьох у силі української ідеї – свободі. Проте ця склянка лише наполовину заповнена.
Потенціал цих ідей – колосальний. Це відкритість до світу, прагнення до заможної цивілізації, адекватної миролюбності, яка водночас може з гідністю постояти за себе.
Російський наркотик агресивності, закритості та цинічності рано чи пізно програє цивілізації.
Україна народжувалась на ідеї свободи, поваги до гідності людини.
Українці змогли засудити комунізм та більшовизм, зробивши свій внесок в історію людства, і це ще оцінить історія.
Проте сьогодні українські патріоти мають чесно запитати себе – чи відчувають вони емпатію до російськомовних українців? Чи комунікують із ними?
Чи розуміють їхній життєвий досвід? Врешті-решт, чи сповідують принцип християнської любові до ближнього?
Чи зайняли позицію ображеної людини з претензіями, якій усі повинні?
Цікаво, що в бізнесі компанії практикують такий механізм як опитування eNPS, щороку відверто запитуючи співробітників про те, що їм подобається, а що не подобається в компанії: обов’язки, зарплата, стосунки в колективі тощо. Виводять коефіцієнт і з року в рік намагаються його покращувати.
Моніторять "професійні патріоти", що думають про Україну російськомовні?
Вигляд такий, що адекватні політики з умовного патріотичного табору, чудово розуміючи існування російськомовної України, російськомовних міст, їхню принципову важливість для успішності країни, банально не мають у лексиконі слів та інструментарію, щоб говорити з нею.
Пошук мовного балансу, захист інтересів російськомовних стали наче самотабуйованою темою.
І можна зрозуміти чому. Мовна травма, яку українськомовним завдала імперія. Створення українськомовного сучасного простору вимагало рішучих дій – законодавчий захист української.
Тут не до сентиментів, коли український народ бореться на межі за своє існування.
Бажання відповідати українізацією на російську атаку зрозуміле. Але ж і про те, що в реальності існує російськомовна Україна, забувати не можна.
У 2014 році в березні Святослав Вакарчук приїхав у Донецьк, який уже почали захоплювати.
Коли у телеінтерв’ю він "умовляв" донеччан зберегти єдину Україну, він казав: "Русскоязычный украинец – это такая же гордость, как и украиноязычный, два равноценных гражданина своей страны".
Проте чи зміг би він послідовно відстоювати цю ідею в політиці вже в Києві? Чи не наразився би при цьому на тавро "зрадник" від патріотичної фейсбук-тусовки? Виходить, існує певне лукавство.
Читайте також: Остап Українець: Твоя індивідуальна українська мова не має бути такою, як вимагає неіснуючий "золотий стандарт"
***
Багатьом українцям приємна думка, яку повторюють і політики, й інтелектуали, про потужний, часом визначний внесок, який зробили українці у творення Російської імперії як такої.
Ну якщо це так, то не дивно, що російськомовна Україна існує і буде існувати. І для України, яка сповідує свободу особистості, це не є проблемою.
Можливо, перемога Зеленського – це нагадування про існування російськомовної України.
І, як ми бачимо на прикладі Зеленського, російськомовні українці – не дорівнює проросійські українці, вони можуть бути патріотами не гірше за українськомовних.
Уся комунікація професійних українізаторів часто зводиться до меседжу "Переходь на українську!". Автор свого часу і сам щиро закликав це робити. Але, як і в житті, недостатньо лише вимагати.
Не можна виховати дитину лише через примус щось робити. Хлопець не може сподобатися дівчині, просто вимагаючи від неї ходити з ним на нудні побачення. Треба ще щось давати, зацікавлювати, надихати, підтримувати, говорити про мрії.
Російськомовні українці все частіше заявляють про свій вибір творити культуру російською. Цю тенденцію не можна ігнорувати.
Пригадайте Євромайдан, тоді не було важливо, російською чи українською спілкується людина. На Майдані саме й існувала та "какая разница".
Вільні люди у вільній країні вже не бояться держави, як раніше за тоталітарною російською звичкою. Вони обирають, якою мовою розмовляти, виходячи з власного розуміння ситуації.
Української мови стало більше в ЗМІ внаслідок державного регулювання. І це не можна не віднести до здобутків українізації. Проте існує й інший "результат".
Ефективною нормою стала українська в кінотеатрах. Більш патріотичною стала сама школа та її вчителі. Це балансує ситуацію.
При цьому парадокс України – молодь хоч і виростає російськомовною, але з віком раз за разом переходить на "український бік". Так відбувається покоління за поколінням.
У інтерв’ю Яніні Соколовій один із лідерів гурту "ТНМК", який зробив чимало для української масової культури, сказав таке:
"У фразі "Банда занималась темными делами" ключевое слово "занималась". Наша опонентура займається. Вони цілеспрямовано працюють на те, щоб розхитати нашу і так слабеньку країну. Для того, щоб її утримати, також треба працювати з населенням. І коли я бачу, скільки років минуло з того моменту, як стало зрозумілим, що в Україні відсутня проукраїнська російськомовна політична сила... Коли це треба було зробити? Мабуть, у 98-му році. А так відштовхували: свій-чужий. Мовне питання працює залізно".
***
Як працюють учителі, яких люблять учні? Вони не примушують, а захоплюють уяву учнів. А ті, хто лише змушує, викликає відторгнення.
Для багатьох українізаторів перехід на українську був власним актом самоствердження в соціумі.
Треба дати можливість іншим зробити те ж саме, без примусу, щоб пройти свій шлях.
Отже, українську треба поширювати не через нав’язування, а через культурну революцію. Щоб люди розуміли користь від української ідеї, культури та самі її сповідували. Звісно, це легше сказати, ніж зробити.
Суспільство підтримувало українізацію, коли йшлося про вирівнювання позицій української та російської.
При спробі вичавити російську з України – спротив російськомовних українців почне збільшуватися за геометричною прогресією.
До речі, є думка, що Україна втратила території тому, що не проводила агресивної українізації. Парадоксальним чином усе може бути якраз навпаки.
Україна не втратила всю російськомовну Україну саме тому, що потужної адміністративної українізації не було.
Не було реального психологічного тиску, а відтак і зворотної злості. Праведного гніву, руху за відокремлення через мову не було, окрім того, що заварили з Кремля.
Чи забороняли б своїй дитині спілкуватися з російськомовним другом? Переглядати контент російською?
Чи стала б дитина менше вашою, якщо з вами спілкується українською, а з друзями російською?
Категоричний імператив Іммануїла Канта, як каже Вікіпедія, стверджує: "Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе".
А в Україні виходить – патріоти в житті толерантно спілкуються з російськомовними, але цю ж толерантність та зваженість не можуть запровадити на рівні політики.
Окрім усього, маємо пам’ятати і про такі чинники, як російськомовні воїни-герої. А також російськомовні окуповані території України.
Але важливий момент. Рівність між російською та українською мовою можлива саме тому, що держава Україна дієво, ефективно та переконливо підтримує саме українську – й адміністративно, і творчо. Але робить це стратегічно і пролонговано.
Зокрема, заздалегідь інформує людей та готує необхідні інструменти для впровадження норм.
В інтерв'ю Сергію Жадану український історик Сергій Плохій назвав проблемою України невідповідність між українським підручником і реальністю:
"І ще одне, що для нас було проблемою, через що частково ми втратили частину Донбасу та Крим, – це те, що наратив підручника перебував у конфлікті з місцевим наративом, і з реальністю на місці, з тим уявленням, яке було у вчителя, учня, у батьків.
Ідеться про підручник і про наратив у суспільстві в цілому. Він не може бути в конфлікті з очевидними речами.
Він має їх інтегрувати, пояснювати, це має бути наратив національної інтеграції. Не хочу сказати "примирення", бо це зовсім інше слово. Я обрав би слово "інтеграція".
Жадан: "Коли ідея ігнорує реальність, там з'являється розірваність?"
Плохій: "Звичайно, вона фактично не спрацьовує".
Читайте також: Історик Сергій Плохій: Цінності Росії закінчуються десь на Хуторі-Михайлівськім
Українська в російськомовних містах залунає сама собою, коли туди переїдуть жити українськомовні освічені люди. І це буде природно, як сьогодні двомовний Київ.
Отже, завданням українізаторів має бути насамперед підняття рівня освіти, заможності та комунікаційної якості української мови серед 20 мільйонів українськомовних, значна частина з яких є суржико-мовними. Це величезний ресурс для природного та ненасильного розвитку українізації.
Питання в тому, щоб у десятки разів збільшити кількість та якість виробленого культурного контенту України.
Українських документальних та художніх фільмів усе ще катастрофічно мало. Треба розвивати власну школу сценаристів, журналістів, письменників тощо.
Тут має сказати своє вагоме слово й український бізнес, який зацікавлений у розвитку та інтеграції України, які забезпечує культура.
Врешті-решт, не треба забувати, що українська культура і російською, і українською – це її м'яка сила, яка досить дієва та знезброює своєю оригінальністю росіян, навіть якщо вони цього не виказують.
Отже, українська культура – це безпековий фактор, яким мають займатися відповідні державні структури. У кожній другій українській родині є родичі, які живуть у РФ.
Саме тому Кремль намагається перестрахуватися від українського впливу на звичайних росіян, вигадавши термін "анти-Росія".
Достатньо українцям надсилати інформацію знайомим росіянам – і реальність почне проступати активніше і в Росії.
Звісно, Кремлю значно цікавіше, щоб українці пересварилися між собою через мову та "московську щелепу".
У книзі "Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и зачем придумал Украину" історик Кирило Галушко в 2010 році писав:
"К сожалению, украинскими т. н. национально-демократическими силами общественный позитивный ресурс украинских русскоязычных был откровенно проигнорирован – отчего и достижения сомнительные. Ведь нас таких – треть страны. А то, что мы "меньше любим Украину", – вранье тех, кто манипулирует украинским общественным мнением".
Отже, українська патріотична думка має оволодіти новими інструментами для здійснення української культурної революції.
Читайте також: "Маск літає в космос, а ми мочимо тряпочки у відеречку біля дошки". Що не так з викладанням української – пояснює Артур Пройдаков
***
Відомий британський вислів: "Якщо в молодості ви не були революціонером – у вас немає серця, але якщо в зрілому віці ви не стали консерватором – у вас немає мізків".
В українському контексті цю думку можна переробити так. Якщо у своїй молодості Україна не хотіла б рішуче і революційно запровадити українську – у неї не було б серця.
Але якщо Україна в зрілості, на своєму четвертому десятку років, триматиме баланс між українізацією та щирою християнською повагою до російськомовних співгромадян – то це станеться саме тому, що, крім серця, Україна має ще і розум.
Денис Самигін
