"Громадське", как упущенная возможность
Журналістика, навіть дуже якісна журналістика – не мета, а спосіб. Важливий, але далеко не єдиний спосіб досягти мети. А, власне, мета – це побудова кращого, справедливішого суспільства. Сумно, коли медійники, ігноруючі це, розбудовують свій паралельний всесвіт.
Активним українцям, що працюють на втілення умовного "європейського проекту", бракує телеканалу, який був би рупором їхніх ідей, реактором нових сенсів та стратегій розвитку країни. І "Громадське телебачення" уособлює собою цю втрачену українським суспільством можливість. Бо саме цього, як мені здається, й очікувала від нього більшість його глядачів.
Чому рупором реформаторів не стануть "старі" телеканали? Тому що вони – власність тих, хто бачить для себе загрозу у зростанні суспільної свідомості. Тих, кого має замінити новий політичний клас.
Українські олігархи – це, здебільшого, колишні представники криміналітету або номенклатури, які у дев'яностих скористалися слабкістю держави та суспільства, і у більшій чи меншій мірі незаконно заволоділи суспільними ресурсами.
І зараз використовують свій капітал за для збереження свого домінуючого положення. Корумпуючи політиків та чиновників й впливаючи на суспільство через розгалужену мережу власних медіа.
Медіа олігархів обстоюють не суспільний інтерес, а бізнес-інтереси їхніх власників (і часто це жорстко конкуруючі інтереси).
Вони можуть гратися у об'єктивність, але лише допоки це не заважає їхнім господарям заробляти.
До 2014 року люди, які прагнуть демократичних змін, майже не мали "телевізійної трибуни" для просування своїх ідей. І тому питання більш справедливого суспільного устрою дискутувалися лише "на задвірках" – у інтернет-медіях, які традиційно сильно програють телебаченню у охопленні.
Читайте також:
Олігархи у телевізорі. Кого піарять та з ким воюють Ахметов, Коломойський, Медведчук
Саме через те, що ідеї реформаторів загрожували інтересам олігархів, доступ на популярні телеканали для них був закритий. У ті часи олігархи набагато ефективніше, ніж зараз, контролювали й державу, тому і на державні чи муніципальні канали потрапити ці ідеї теж не могли.
І тому поява у 2013 році "Громадського телебачення" стала великою надією для всіх, хто працював заради суспільних змін або просто хотів та чекав їх.
"Громадське" сприймалося суспільством, як нова зброя у руках змінотворців. Як такий собі інформаційний "джавелін", який вмить позбавляв переваг "танки" олігархічних медіа.
Вісім років тому "Громадське" зробило революцію, позбавивши олігархів монополії на телебачення. Як Робін Гуд, забравши у них награбований "інформкапітал", та роздавши його "бідним".
Але потім "Громадське" зробило помилку у визначенні своєї аудиторії. Проїгнорувало суспільний запит і звернуло не туди. І замість того, щоб бути рупором змінотворців, почало будувати утопію. Такий собі "журналістський рай" – медіа, яке не залежить ні від кого, у тому числі й від суспільства, де кожен журналіст може вільно творити, "не ставлячи на кон власну шкуру" у талебівському сенсі.
Ця фундаментальна помилка "Громадським" досі не визнана і тому шансів на те, що воно знову стане таким саме важливим для суспільства, як це було 7-8 років тому, на мою думку, наразі немає.
Існування об'єктивної та незалежної а тим більш "пояснювальної" журналістики без політичної позиції – це міф.
Визначати у новій стратегії свою аудиторію як "активні люди, що прагнуть суспільних змін" і разом з тим уникати визначення, які саме зміни у суспільстві колектив підтримує – це дивно.
Але чи стане "Громадське" great again – зараз це другорядне. У будь-якому разі нам все ще вкрай потрібне по-справжньому громадське телебачення. Сучасний, цікавий ефірний простір для конструктивної суспільної дискусії про те, яку країну і як нам будувати. Трибуна для всіх, хто щиро прагне змін.
Не дивлячись на те, що у сучасній Україні олігархічні медіа змушені надавати свою площадку також і для небезпечних їхнім господарям ідей, не дивлячись на гідні поваги зусилля розбудовників "Суспільного", у цій нищі все ще надто порожнє.
Костянтин Рєуцький
