Расизм в украинском хоккее. Что повлекло международный скандал?

Уже другий тиждень Україна не сходить з передових сторінок світової преси. Але всередині країни цього намагаються не помічати, бо тема ганебна – расизм. 

Джейлен Смерек – перший темношкірий хокеїст в історії України. Джейлен – наголос на перше "Е", і це важливо – американець. Українською знає три слова і один матюк. 

Затятість, з якою Джейлен грає в хокей, не піддається усвідомленню. В Америці льодові види спорту з найелітніших, найдорожчих, а він виріс у багатостраждальній і зовсім бідній частині Детройту, і прорвався у спорт попри абсолютну нереальність дитячої мрії про хокей. 

Саме через хокей він приїхав до України – грати за "Донбас". Вдома залишилася сім’я і чотирьохрічні двійнятка. 

Уже другий тиждень Джейлен не встигає давати інтерв’ю найбільшим ЗМІ світу, причиною цікавості журналістів до Смерека став вересневий матч в Україні.

26 вересня 2021 року під час матчу з хокейним клубом "Кременчук", гравець Кременчука Андрій Денискін показав неприпустимий театрально-переконливий жест: він знімав шкурку з уявного банана, набивав ним рот і жував, водночас споглядаючи на Джейлена. 

"А шо ж він такого зробив?! – найчастіше питання українців, – Він же ж його не побив!". 

Побив. Морально знищив. І такі травми назавжди залишаються у підсвідомості, пригнічують людину протягом усього її життя. 

Український гравець показав, що в його світогляді є люди як люди, а є недолюди, які ближче до мавп, ніж до людей. Тепер уявіть, що це він показав особисто про кожного з нас. 

Ми люди. У нас у всіх червона кров під шкірою різних кольорів. Цікаво, а коли умовному расисту потрібна пересадка органу для порятунку власного життя, вони зауважують колір донора? Залишаються принциповими до кінця? 

Денискіна видалили за расизм з того матчу. Він кілька років грав у Америці і кажуть, мав дискваліфікації саме за расизм. Але це чомусь не стало предметом теперішнього "розслідування" українськими хокейними керівниками. 

Відеозапис расистської атаки миттєво був розміщений на офіційних ресурсах УХЛ. 

"Проблему треба визнати, вирішити і йти далі", – говорив потім Количев в численних інтерв’ю західним ЗМІ, який на той час місяць як працював на посаді генерального менеджера Української Хокейної Ліги (УХЛ).

Количев каже, що був переконаний, що буде жорстке покарання, яке б стало потужним сигналом і для гравців, і для суспільства в цілому, і в світі б Україну позиціонувало гідно. І це би було першою і останньою, хоч і вкрай огидною, пригодою такого роду. 

Але те, що відбулося далі, вказує на тотальне нерозуміння керівниками українського хокею проблем расизму у сучасному світі. І це проблема України, а не лише її хокею. 

Якби президент Зеленський сказав своє слово, наступний тиждень саме він був би на перших шпальтах світової преси. І мені так хочеться вірити, що так і буде! 

Обов’язкову дискваліфікацію Денискину дали аж на 3 гри з можливістю продовження ще на 10 (у чемпіонаті 42 гри), а Количева звільнили – бо говорить те, чого не хочеться чути.

"Если Вы так хорошо разбираетесь в вопросах расизма и дискриминации, может там Вам будет лучше работать", – сказав Георгій Зубко, голова Федерації Хокею України, коли через Зум звільняв Количева. 

"Вы благополучно помогали распространять информацию, Евгений, мы хорошо об этом знаем. Вы на сайте Лиги размещаете информацию с конкретно взятым вырезанным куском, с манипуляцией об этих фактах."

Яка може бути "маніпуляція" коли є відео расистської атаки? 

За організацію бійки, наприклад, в українських хокейних правилах обов’язкова дискваліфікація починається з 8 матчів, за укладання хокеїстом двох угод на той само період часу – від чотирьох до шести місяців дискваліфікують (бо це гроші, це керівникам зрозуміло). 

Виходить, українськи хокейні правила сприяють расизму? 

Я навчаюся в Університеті Нью-Йорку і займаюся фігурним катанням. Менталітет в американців зовсім інший, ніж в українців. Тут добре знають, що заперечення реальності є неприпустимим. 

Одного разу я не хотіла лікувати прищик і мало не втратила ногу. Натерли мені нові ковзани. З’явилося невеличке нагноєння, але щоденні тренування не можна було зупиняти, і я намагалася не думати про інфекцію. А потім було пізно. 

З неймовірною швидкістю нога розпухла і треба було робити операцію, відкачувати гній, вирізати ушкоджені тканини і бомбардувати організм шаленими дозами антибіотиків.

Я хочу, щоб Україна помітила проблему зараз, поки ще не пізно.

Єва Борсук