Как остановить тотальное уничтожение культурного наследия в Украине?

Поки ми мріємо про подорожі до Рима, Відня чи Парижа, щоб намилуватися старовинними кварталами, в Україні занепадає величезна кількість власної культурної спадщини. 

31 серпня Київрада запровадила мораторій на реконструкцію та капітальний ремонт історичних будівель. Чи врятує це столицю?

Згадайте на хвилину, скільки напівзруйнованих історичних будівель XIX ст. ви бачили в Києві. А скільки їх по всій Україні – мовчазних свідків різних століть нашої історії. 

Усі вони можуть повністю зникнути, як садиба Барбана, яку нещодавно знесли в Києві. Або майже втратити свій шанс через скандали, як будівля "Квіти України".

Але хто має ними опікуватися? 

Хто і як має проводити реконструкцію або реставрацію та давати їм друге життя?

Перша відповідь, що спадає на думку, – держава. Але доволі часто вона не може вкладати бюджет в історичні будівлі та об’єкти культурної спадщини. Це очевидно, якщо поглянути на їхній стан в Україні. 

Це як із малою та великою приватизацією. Досвід багатьох розвинутих країн доводить, що державі складно керувати численними держпідприємствами, об’єктами державної чи комунальної власності. Не вистачає ані сил, ані ресурсів. Як результат – неефективне використання, борги та занепад. Допомагає або продаж, або оренда. 

Зацікавлений приватний сектор – потужна сила і драйвер змін.

Більш того, потрібно нарешті сформувати вичерпний перелік об’єктів культурної спадщини, а не робити це заднім числом, створюючи черговий форс-мажор для інвесторів. Бо у нас роками ніхто не звертає уваги на історичну будівлю та її руйнацію. Але щойно з’явиться забудовник – починається черговий скандал і "щойно виявлений" об’єкт.

Але замість системного вирішення проблеми українські чиновники іноді вдаються до простішого варіанту. 

Наприклад, запроваджують у Києві незаконну заборону та консервують будь-яку можливість реконструкції чи ремонту.

Читав нещодавно "Книгу кладовища" британського письменника Ніла Ґеймана і натрапив на такий абзац: "Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. 

Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться".

Виходить, що проблеми з культурною спадщиною – універсальні. Але існують різні варіанти їх розв'язання. 

Можна, як у творі Ґеймана, чекати, поки будівля сама розвалиться, а можна наповнити її новим змістом. 

Для цього потрібно залучати приватні інвестиції. І якщо це роблять країни з найсильнішими економіками світу, найвищим ВВП та чималим державним бюджетом – наприклад, та ж Франція, Велика Британія чи Італія, то що казати про Україну.

Лише приватні інвестиції зможуть врятувати більшість наших пам’яток архітектури. Для цього потрібно шукати інвесторів, створювати сприятливий інвестклімат. 

Це допоможе зберегти історичні будівлі, дати їм нову, корисну для людей, функцію. Такі об’єкти стануть магнітами уваги для локацій, де розташовані.

Але тут є ще одна важлива проблема. 

Українське законодавство не дає чіткої відповіді на запитання – чи можна змінювати пам’ятки культурної спадщини? І якщо так, то в якому обсязі. Тоді як у світі вже давно можна "переосмислити" об’єкт, не спотворюючи тих елементів, які є предметом охорони. 

Читайте також: 

Київський спадок. Як і хто руйнує центр столиці?

Дон Кіхот з Малої Житомирської. Як київський математик не дав розвалити садибу Мурашка і залишився жити в руїнах

Як посадовцям зберегти культурну спадщину?

Скажімо, ви можете купити середньовічний замок в Італії, щоб відкрити там готель. Але мимохідь ви можете оновити дірявий дах, зробивши цікаву металеву конструкцію з гвинтовими сходами. Або у внутрішньому дворі звести стильне скляне приміщення, де розташується ресторан, прихований від дощу. Або згадайте футуристичні елементи, які додавали до історичних будівель Заха Хадид чи її архітектурне бюро.

В Україні ж такі оновлення є доволі суперечливим питанням, незважаючи на положення міжнародних хартій, Венеціанської та Ризької. У нас це зазвичай залежить від волі чиновника та інших супутніх "факторів". І це – серйозна перешкода, що заважає відновленню та розвитку об’єктів культурної спадщини, їхній привабливості для інвесторів і туристів.

Адже повноцінна реставрація – недешева справа, приблизно вдвічі дорожча за нове будівництво. 

І навіщо інвестору вкладати великі кошти у зруйновану будівлю? Значно легше було б зрозуміти, що саме важливо зберігати, а що можна видозмінити чи де додати.

У Венеціанській хартії, наприклад, є така фраза: "Реставрація завершується тоді, коли починається гіпотеза". І будь-які доповнення, необхідні з естетичних чи технічних міркувань, по-перше, можливі, у випадку відсутності цілковитої інформації про зруйновані елементи. А по-друге, мають вирізнятися в архітектурній формі пам'ятки і мати ознаки нашого часу, а не перетворюватися на незрозумілу ліпнину чи купідонів. 

Більш того, у Ризькій хартії чітко написано, що копіювання культурної спадщини є підміною минулого. Воно знецінює саму пам’ятку, вона втрачає вартість. 

І мене дивують вимоги деяких органів місцевого самоврядування, які у вихідних даних зазначають, в якому архітектурному стилі має бути спроєктований об’єкт.

Саме тому я хочу ініціювати зміни до законодавства у сфері використання та реставрації пам’яток. 

Також потрібно сформувати реальний перелік об’єктів культурної спадщини разом із експертами – істориками та архітекторами, шукати інвесторів та "голосувати" власними діями за пошук нових змістів, а не за очікування занепаду. 

Іван Юнаков