Квест в онкодиспансере: как выстоять три очереди за три часа?

Судити про велич і стійкість будь-якого суспільства можна за одним простим критерієм – як це суспільство дбає про дітей, людей похилого віку та хворих. 

Арнольд Тойнбі 

Київський обласний онкодиспансер. Останні кілька років я буваю тут кожних три місяці, щоб взяти безкоштовно препарат, який потрібно колоти моєму хворому дідусеві. І витрачаю на цей процес, без урахування дороги, 2-3, а останнього разу – 3,5 години. 

Бо щоб взяти ліки, треба вистояти три черги: спочатку до реєстратури за карткою (на руки її ніхто не дає), потім до кабінету лікаря, який напише в картці, щоб видали препарат, а тоді власне до кабінету, де їх видають. І труднощі можуть виникнути на кожному з цих трьох етапів. 

Останнього разу лікар, який мав би приймати пацієнтів, пішов на операцію, й за 2,5 години мого очікування так і не повернувся.

У кабінеті був інший лікар, який вже згоден був виписати той препарат – та не знайшов картку дідуся.

Виявилося, що за 40 хвилин мого сидіння в черзі її не принесли з реєстратури (а на руки, нагадую, ніхто не дає, спеціально навчена людина заносить її з реєстратури до потрібного кабінету), а коли принесли – той лікар теж уже пішов. Тільки випадок дозволив звернутися до іншого фахівця, щоб не їхати додому ні з чим. 

А зазвичай найдовша черга була саме до реєстратури – вона тягнулася далеко за межі приміщення, надворі.

На дверях побачила оголошення, що в диспансері нарешті відкрили запис до лікарів по телефону. Зраділа. Бо колись я телефонувала до лікарні й питала, чи можна записатися на певний час, на що отримала категоричне: "Ні, тільки жива черга". 

– А що, якби я записалася по телефону, було б швидше? – питаю на третій годині очікування медсестру, яка віддувається за відсутніх лікарів.

– Ну, лікаря ж вам все одно ніхто не піде шукати, то тільки щоб до реєстратури не стояти, – відповіла вона.

Але я наступного разу все одно спробую – може, хоч на третину швидше буде.

Бо за ці три години такого надивишся, що починають виникати думки про еміграцію.

Ось старезна бабуся з якогось села ледь дочапала до того диспансеру, простояла пів черги в реєстратуру (далі її пропустили), а їй повідомили, що її електронне направлення вже недійсне, і треба їхати додому взяти нове, бо його треба брати перед кожним візитом. Альтернатива була – заплатити за консультацію "близько 300 гривень", але бабуся таких грошей із собою не мала. 

Ось чоловік у моїй черзі до лікаря чіпляється до всіх, щоб йому прочитали діагноз: бо в кабінеті нікого нема, а йому щойно видали папірець із діагнозом, нічого не пояснивши, ще й написали вкрай нерозбірливим почерком. І він ходить від людини до людини й намагається зрозуміти: онкологія в нього чи ні. 

Ось жіночка років 60 (очевидно, онкохвора) хотіла отримати консультацію лікаря, але вийшла від нього майже в сльозах: "Уявляєте, він сказав, що в моєму віці вже соромно перед чоловіками роздягатися, і навіть мене не оглянув".

Читайте також:

Як допомогти онкохворій людині, яка щойно дізналася про діагноз

Чому пацієнти відмовляються від лікування раку молочної залози, та які послуги мають бути для них безкоштовними

Все про ранню діагностику раку: симптоми та аналізи

Хоча, заради справедливості, сама я тут із грубістю ніколи не стикалася. Тільки з відсутністю хоч якоїсь організації...

Добре, що препарат для уколу вже дають безкоштовно, й не треба його купувати самим (а це 3-5 тисяч гривень за штуку).

Добре, що його можу взяти я, а не тільки сам дідусь, якому доїхати до Києва – то ціла справа. Потрібен тільки паспорт дідуся, свіжі аналізи й направлення від сімейного лікаря. Ми за це справді дуже вдячні й цінуємо таку можливість. 

Але чому не можна передавати за запитом ці ліки в райцентри або зробити нормальний запис онлайн і якесь "єдине вікно"?

Чому до педіатра, сімейного лікаря, отоларинголога чи хірурга в найближчу поліклініку можна записатися онлайн і прийти на свій час, на вакцинацію можна, а онкохворим, яким треба їхати хтозна-звідки – не можна? 

У цих чергах здебільшого літні люди, які їдуть з усієї Київської області – хтось на обстеження, хтось на консультацію, хтось по препарати. Когось приводять попід руки, хтось шкандибає з паличкою, комусь стає погано в черзі. 

Спершу мій дідусь теж їздив сам, я його лише супроводжувала, але потім якось сказав, що краще взагалі нічого не колоти, ніж вистоювати ті черги. Тоді ми й дізналися, що можна його щоразу не возити.

Але ж не у всіх є онука в Києві, яка може вбити пів дня, під'їхати і взяти ліки замість них.

Катерина Тищенко

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія (ретранслятора). Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.