Президентам Украины. Памятка
В пам'ять про того, кого назавжди позбавили голосу.
Йшов 1994 рік. Ми сиділи у першому ряді зали у Львові, де відбувалась пресконференція кандидата у президенти Леоніда Кучми. Його зім’ятий вигляд і нонсенс, що лився з його уст, створював гнітюче враження: "Що він верзе? – подумала я про себе, – це неможливо, щоб ця особа претендувала на посаду президента України".
Я не могла повірити, що людина, яка не могла сформулювати зв'язно декілька речень, може претендувати на те, щоб стати керівником держави.
У день виборів я, голова пресслужби великої регіональної партії, яка у тому ж 1994 провела 6 депутатів у Верховну Раду, величезну кількість у місцеву владу та виграла вибори мера, не пішла голосувати на президентських виборах.
Ціну за небажання зробити вибір тоді я плачу усе своє життя.
Потім почалось його правління. Крок за кроком, набираючи смаку у владі, він підминав під себе і своїх довірених "бізнесменів" цілі індустрії.
Він створив олігархічну систему від якої Україна страждає до сьогодні. Він почав вводити цензуру у медіа і контролювати суди.
Поступово почали пропадати політичні опоненти і гинути при нез’ясованих обставинах журналісти.
У суспільстві стояла мовчанка. Заскочені і замучені безгрішшям і безвихіддю 90-тих, українці продовжували виживати.
Поодинокі голоси критиків тонули у суцільному суспільному мовчанні.
Вибори 1999 року були означені креативною політичною маніпуляцією, коли технологічно вивівши з президентських перегонів найсильніших кандидатів, Кучма створив штучне протистояння з комуністом Симоненком.
"Ми сьогодні живемо у Білорусі з синьо-жовтим прапором і тризубом, ми вже без держави, залишилася одна оболонка. І втратити цю оболонку – справа часу. І наступні дії цієї влади завершать цей процес", – закликав тоді на радіо "Континент" Георгій Гонгадзе. Його слова з радіоприймача, коли я вкладала дітей спати звучали як голос волаючого в пустелі.
Георгій Гонгадзе: Я – грузин. Але готовий померти за Україну
Кучма отримав жаданий другий термін, але йому було мало, він хотів більших повноважень і більшого контролю, він хотів абсолютної президентської влади.
Нова ідея – референдум з розширення президентських повноважень, зняти з депутатів Верховної Ради недоторканність, зменшити їхню кількість, розділити на дві палати і дати президенту додаткові підстави для їхнього розпуску.
Далі маніпуляції, фальсифікації, залякування і напади на критиків. Жодних розслідувань жодних звітів суспільству. Георгій, син грузинського політика дисидента, збирав інформацію про порушення, підписи журналістів проти цензури.
Далі, навесні 2000 року, була "Українська правда" – перше інтернет-видання, яке розповідало Україні і світу правду про те, що коїлось в Україні, оминувши тотальну цензуру в медіа.
Влітку парламент голосує за впровадження результатів референдуму у першому читанні . Кучма ж, окрилений відсутністю реальної опозиції та безкарністю, іде далі… до переможного кінця.
16 вересня 2000 вони знищили Гонгадзе – стежили, схопили, задушили, відрубали голову, а тіло спалили.
Ми – друзі, журналісти, суспільство не мовчали, ми вимагали правди і справедливості.
Це було початком того громадянського суспільства, яке стало предтечею українських революцій, на якому сьогодні тримається українська демократія і яке так "недооцінив", як він тепер каже, президент Кучма.
Але тоді у вересні 2000, він глумився у розмовах у своєму кабінеті над Гонгадзе, над мною, над нашою активністю і намаганні знайти Георгія і правду про нього.
Я поїхала, рятуючи себе та дітей, але не склавши руки і продовжуючи боротись. І ми таки добились покарання усіх виконавців вбивства. Але замовники не покарані.
Президент Кучма стверджує, що його помилки не були фатальними, але ні мені, ні моїм дітям в очі він ніколи не знайшов сміливості подивитись.
Як бачать 30 років Незалежності президенти. Розповідає Леонід Кучма
Президенти епохи пост Кучми могли, як обіцяли мені особисто і суспільству, довести справу Гонгадзе до кінця, могли відповісти на запит суспільства до справедливості, але не зробили цього.
Політична доцільність та недоторканість еліт стала мантрою правління усіх минулих президентів незалежної України. Не виконавши обіцянок, вони йшли, залишаючи за собою шлейф розчарування.
Але потреба довіри і справедливості у суспільстві не зникла, як і не зникла віра і воля мати свою сильну і незалежну державу. І що б сьогодні не говорили і не писали президенти України, я, відгукуючись на заклик президента Кучми, хочу щоб про нього писали правду.
Президенти ж теперішній і майбутні мають закарбувати собі, що вони прийшли, щоб відповісти на запити суспільства, сприяти побудові сильної і справедливої держави.
Лише президент, який поставить національні інтереси перед своїми особистими, має шанс увійти в історію як будівничий цієї державі а не президент зневіри і втрачених можливостей. І, я сподіваюсь, що Україна матиме лідера на якого ця нація заслужила.
Мирослава Гонгадзе