"Самое трудное позади, самое интересное впереди". Эссе к 30-летию Независимости

Нещодавно піймав себе на думці, що, якби мене хто спитав, яке слово найбільше у мене асоціюється з українцями, то це, мабуть, було б слово "перепрошую", або "вибачте". 

Більшу частину життя я провів у Львові. У шкільні роки, коли маму викликали до школи у зв'язку з моїми черговими "успіхами", учителі починали розмову так "Пані Ганно, я перепрошую, але..." і далі слідувала історія, котру мені якомога швидше хотілось забути. 

Як ви уже, мабуть, зрозуміли, у школі я був не те, щоб зразковим учнем. Проте, попри усі мої шкільні "досягнення" я не можу пригадати, аби колись хтось з учителів мене принижував. 

Зараз я розумію, що за мої шкільні витівки у вчителів, мабуть, було бажання не те що обізвати, а й добряче дати по шиї, але ж вони цього робили. 

За багато років після закінченню школи на моє запитання "як ви це витримували?" учителька коротко відповіла "у нас завдання було вас вчити, а не принижувати". Іншими словами, навіть негідні вчинки учнів не призводили до того, що вчителі принижували нашу людську гідність.

Коли Україна проголосила незалежність від імперії я був десятирічним учнем. Розповіді про тортури, приниження і голодомор, якими радянська влада намагалась перетворити українців на гомо совєтікус, не вкладались у голові: репресії, тортури, голодомор. 

Правду кажучи і до радянської імперії справи були не набагато кращі: знищення козацтва, насильницька русифікація, кріпацтво. 

Що я зрозумів з тих оповідей: нас сотні років намагаються принизити, ми героїчно пручаємось, але завжди програємо. І ось нарешті ми отримали омріяну свободу і от тепер заживемо гідним життям.

Ідея не нова, адже національні держави, як гарантія безпеки громадян – концепція ХVII століття часів Вестфальського миру. 

З реалізацією виявились складнощі. Бо незалежність то ми отримали, а от життя гідне автоматично не настало. 

Натомість, на зміну чужоземним катам з'явилися місцеві негідники, котрі чинили свавілля іменем України. 

Звісно, робили вини це не у таких масштабах, та і не з тією мотивацією, що імперці, але, віри у формулу "незалежність автоматично дорівнює гідність" це аж ніяк не додавало. 

Владно-олігархічна еліта переслідувала власні меркантильні інтереси, решта суспільства перебувало наче у летаргічному сні, зайняті своїми буденними проблемами. А далі я побачив, що таке червоні лінії, перенетин яких для будь-якої влади в Україні гарантує пробудження від сну проактивної частини суспільства. 

Першою такою лінією стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Того самого, що недовго викладав у мене у школі і запамятався мені стоїчною витримкою по відношенню до борзих п’ятикласників. 

Читайте також: 20 років тому, 16 вересня, викрали журналіста Георгія Гонгадзе. "Українська правда" відновлює події останніх місяців, днів і годин його життя

"Україна без Кучми" запам'яталась мені телевізійними сюжетами і написами на стінах у Львові "Волю Шкілю". З чого я зробив для себе два висновки: по-перше, є ті, котрі готові чинити спротив свавіллю, по-друге, влада готова саджати неугідних. 

Відкритим запитанням для мене залишалось, а чи зупинить це бунтарів?

Відповідь я дав собі сам, уже за декілька років, коли поїхав на Помаранчеву Революцію, бо у мене хотіли забрати право вибору. 

Тодішня негідна влада несподівано повелась гідно, силу проти нас не застосувала, призначила перевибори, на яких переміг "народний президент" Віктор Ющенко. 

Висновків з цієї революції я зробив два: по-перше, за гідність треба боротись, по-друге, що от зараз у якості винагороди ми отримаємо гідне життя. 

Мене очікувало чергове розчарування – помаранчева команда розсварилась, не поділивши владу і гроші, як наслодок, справедливо перемогли ті, проти кого ще не так давно громадяни збирались на революцію. 

Висновок з цього періоду життя був не дуже приємним: гідний вчинок не гарантує гідного життя, а справедливість мені може і не сподобатись. 

Читайте також: Після кожної революції український народ зростає у своїй гідності. Але це ще не стеля – Мирослав Маринович 

Ну і наслідок усього цього у вигляді розчарування від нездійснених сподівань. 

Наслідком розчарування була апатія, наслідком апатії стало те, що нехай і недосконала, але усе ж демократія, почала стрімко перетворюватись на автократію. 

І, якщо формула "свобода автоматично гарантує гідність" не спрацювала, то формула "несвобода гарантує негідність" спрацювала у вигляді хама на посаді президента, розвороту країни у бік Таможного союзу і звірячого розгону студентів на Майдані Незалежності. 

А далі знову Майдан, але уже не помаранчевий, з гаслом "Ющенко так", а синьо-жовтий, з гаслами "Зека геть". 

У цьому була колосальна різниця, котра полягала у тому, що протестувальники не сподівались на хорошу владу, що створить нам гідне життя, а виступали проти негідників, перебування яких при владі гарантували життя негідне. 

Чи справедливі були наші вимоги? Вочевидь, людина що перебуває на найвищій посаді у демократичній державі, не має права ні використовувати посаду для задоволення власних потреб, ні розвертати державу у бік авторитаризму, ні, тим більше, брутально затикати рота тим, хто незадоволений його діями. 

Тоді як з розумінням того, що ці вчинки були негідними у нас, протестувальників було цілковите порозуміння, то з тим, яким має бути покарання для порушника були різні бачення справедливості у різних груп протестувальників. 

Дискусії з цього приводу інколи мали для мене доволі неочікуваний характер, про що я описав у колонці "Імунна система української демократії".

Висновком з Революціі Гідності для мене було те, що люди з різними, інколи діаметрально протилежними поглядами, мають доволі чітке розуміння гідності, готові за це поняття боротись і навіть помирати. 

Читайте також: Символи Майдану

Десь так я для себе і трактую поняття "святий". Так у моєму житті з’явився пантеон. Пантеон, що відкрили герої Небесної Сотні, що донині поповнюється людьми, котрі жертвують життям заради гідності. 

На превеликий жаль, пантеон цей сьогодні налічує тисячі воїнів, що загинули у російсько-українській війні і поповнюється чи не щодня. Війні, котру розв’язала Росія власне як відповідь на Революцію Гідності. 

Ці люди, як і мільйони їх співвітчизників усвідомлювали, що несвобода гарантує негідність, звідти, мабуть і гасло "Воля, або смерть". 

Звісно, однією лише боротьбою з негідниками гідне життя не побудуєш. Та і якщо є у суспільстві спільне розуміння, які дії негідні, як ото фальшування виборів, використання владних повноважень у власних інтересах, чи силовий розгін мітингувальників, то питання, а що ж таке гідність уже не таке для усіх однозначне. 

Бо якщо розглядати гідність у тому значенні, як його розуміли римляни часів республіки (dignitate), то це поняття пов’язане з персональними вчинками достойника, якщо ж узяти Конституцію України –  гідність поняття універсальне, дароване нам при народженні, якщо ж відштовхуватись від філософії Канта – гідність, то те, куди б ми мали прагнути. 

Моє ж поняття гідності тісно пов’язане із подіями Революції Гідності, бо були там і персональні вчинки достойників, і універсальне право громадян на повагу з боку влади і прагнення бути достойним тих людей і вчинків, котрі вчиняли і студенти, що розпочали протест, і "ультраси", що вийшли чинити справедливість на побиття студентів і ті, хто йшли на кулі з дерев’яним щитом.

Читайте також: Історик Ярослав Грицак: Революція Зеленського ─ це третій Майдан, який хакнули

Будь-хто з філософів сказав би, що мої уявлення про гідність суперечать одна одній: то воно індивідуальне, чи універсальне, спитали б вони!? Так, поле для дискусій і уточнень тут дуже широке, але як же важливо мати це поле у своїй свідомості.

Категорії справедливість і свобода, котрі тісно пов’язані з гідністю є не менш складними, але і не менш важливими. І якщо ми хочемо, аби ці категорії були невід’ємною частиною нашого життя, то мусимо про них згадувати не лише тоді, коли хтось посягає на нашу гідність, чи хоче відібрати нашу свободу. 

Ці категорії мають стати невід’ємною частиною нашого суспільного дискурсу. 

Дискутуючи ми приречені на суперечки і помилкові судження, тому мусимо одне одного пробачати і оте українське "перепрошую" непогана передумова для успіху. 

Зрештою на Майдані проти диктатури були ліві і праві, а у війні проти Росії були україномовні і російськомовні герої, і не так складно було сказати "вибач" коли став кому на ногу, чи сказав якусь дурню. 

Ми вперше за багато століть маємо власну державу впродовж 30 років, а найважчий період у житті дитини, то перші 30 років. Найважче позаду, найцікавіше попереду. 

Завершу допис словами людини з мого пантеону святих Катерини Гандзюк:

"Давайте триматися купи і горнутися одне до одного. Бо спочатку вони розберуться з лівими руками правих, потім з правими руками мусорів, а далі доберуться і до нас - обичних пиздливих граждан".

Олександр Ябчанка