Чему нас может научить кейс Северного Потока-2?
На початку зроблю важливий вступ. Метою цієї колонки не є аналіз помилок минулого або персоніфікація дій української сторони.
Мета в пошуку певних кроків які допоможуть чинній української владі змінити стан відносин між Україною та США в питанні протидії запуску та вже його наслідків, на жаль, дуже вірогідного Північного потоку 2.
Саме тому я буду використовувати термін "українська сторона" як визначення тих представників українського суспільства, які мали відношення до певних подій в минулому.
Почну з досі не всім очевидного факту – США нам нічого не винні. Крапка.
Чому ж тоді США так активно допомагали нам після Революції гідності?
Гадаю, що не помилюсь, якщо скажу, що ми встояли під тиском російської агресії, не в останню чергу, завдяки американській підтримці.
Я не применшую роль самих українців – військових, волонтерів, добробатів, влади, громадянського суспільства. Вони стали стіною об яку розбилися путінські плани та дії. Але без підтримки США нам би це навряд чи вдалося.
Так чому США це робили? Тому що ми були Biden’s darling. Я не зможу вдало перекласти цей термін, адже вислів to be someone’s darling має багато відтінків. Гадаю, що читач цією колонки зможе зробити це й сам.
На підтвердження цієї тези я можу навести достатньо прикладів того, як саме цей статус України в очах віцепрезидента США дозволяв нам отримувати безпрецедентну допомогу та перемагати в битвах, де сили були вочевидь не на нашому боці. Ось два приклади.
- Фінансування дефіциту бюджету України та Нафтогазу, як основного фактору цього самого дефіциту в 2014-му році.
Вони – і казна, і сама компанія – були повністю розграбовані владою Януковича.
Нам дали "зелену вулицю" в декількох міжнародних фінансових інститутах. В першу чергу, в МВФ. В другу – з кредитами ЄБРР та Світового Банку, які, серед іншого, дозволили закрити дефіцит газового балансу.
Ті перемовники з української сторони, котрі мають досвід спілкування з міжнародними фінансовими інституціями, можуть розповісти про відмінність в підходах тоді і зараз.
Чому так було? Байден або персонально дзвонив та розмовляв з першими особами цих інституцій, або доручав це робити своїм підлеглим, наприклад, Вікторії Нуланд. - Відкриття "Великого (словацького) реверсу" дозволило довести до виграшу Стокгольмський арбітраж та прибрало багатомільярдну корупційну схему по імпорту газу з РФ та країн Середньої Азії.
Як це вдалось? Амос Хохштейн в статусі Спеціального посланника та координатора міжнародних енергетичних питань літав на зустріч до пана Фіцо, тогочасного словацького прем’єр-міністра та просив його допомогти. Тож останній дослухався, бо розумів, що пан Хохштейн мав мандат на таке прохання від віце-президента США.
Так що ж сталося зараз? Чому змінилось ставлення до України того, хто переконав наших європейських партнерів прибрати з їхніх наративів термін Ukrainian fatigue, який в 2015 році просувала російська пропаганда?
Відповідь очевидна – ми втратили свій особливий статус darling в Білому домі. І не тільки в самого чинного Президента США, а також серед найближчого оточення.
Тому що ми, українці, пройшли Майдан 2013-2014 років і кров‘ю своїх співгромадян підписалися під вибором на користь західного світу, а не руського міра.
Тому що наші добровольці та волонтери поїхали захищати Донбас від російської військової агресії, навіть коли їх туди ніхто не посилав.
Тому що ми не просто запустили, а досягли великих успіхів відразу в декількох дуже болючих, але критично важливих реформах. Реформа газового ринку була однією з них.
Ми не тільки talked the talk, but walked the walk. Все це й надало нам особливий статус.
Ми були історією перемоги against the odds.
Всі політики, незалежно від часів та географій, хочуть асоціюватися саме з перемогами, а не поразками. Американські політики не є виключенням.
Але з 2016-го року вектор нашого руху змінився. Залишилось багато talk, але з все менше walk. Далі й зовсім почався walk у зворотній бік.
А потім українська сторона припустилася зовсім шаленої помилки – вона вирішила зробити ставку на одну з сторін в американських президентських виборах. Ця ставка нам дуже дорого коштувала і ще буде коштувати незалежно від того, хто буде господарем у Білому домі.
Ми отримали найгірший з можливих результатів – отруйні стосунки як з червоними (які вважають, що ми їх підставили), так і з синіми (які вважають, що ми спробували підіграти червоним).
Так, я знаю, що зараз представники українською сторони, які мали стосунок до цих рішень, почнуть пояснювати, що "насправді все зовсім не так". Але це вже ні до чого.
Важливо, що саме так вважають в США. І це з радістю активно використали лобісти з боку наших опонентів.
Тому не витрачайте зусилля на чергові пояснення тут, краще спробуйте там.
Також додам, що я особисто вважаю цю помилку однією з найбільших перемог у діяльності агентів російського впливу в Україні. Довести критичний вплив Росії саме в цьому процесі є надважливим завдання для українських правоохоронців.
Тепер до найважливішого.
Що ж треба зробити щоб (1) отримати хоч якийсь реальний шанс зупинити ПП2, (2) мінімізувати негативний вплив на нашу безпеку та економіку у випадку його запуску?
Відчуваю себе трохи капітаном очевидність, але мушу вже ж сказати: це можливо тільки через відновлення особливого статусу України в Білому домі. Саме це є головним завданням Президента Зеленського.
Читайте також: Що чекає Зеленського в Білому домі?
Тепер пан Байден вже не віце-президент, а президент. Коло проблем, якими він переймається, стало набагато більшим. Але без особливого статусу нам нашу подвійну війну не виграти.
Тут варто зробити паузу та дати читачу трохи перетравити написане вище. З‘явилось відчуття, що автор якийсь американофіл, який чи то перегрів, чи то застудив голову, роздивляючись дику природу американської Аляски. Розумію.
Тому варто повернутись з високих матерій на грішну землю та відповісти на дуже важливе питання – а що з того пересічному українцю? Яким боком цей американський darling до нього чи неї?
Ми, українці, вже дуже давно воюємо на два фронти: економічному – проти бідності та військовому – за незалежність. Чи успішні ми в цих війнах? Ні.
Будь-яке порівняння з більшістю країн Європи буде не нашу користь. Тож кожному українцю хочеться не просто "змінити тенденцію на поступове збільшення рівня доходів населення", а чогось більш осяжного. Наприклад, наздогнати за рівнем доходів Польщу.
Те саме стосується й військового аспекту який напряму впливає на економічний. Війна з Росією триває. І, як доводить вся історія нашої країни, Росія навряд чи має бажання її закінчувати без своєї повної перемоги.
Я впевнений, що для кожної мислячої людині очевидно, що це можливо тільки якщо ми зможемо повноцінно доєднатися до західної цивілізації.
Деяким з наших співгромадян звичайно дохідніше розповідати байки про велич та принади Руського міра, але Лєнобласть вже й так перевантажена – на всіх нас точно не вистачить.
Звісно, що наразі у західному світі нас не чекають із розкритими обіймами. Тому що ми є проблемою і загрозою потенційної поразки. Своїх проблем там і без нас вистачає. Але потрібні нові, яскраві та швидкі перемоги.
Разом з цим, в сучасній історії траплялися випадки, коли країни з проблемами приймали, інтегрували та підтримували.
"Особливі" випадки для країн з "особливим" статусом. І головним провідником у більшості таких історій були саме США. Тому що тільки США взмозі швидко надати потужну допомогу на двох головних фронтах – військовому та економічному.
Тут варто чесно відповісти собі на важливе питання: чи гарантовано ми переможемо з американською допомогою? Чесна відповідь – звісно, таких гарантій немає. Але ми гарантовано програємо без такої допомоги.
Адже факти – річ вперта. Ще ніхто не виграв війну за допомогою Росії, але багато хто втратив власну економіку та суверенітет. Ну, хіба що за виключенням Лєнінградской області.
Як на мене, вибір на користь партнерства з США очевидний. Але він так само має свою ціну. Це – дотримання правил західного світу в усіх ключових суспільних сферах.
Окрім цього, ще потрібні результати по суті – яскраві перемоги, до яких виникає раціональне, політичне бажання долучатись.
Така ціна чудово співпадає з нашими можливостями, оскільки єдине, що ми можемо запропонувати в обмін на допомогу нам – це наш успіх.
Тут дозволю собі дати пораду українській стороні: в жодному разі не шукати варіантів, що ж запропонувати в форматі "ми – вам, ви – нам" замість реформ. Так, як це вже спробувала робити українська сторона з адміністрацією президента Трампа.
Чому? Бо ми завжди програємо в цій грі іншим сильнішим та більшим гравцям. Оскільки в нас немає нічого, що за своїм розміром або вагою вони не зможуть перебити своєю власною ставкою.
Програш у боротьбі за санкції проти Nord Stream AG є черговим красномовним прикладом нашої слабкості в транзакціній боротьбі.
Тому залишаються тільки реформи. Вони нададуть нам можливість знову стати партнером з особливим статусом для США.
Чому я наполягаю саме на слові "особливий"? Бо це як турборежим. Наздогнати Польщу ми зможемо тільки в турборежимі. У звичайному – ніколи.
Наведу приклад, як це може працювати на практиці.
Пошук та видобуток газу та нафти на українському шельфі Чорного Моря, який був і, дуже сподіваюсь, залишається пріоритетом для України. Основні перепони проєкта: фінансові – це ДУЖЕ дорого, безпекові – буде заважати Росія.
Читайте також: Нафтогазовий клондайк: що Україна шукає на морському дні
Такі умови не є унікальними, існує достатньо прикладів, коли великі міжнародні нафтогазові компанії допомагали вирішити такі проблеми.
Хтось запитає, а до чого тут реформи? А до того, що без реформ, які будуть гарантувати прозорі правила гри і відсутність корупційних ризиків, ніхто з реальних великих гравців (більшість з яких є американськими компаніями) не вступить з нами в партнерство для розробки чорноморського шельфу.
Турборежим змін завжди працює. Декілька тижнів до мого звільнення я провів перемовини в США щодо потенційного партнерства з розробки чорноморського шельфу з однією з найбільших світових нафтогазових компаній.
Одразу після цих перемовин великий міжнародний провайдер послуг з сейсмічного вивчення шельфу швидко погодився надати нам потрібні кораблі, які декілька місяців до цього нам не вдавалось отримати.
На завершення мого лонгріду спробую застерегти гарячі голови від спроби "примусити Білий дім" зробити щось через друзів України в Конгресі США.
Це як мінімум не спрацює, а як максимум, сильно зашкодить стосункам.
Не варто намагатися використати як приклад ситуацію 2019 року, коли Конгрес зобов’язал адміністрацію Трампа застосувати санкції проти ПП2. Тоді нам вдалося додати відповідний текст до закону про NDAA через процедуру airdrop.
Не можу розкривати всі деталі цього успіху, але скажу головне – без хоча б мовчазної згоди Білого дому це б не спрацювало.
Андрій Коболєв
