Украинцы не понимают друг друга не из-за языка, а из-за нежелания слушать, слышать и воспринимать

Уривок з книги

Уроки історії завжди болючі. Адже закон небес простий: хто їх не засвоює, той вивчатиме їх знову і знову.

Назвіть мені націю, яка б не мала своїх травм, що мігрували з попередніх століть, від покоління до покоління, що викликають комплекси, мало не фізичні муки умів, які, не засвоївши попередніх уроків, намагаються осягнути причини, чому вони не вміють жити інакше. 

Мало кому вдається проробити таку колосальну роботу так успішно і швидко в масштабах нації, як, скажімо, це вдалося Німеччині.

Чи знаєте ви, що під час реконструкції будівлі Рейхстагу було виявлено написи солдатів Червоної армії? Серед іншого й дискусійний, але, можливо, найвідвертіший тогочасний напис: "Я їб…в Гітлера в зад". Її вирішили зберегти, як і решту. 

Адже немає в історії нічого ганебнішого, ніж інфантильні спроби зображати тиранію ідеологією "непорочної" жорстокості, приховуючи розмаїття людського свавілля, падіння героїв, тріумф полеглих, увесь цей "трах" у голові п’яного солдата, який, геть забувши про мирне життя, заліз на німкеню, яка волала від жаху і, можливо, була побита, щоб потім ще роками заливати оковитою свій посттравматичний синдром, не вміючи розповісти про те, що скоїла з ним війна, відштовхуючи власну родину, гиркаючи на матір; солдата, в якого, можливо, за всеньке його життя випала єдина нагода вкласти всю свою виплекану на вже Другій світовій війні огиду до нацизму в ті кілька слів на стіні Рейхстагу.

Хіба це не історія, подумали німці, вирішивши залишити слова жити, аби й надалі не забувати, хто вони насправді. 

Злочини нацистської Німеччини були унікальними. Залишивши слова солдата країни-переможця на будівлі свого парламенту, Німеччина показує, що вона засвоїла важливі уроки зі свого минулого, помістивши все в акуратні архіви історичної пам’яті. Така вона й є.

Німці тримають історію перед очима завжди і скрізь, вивчають у школі, говорять з незнайомцями, досі відчуваючи провину перед євреями, звільняючись таким чином від гіршого. Вони були такими. Їх такими знав увесь світ. Сьогодні вони змінилися. Дивися, світе, і вчися. 

Пострадянські країни ці уроки пропустили. У нас просто не було на них часу.

По закінченні Другої світової ми будували ракети, все ще готуючись захищатися і нападати, потім оплакували Сталіна, після його смерті з жахом вдивляючись у нічне небо, певні, що от-от налетять американські бомбардувальники, які, як відомо, тільки й чекали кончини великого Йосипа Віссаріоновича, щоб напасти на СРСР; потім рахували генсеків ЦК КПРС, що помирали один за одним, спостерігали, як слабне хватка КДБ, шукали незалежності, плакали від розпаду СРСР, раділи цьому розпаду, ходили на мітинги, кочували від економічної кризи до політичної і назад, корумпувалися, піддавалися пропаганді, далі страждали і боялися мріяти.

У нашої багатостраждальної нації немає генетичного коду щастя. Ми ходили не до тієї школи і виконували не те домашнє завдання. 

А от Німеччині вдалося. "Німеччина винесла своє минуле на поверхню, нескінченно його обговорювала й прийняла його, і ця багаторічна робота звільнила пацієнта, щоб він міг жити новим успішним життям", — підсумує The New Yorker у своєму профайлі Анґели Меркель у 2014 році. 

Йшов двадцять перший рік двадцять першого століття. А ми досі з’ясовували, яка мова в нашій багатомовній країні була "правильною". Всі знали і ніхто не заперечував щодо державності однієї мови – української.

Всі знали, якими мовами спілкуються в тому чи іншому регіоні. Всі знали, що є села, де люди говорять тільки угорською чи румунською. Але при цьому вперто й далі вели боротьбу. 

Інертне протистояння експансії російського імперіалізму після століть різних форм домінування Москви перетворилося для багатьох у суть української ідентичності. Мова стала символом цієї боротьби. 

Апологети українського націоналізму і проросійського світу язиками билися за мову.

Використовуючи нашу травму історичних заборон говорити рідною українською і російську пропаганду, спочатку нас роз’єднували, я навіть не скажу проросійські політики, а ті, хто не міг відірватися від вимені Кремля і не мислив Україну незалежною. 

Як годиться, з другого боку підпряглися націоналісти. На цьому гріх було не заробити політичні бонуси – і тут я скажу болюче – таким само політикам, які також не уявляли Україну незалежною. 

Адже поки наші політики змагаються в метафорах, російськомовний одесит проводить місяці й роки в окопах на Донбасі, б’ючись пліч-о-пліч з україномовним львів’янином проти росіян та проросійських бойовиків. 

Адже потрібно захищати не російськомовних і не україномовних. Варто захищати нас від самих себе, від тієї ненависті, яку ми можемо носити в собі і виявляти до інших. Українці не розуміють одне одного не через мову, а через небажання слухати, чути і сприймати.

Мова не має нічого спільного з різними проявами нелюдяності й шовінізму. 

Концентруючи стільки уваги та енергії на протистоянні Росії, можна забути, що є тільки один шлях по-справжньому виграти в цій боротьбі – збудувавши сильну державу, прийнявши і усвідомивши нашу українську ідентичність в усій її суперечності консерватизму і сучасності. 

Серед експатів, що густо замешкали в Києві після Революції Гідності, часто чулася прогресивна для українського суспільства думка: слід позбавити Росію монополії на російську мову, привласнивши її. Адже російська в різних країнах відрізняється так само, як і англійська.

Відомо ж бо, що мову американців і британців може відрізнити за звучанням навіть людина, що не знає англійської. На австралійському континенті та на теренах Індії англійська увібрала схожі форми фонетики, хоча інтонаційно вони, природно, занадто різні. 

У пакеті Microsoft уже є визначення "російська (Україна)". Там же є "російська (Молдова)" і просто "російська". Світ демонополізує російську мову, поки частина українців робить програшні спроби побудувати українську ідентичність на відкиданні всього російського.

Абсурдно боротися за особу Миколи Гоголя як українського письменника, засуджуючи мову, якою створено його шедеври. Чи називати Тараса Шевченка батьком нації, відкидаючи його прозу і поеми, створені російською. 

Я в родині єдина повністю україномовна. Чиста випадковість завдяки збігові фактів. Навіть батьки ніколи не чекали, що так вийде, а проте ось він, результат.

Перші роки свого життя я провела в херсонському селі. А там, в українських селах, мова взагалі неймовірна. Це соковитий суржик, насичений енергією свободи і всерозуміння, практичності й кмітливості. Українська фонетика з украпленнями російських слів, з українськими вставками, прислів’ями й органічними неологізмами. Українська? Російська? Ні тобі, ні мені. 

…

Мовне питання тому завжди глибоке, що мова – один із найбільш живучих і живих елементів національної ідентичності. Вона вбирає події, трансформується залежно від реалій, вона гнучка, справжня, природна. 

Усю енергію борців проти російської мови і майстрів лінгвістичних зомбі-форм спрямувати б на навчання молодих поколінь звичайної граматики – і питання було б вичерпано. Суть у тому, що українська мова, як і ідентичність, – це значно більше явище, ніж тільки протистояння Росії. І в цьому наше, наразі ще не усвідомлене багатство. 

Україні давно вже час піднятися над проблемою мови і перейти з площини "Кращий патріот – україномовний" до діалогу про те, як нам об’єднатися і прийняти одне одного, як відмінності перетворити на розмаїття, консерватизм – на збереження традицій, а культуру не насаджувати, а творити у форматі космополітизму.

Мова – занадто конфліктний символ, щоб побудувати навколо нього ідею нації й патріотизму. Вона стала уособленням протистояння двох ідеологій, що виросли на спільній історії, але являють собою дві сторони однієї правди. А правда завжди багатолика. 

Чи зможе радикальний націонал-патріот, спонукуваний бажанням стерти з пам’яті близько 70 років СРСР, повернувшись у часи "до русифікації", – близько 70 років тих поколінь, що виросли в СРСР, здобували освіту, будували пліч-о-пліч свою ідеологію – суміш навіяних ідей диктатури, страху і мрії про краще майбутнє, – приголомшених розвалом їхньої країни, але живих, як мої батьки; чи зможе радикальний націонал-патріот прийняти, що Україна вже не "садок вишневий", а покоління ці не можна винищити, адже ці роки і покоління вже частина нашої історії, нашого сьогодення і нашої ідентичності?

Чи потрібна націонал-патріотові така справжня Україна? З двома мовами, що співіснують, – українською і українською російською? З тими, хто сумує за СРСР, але так само любить своїх дітей і так само хоче жити краще?

З тими, хто, попри ідеологічні суперечки, боронить Україну проти Росії на Донбасі? І чи здатна інша сторона, російськомовна, що вірить у російську пропаганду, у "фашизм" на Майдані, в жахи про націоналістів зі смолоскипами, що зростала з вірою в комуністичне майбутнє, прийняти СРСР таким, яким він був для мільйонів, – із жахами, що аж серце холоне, КДБ, де катували людей на рівні з нацистами, з таборами болю, де гинули так само, як у концтаборах Третього рейху, з мільйоном зґвалтованих німкень після перемоги в Другій світовій війні, з расизмом, елементарним безправ’ям і зневагою навіть до найдрібніших потреб маленької людини? 

У нашому тривалому протистоянні радикальних патріотів і прибічників ідей СРСР, що відчувають чи то страх, чи то відразу до легендарного Степана Бандери, правда і сила будуть на боці того, хто зможе наважитися на щирість Німеччини – винести минуле на поверхню і "звільнити пацієнта, щоб він міг жити новим успішним життям". 

Юлія Мендель