Военным преступникам нет оправдания: состоится ли Нюрнбергский процесс в Украине?

Важко не погодитись, що правова війна для держави в стані міжнародного збройного конфлікту, не менш важлива, ніж політична, інформаційна чи війна в класичному її розумінні.

І лише зараз на 8 році збройної агресії РФ проти України національна система правосуддя вперше впритул наблизилась до повноцінної імплементації норм міжнародного гуманітарного та кримінального права, підтримавши законопроект № 2689.

Говорячи простіше, найтяжчі злочини, в тому числі грубі порушення прав людини в умовах збройної агресії, можуть нарешті отримати свої визначення: воєнний злочин чи злочин проти людяності з відповідною та адекватною мірою відповідальності.

Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду під час попереднього вивчення ситуації в Україні вже визнав, що ці злочини мають місце в умовах збройного конфлікту.

Логічний наступний крок – юридичне визнання і в Україні. Більше того, на справедливе правосуддя очікують жертви та родичі постраждалих.

З 2014 року і донині органи правопорядку та прокуратури фіксують численні порушення, вчинені країною-агресором та підконтрольними їй незаконними збройними формуваннями.

Наразі зареєстровано та розслідується понад 30 тисяч кримінальних правопорушень.

Позасудові страти, незаконні затримання, переслідування цивільних осіб за релігійними та політичними переконаннями, використання "живих щитів", віроломні вбивства, примушування до служби в збройних силах РФ, мілітаризація дітей, знищення цивільної інфраструктури – лише неповний перелік порушень правил ведення війни, що досліджуються та отримують правову оцінку.

Понад 7 років в Україні тривають дискусії щодо необхідності імплементації міжнародних правил в національне законодавство. Під час, аргументи применшують серйозність порушень міжнародного гуманітарного права та нівелюють роботу слідчих та прокурорів. А іноді – й довільно трактують норми права "під віяння часу".

Універсальний експерт – теж новела сучасності, коли, так би мовити, аналітик "зі знанням справи" коментує все: від міжнародного права та вироків - до економіки та футболу.

Спроба віднайти проблему там, де її немає, намагання нав’язати суспільству власну думку, місцями, дуже приблизну, формує хибне сприйняття. 

Ми зібрали ТОП-5 міфів про законопроект щодо воєнних злочинців, щоб аргументовано довести зворотне.

Законопроект № 2689 містить помилки при визначенні воєнних злочинів

Далеко не завжди цей термін правильно розуміється та вживається, хоча і не є новим поняттям в кримінальному законодавстві України. Діє 20 років у вигляді відповідальності за порушення законів та звичаїв війни, тобто по суті воєнних злочинів.

До 2014 року не було ані прикладів застосування цієї статті 438, ані практики розслідування подібних злочинів. Початок збройної агресії РФ докорінно змінив ситуацію, однак, на жаль, норма виявилася малопридатною для її практичної реалізації.

Воєнні злочини – це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, тобто сукупності правил ведення війни, яких повинні дотримуватися всі сторони будь-якого збройного конфлікту.

Основою для розвитку та удосконалення  права війни стала Женевська конвенція 1864 року, що встановлювала перші міжнародні норми поводження з пораненими. Наразі їх понад 30.

Наприклад, чому ми вважаємо та кваліфікуємо як воєнний злочин знищення культурних цінностей в окупованому Криму, таких як Ханський палац в Бахчисараї? Пам’ятка активно реконструюється: автентична мозаїка замінюється на звичайне скло, старовинні дерев’яні балки - на бетонні тощо.

Найперше, важливо, що все це роблять представники держави-окупанта, тобто йдеться про діяння, вчинені в контексті міжнародного збройного конфлікту між Україною та РФ.

По-друге, подібна "реконструкція" підпадає під заборони Гаазької конвенції про захист культурних цінностей, а отже – є міжнародним злочином з відповідними наслідками: незастосуванням строків давності, неприпустимістю амністії, відсутністю імунітетів від кримінального переслідування.

До речі, Міжнародний кримінальний суд за рівнем тяжкості ставить воєнні злочини проти культурних цінностей в один ряд з вбивствами цивільних осіб.

Про це у своїй інавгураційній промові заявив новий Прокурор МКС Карім Хан. А в той же час, в українському кримінальному законодавстві навіть поняття такого немає, як воєнний злочин проти культурної спадщини.

Більше того, вчинені на окупованих територіях України воєнні злочини, може та повинна переслідувати будь-яка держава світу, а не лише наша держава.

Це позбавляє воєнних злочинців юридичних "безпечних гаваней", в яких вони могли б переховуватись. Навіть на території країни-агресора вони ніколи не зможуть почувати себе абсолютно спокійно.

І цьому є приклади сучасної історії. Зокрема, ті, хто вчиняли міжнародні злочини під час Другої світової війни зазнавали правосуддя, навіть через 50 років після її закінчення, продовжуючи увесь цей час проживати у рідній країні.

Саме цим воєнні злочини принципово відрізняються від "загальнокримінальних" і тому належать до числа міжнародних.

Воєнні злочини мають різницю й по відношенню до військових злочинів. Останні полягають виключно в недотриманні національних правил внутрішнього порядку несення військової служби.

Наприклад, військовими, а не воєнними злочинами, є невиконання наказу, дезертирство чи порушення правил несення караульної служби.

Зрештою, важливо, що визнання воєнного злочину не залежить від того, чи мало таке діяння широкомасштабний характер, або є елементом певної політики чи плану сторони збройного конфлікту.

Міжнародне право визнає воєнними злочинцями як лідерів держав, так і рядових учасників. Міжнародні судові інстанції, як МКС, через брак ресурсів концентрувалися і наразі акцентують свої сили на переслідуванні військових та політичних лідерів.

Читайте також: Дотримання міжнародних норм щодо військовополонених – не право Росії, а її обов’язок

Однак, це жодним чином не означає, що рядові учасники збройного конфлікту в принципі не можуть вчиняти воєнних злочинів.

Чим менш високим є військовий чи політичний статус особи, тим менше уваги  приверне міжнародної судової установи. Тому більш очевидною стає необхідність кримінального переслідування та покарання таких осіб на національному рівні.

В українському контексті це означає, що тягар правосуддя абсолютної більшості воєнних злочинів, вчинених представниками РФ, її окупаційних адміністрацій та незаконних збройних формувань, лягає на плечі національної системи кримінальної юстиції, яка й повинна бути озброєною ефективними законодавчими інструментами.

Саме це й є метою законопроекту № 2689, що й відобразить всі особливості воєнних злочинів згідно з міжнародним правом та створить належні правові підстави для переслідування та покарання.

Зворотна дія кримінального закону в часі є порушенням Конституції

Законопроект № 2689 дійсно передбачає можливість притягнення до відповідальності осіб за діяння, що на момент їх вчинення визнавалися  міжнародними злочинами, як то геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія, однак ще не закріпленими в національному законодавстві.

Називати це зворотною дією закону в часі є юридичною маніпуляцією.

Відновимо хронологію.

З післявоєнних часів 20-го століття аксіомою стало те, що певні діяння визнаються міжнародними злочинами в силу самого міжнародного права незалежно від наявності чи відсутності аналогічних заборон в національній правовій системі, бажання, політичної волі чи спроможності конкретної держави переслідувати такі діяння.

Навіть, якби в українському законодавстві не було заборони, скажімо, геноциду, то це не означало б його правомірності за міжнародним правом.

Саме цей принцип став правовою основою обвинувального вироку Нюрнберзького трибуналу щодо воєнних злочинців, захисники яких наполягали на тому, що їх підзахисні мають бути виправдними, адже з точки зору німецького законодавства вони чинили правомірно.

Немає підстав вважати, що Україна як правова держава ігнорує зазначену аксіому, гарантуючи безкарність тих, хто є злочинцями перед обличчям усього людства.

Адже за часів незалежної України прикладом втілення цього принципу є постанова Апеляційного суду м. Києва 2010 року, в якій суд кваліфікував дії організаторів Голодомору 1932-1933 років як геноцид, хоча радянське кримінальне законодавство відповідного періоду відповідальності за геноцид не передбачало.

Ще один аргумент. У 2001 році Конституційний суд визнав, що відповідальність за вчинення найтяжчих міжнародних злочинів випливає безпосередньо з норм міжнародного права та правових зобов'язань для України. До того ж ці зобов’язання виникли навіть до набрання чинності Конституцією в 1996 році.

Наприклад, Женевські конвенції про жертв війни від 12 серпня 1949 року чинні з 1955 року і Україна, як правонаступниця УРСР, зв’язана ними з 1991 року. Так само Україна зв’язана Конвенцією про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року.

Якщо з 1991 року Україна зобов’язалася не застосовувати строки давності щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності, це означає й визнання забороненості цих діянь.

Читайте також: До річниці депортації 1944 року. Чому важливе заочне розслідування воєнних злочинців?

Зрештою, не менш важливо, що український парламент у своїх заявах від 2014 та 2015 років до МКС уповноважив цю міжнародну інституцію переслідувати та карати за вчинені на території України злочини проти людяності, хоча в чинному Кримінальному кодексі немає навіть статті з такою назвою.

Ця прогалина не стала перешкодою і для покладення парламентом на Кабмін та Генеральну прокуратуру України зобов’язання збирати доказову базу щодо таких злочинів.

Жертви сучасних жорстоких злочинів також справедливо чекають на адекватне покарання воєнних злочинців. То як можна говорити про невчинення таких злочинів і не притягнення винних осіб до відповідальності лише тому, що у національному кримінальному законодавства в конкретний момент часу не існувало заборони, яка б віддзеркалювала норму міжнародного права?

Законопроект №2689 – це завуальована спроба закріпити у національному законодавстві положення Римського статуту МКС без його ратифікації 

Положення, які пропонуються, виходять значно далі за межі Римського статуту. Так, у певній частині РС є важливою кодифікацією міжнародного кримінального права, проте законопроект не інкорпорує його до національного права.

Злочини, про які йдеться в схваленому проекті №2689 з’явились у міжнародному праві задовго до прийняття Статуту МКС.

Зокрема, воєнні злочини, у першу чергу, визначаються у нормах Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року та додаткових протоколів до них, а вони є обов’язковими для України та більшості країн світу.

Тож, насправді участь чи не участь держави у Римському статуті не має жодного стосунку щодо її зобов’язань переслідувати та карати міжнародні злочини.

Командна відповідальність є неприйнятною для українського законодавства.

Інститут відповідальності командирів за дії підлеглих – частина загального міжнародного права, що також ратифікована Україною. Навіть, поточна редакція Кримінального кодексу передбачає цю норму.

Тому важко категорично говорити про те, що наразі це неможливо реалізувати у практиці кримінального провадження.

Суть, так званої командної відповідальності в законопроект №2689 полягає в іншому.

Військові командири або особи, які фактично діють як військові командири, наприклад, виконують командні функції у незаконних збройних формуваннях, та інші начальники, скажімо, керівники в цивільних адміністраціях, підлягатимуть відповідальності за незапобігання, неприпинення чи незабезпечення переслідування міжнародних злочинів, вчинених їх підлеглими.

При цьому, не має значення наскільки високим є статус командира чи начальника. Це може бути як голова держави, так і особа, що має в підпорядкуванні взагалі одного підлеглого.

Ще раз акцентуємо увагу, запропоновані норми обмежують відповідальність виключно випадками міжнародних злочинів, як того і вимагає міжнародне право, та не поширює його на "загальнокримінальні" та військові злочини!

Тому будь-які підозри чи заяви, що відповідальність командирів буде використовуватися для політичних цілей, є маніпуляцією та не має нічого спільного з нормою в законопроекті.  

В українському контексті інститут командної відповідальності це важливий правовий інструмент, який дозволить притягнути до відповідальності військове керівництво держави-окупанта, командирів незаконних збройних формувань за дії їх підлеглих та ті злочини, що системно вчиняються у Криму та на Донбасі.

Законопроект призведе до звільнення осіб, що вже засуджені за злочин агресії.

Стаття 437 Кримінального кодексу України, яка визначає відповідальність за ведення агресивної війни, теж почала застосовуватися лише з 2014 року.

Не дивлячись на те, що на даний момент вже є вироки, що набрали законної сили, до цього часу немає сталої практики щодо цього виду злочину. Так, за статтею 437 було засуджено лише кілька десятків осіб, хоча загалом через участь в збройному конфлікті у складі НЗФ РФ відповідальність понесли сотні.

Прийняття  законопроекту не означатиме автоматичного звільнення вже засуджених за агресію осіб, оскільки має місце покарання ще й за інші злочини, на які № 2689 взагалі не впливає.

Ключове, що всі засуджені належать до нижчих ланок командної ієрархії, хоча згідно з міжнародним правом відповідальними за злочин агресії є виключно вищі військово-політичні керівники держави, повноважні ухвалювати рішення про застосування сили проти іншої держави.

Мова йде про президента, керівника уряду, міністра оборони, очільників збройних сил тощо. Законопроект № 2689 як раз і приводить у відповідність національні норми з міжнародним правом.

І, наостанок, підсумовуючи написане. Офіс Генерального прокурора, правозахисні організації і представники академічної спільноти неодноразово публічно підтримували законопроект.

Він дійсно має новели, зокрема, в частині запровадження інституту командної відповідальності чи універсальної юрисдикції за міжнародні злочини або нарешті вводить поняття злочинів проти людяності.

Але, водночас, він надає нову правову форму тому змісту, що вже закладено у норми чинного законодавства.

Завдяки чіткій визначеності, відсутності подвійних тлумачень для всіх учасників процесу, спрощення, з одного боку,  будуть мінімізовані ризики зловживання, а з іншого – вони перетворяться на ефективний правовий інструмент для запобігання безкарності та відновлення справедливості.

Гюндуз Мамедов, заступник Генерального прокурора

Микола Гнатовський, перший віце-президент Української асоціації міжнародного права

Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод

Костянтин Задоя, Професор кафедри кримінально-правової політики та кримінального права Київського національного університету ім. Шевченка

Вікторія Мозгова, експерт Українського інституту майбутнього, помічник-консультант голови Комітету ВРУ з питань правоохоронної діяльності

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.