"Прописка". Победы и проблемы, которых не видит Минцифры

Реєстрація місця проживання, по-народному – "прописка", є однією з найпопулярніших адміністративних послуг, щороку це мільйони реєстрацій. 

Удосконалення цієї послуги заслуговує однозначної пріоритетної підтримки Мінцифри. Водночас, деякі тези очільників міністерства, як і власне запропоновані рішення, викликають питання.

Зокрема, віце-прем’єр М. Федоров і його заступники критикують зміни 2015 року, за якими повноваження з реєстрації місця проживання були децентралізовані, як і самі Реєстри територіальних громад. Мабуть Мінцифрі просто бракує інформації про контекст та причини раніше ухвалених рішень.

До часу делегування цього повноваження органам місцевого самоврядування (ОМС) для людини процедура отримання послуги була такою: йти до "паспортиста" ЖЕКу, що приймав громадян двічі на тиждень по кілька годин, – здати паспорт – забрати паспорт через тиждень. Власне реєстрацію здійснювала Державна міграційна служба (ДМС).

З квітня 2016 року, після делегування повноваження до ОМС, послуга реєстрації місця проживання стала можливою протягом одного робочого дня. А в тих громадах, де її правильно організовано, першим приклад показало місто Рівне – послуга надається за 10-15 хвилин. 

Тобто людина замість двох візитів і тижня очікування отримує цю послугу невідкладно. 

Другим позитивом децентралізації 2015 року стало полегшення інтеграції цієї послуги у центри надання адмінпослуг (ЦНАП). За моніторинговими даними, це єдина група послуг що надається у 100% ЦНАПі. І це теж вкрай важливо, адже інформація про місце проживання потрібна тому ж ОМС для багатьох інших адмінпослуг, включно з соціальними. 

Замість вимагання довідок з людей, в органу місцевого самоврядування є реальна можливість вибудовувати внутрішню взаємодію з іншими підрозділами, прикладом є місто Харків.

Якщо орган місцевого самоврядування правильно організовує надання цих послуг у громаді, то прописка без проблем може надаватися у старостинських округах та на віддалених робочих місцях адміністраторів ЦНАП, тобто максимально близько до споживачів. 

Читайте також: Що знає про вас держава?

Мінцифри "звинувачує" реформу через децентралізовані реєстри, тобто обов’язок кожної громади вести свій реєстр територіальної громади (РТГ). 

Цей закид несправедливий, адже на час прийняття рішення про децентралізовані реєстри не існувало іншої альтернативи, тобто не було централізованого реєстру і можливості його створити в осяжній перспективі, хоч спроби створення декларувалися державою багато років навіть на рівні закону. 

Тому було обрано модель, яка вдало показала себе у Німеччині, і яка дозволила ОМС оперативно виконати роль з якою не справилася держава. Завдяки цьому рішенню багато громад створили свої реєстри навіть в електронній формі, хоча вона не була обов’язковою. 

Читайте також: Цифрова держава. Технології на службі громадянина

З 2015 року законом було передбачено, що органи місцевого самоврядування регулярно передають інформацію зі своїх реєстрів Державній міграційній службі (для Єдиного державного демографічного реєстру). 

Тобто закон передбачив можливість держави сформувати паралельно і централізовану базу даних. Але 5 років інформація від ОМС державою практично не використовувалася. 

Протягом останнього року Державна міграційна служба включилася активніше. Типове безкоштовне програмне рішення для ОМС було суттєво доопрацьовано, і нині міграційна служба звітує про дуже позитивну динаміку наповнення централізованої бази даних.

Отже, не треба нарікати на децентралізовані реєстри і повноваження, бо вони дали можливість українцям 5 років отримувати послуги суттєво швидше, ближче і якісніше, аніж це було раніше. І треба пам’ятати про головне – реформи у сфері адмінпослуг робляться саме для людей, навіть якщо до ідеалу треба йти у кілька кроків. 

Тепер про власне прописку онлайн. Мінцифри анонсувало її запуск з 17 травня. Отже, навіть чинний закон уможливлює її переведення в онлайн?!

Також у парламенті з’явився депутатський законопроект 5463, який полегшить переведення послуги в онлайн. Але поточна редакція законопроєкту навряд чи вирішить головний виклик для кардинальної зміни ситуації з достовірністю реєстрів і правом громадян вказати реальне місце проживання. Адже і сьогодні, і за законопроектом – зберігається де-факто дозвільна система. Особа і далі має підтвердити своє право власності чи користування житлом або документами, або попередньою згодою власників (див. пункт 4 ч.1 ст.10 проєкту). 

І тут треба знайти більше ефективне рішення щоб перейти на дійсно декларативну модель фіксації місця проживання. Оскільки її основними опонентами будуть давно відомі: 

• страхи власників житла, що зареєстровані особи будуть обмежувати їх у розпорядженні власністю; 
• страхи орендодавців потрапити у поле зору податкової або ризик втрати житлових субсидій. 

В ідеалі, треба взагалі припинити вимагання будь-яких документів, що підтверджують інформацію громадянина про місце проживання чи вимагати згоду власників. З одного боку, це має бути довіра до слів (декларації) особи. З іншого – власник житла повинен отримувати інформацію про зареєстровану у його нерухомості особу і мати абсолютне право зняти (припинити) таку реєстрацію будь-яких осіб у будь-який момент. Тобто "згода власника" має вимагатися не наперед, а працювати за правилом "мовчазної згоди" постфактум.    

Читайте також: Чому впроваджувати інтернет-голосування в Україні ще зарано?

Тільки справді ліберальна декларативна модель еволюційно призведе і до покращення достовірності реєстрів, і до спрощення переходу послуги в онлайн, і до можливості фіксації реального місця проживання мільйонів українців. Що врешті, надасть людям можливість користуватися багатьма своїми правами ефективніше та дешевше. 

І наостанок. Мінцифри і ДМС декларують відмову від паперових довідок про місце проживання та від штампів у паспорті. 

З цією "перемогою", на мій погляд, треба поспішати обережніше. Адже інформацію про місце проживання може потребувати чиновник поза територією громади проживання, або банк чи інший суб’єкт. І особі легше пред’явити паспорт, аніж сподіватися, що у всіх буде оперативний доступ до реєстру (не кажучи про питання захисту персональних даних). 

Тож штамп у паспорті варто залишити принаймні факультативно, за бажанням особи. Зрештою, в абсолютній більшості країн ЄС місце проживання вказується на ідентифікаційному документі особи. 

Віктор Тимощук, Центр політико-правових реформ, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.