Как и почему казнили Ивана Гончарука
Ми взяли зброю до рук, але ми приречені
Р. Шухевич
ЧАСТИНА І. ДЖАНКО
12 липня 1989 року в підвалі Лук’янівського слідчого ізолятора № 13 пролунало три постріли, які обірвали життя 64 річного Івана Савовича Гончарука.
Так закінчилася трагічна історія сільського "пастуха" з волинського села Грудки.
Народжений в 1925 року на території Польщі (Камінь-Каширський район створений після окупації СРСР в 1939 році), він власне нічим не вирізнявся від своїх однолітків, які вісімнадцятирічними, не бажаючи підкорятися ні комуністам ні нацистам, пішли до Української повстанської армії.
Лише з цього одного села до українських повстанців подалися більше сотні юнаків та чоловіків. Але, на жаль, вже в 1944-45 роках більшість з них загинула в боях з регулярними частинами НКВС або потрапила в полон та зрештою загинула в ГУЛАГівських концтаборах.
"Джанко", як ще звали Іванка Гончарука односельці, також в грудні 1945 року потрапив в руки енкавеесівців.
Військовий трибунал не довго думаючи засудив двадцятирічного юнака до смертної кари, яку згодом замінили на 20 років каторжних робіт та 5 років заслання.
Фабула обвинувального вироку була типова для тих часів: "в 1944 году уклонился от мобилизации в Красную Армию и в сентябре этого же года под псевдонімом "Лесовой" вступил в отряды ОУН-УПА.
С ноября 1944 года, находясь в отряде "Збруч", Гончарук с винтовкой в руках , участвовал в трьох боях с подраздилениями Красной Армии, в селах Хованщина, Заприпьять и Ольбно-Русское, а также занимался грабежами мирного населения и рпинимал участие в убийстве гра жданки Турковец Аграпины".
Вже 1946 року членів боївки "Збруча" Бродовського Є. та Менделя А. було страчено, а Найдич Ф. та Сотник А. загинули в застінках НКВС.
Лише в 1956 році після смерті Сталіна, Івана Гончарука звільнили з під варти як засудженого за політичні злочини.
Звичайно, що про повернення в Україну мова не могла йти, а тому він оселився в Магаданській області, одружився на українці (Ганні Проценко), яка народила йому сина та дочку.
А в 1975 році Гончарукам дозволили оселитися на Слобожанщині біля Харкова. Таки ближче до рідної Волині, куди подружжя їздило щороку.
ЧАСТИНА ІІ. НАЦИСТСЬКИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ.
"Нацистские преступники, виновние в тягчайших преступлениях против мира и человечности и военных преступлениях, подлежат суду и наказанию не зависимо от времени, истекшего после совершения преступления".
Саме такий витяг з указу Президії Верховної Ради СРСР від 04 березня 1965 року дав підписати Івану Гончаруку майор КДБ Приступа В. М. одразу після його затримання в липні 1987 року.
Очевидно, що для Івана таке роз’яснення не могло принести нічого гарного. Нові обвинувачення в зраді Батьківщині та участь в антирадянській організації передбачали розстріл.
Споглядаючи на те, з яким розмахом було проведено досудове слідство та які ресурси були задіяні для пошуку доказової бази, стає очевидним , що "справу Гончарука" замовив хтось із високопосадовців радянського режиму в Україні.
Нагадаю, що з приходом до влади в СРСР Михайла Горбачова внутрішня та зовнішня політика в країні кардинально змінилася: було звільнено велику кількість політв’язнів радянських концтаборів, в тому числі і з України.
До України масово повертаються репресовані радянською владою члени дисидентського руху та члени ОУН –УПА.
Саме з метою скомпрометувати в’язнів радянських концтаборів в очах населення і була сфабрикована "справа Івана Гончарука", а організатором та виконавцем іі став не хто інший , як Голова Комітету Державної Безпеки України Микола Михайлович Галушко, який зайняв цю а посаду 21 травня 1987 року (1991 році став першим очільником СБУ).
А турбуватися кегебістам було чого, бо лише у Львівській області на початок 1981 року проживало 21 296 мешканців, причетних до діяльності підпілля. З них – 9 632 повстанці, а всі інші – "бандпособники".
"КГБ не спав: одразу арештували 22-х колишніх повстанців за антирадянську й іншу діяльність, до 342-х вжили профілактичні заходи і 21-му оголосили офіційне попередження" – згадує колищній кегебіст.
І саме головне, до "націоналістичних проявів" почали долучатися діти повстанців. Почався незворотній процес національного відродження, який передбачив Головний командир УПА Роман Шухевич ще в кінці 40-х років. Незабаром до України повернувся після 35 років ув’язнення і Юрій Романович Шухевич.
Не дивлячись на "процеси демократизації та гласності", система ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ продовжувала свою діяльність, направлену на знищення будь-яких проявів національного відродження "поневолених" народів Радянського союзу.
В пригоді стали і відпрацьовані судові процеси над учасниками ОУН-УПА в 40-50 роки. Зокрема, на Володимирській згадали показовий судовий процес в березні 1959 року над колишніми членами Служби Безпеки ОУН боївки "Марка", що діяла в середині 40-х на Рівнещині.
Тоді п’ятьох колишніх повстанців, що вже відбули покарання в радянських концтаборах, вдруге засудили та незабаром стратили. Обвинувачення були "більш ніж переконливі": вбивство двохсот осіб з числа енкаведистів, активістів, голів сільрад та голів колгоспів.
Звичайно, що такого розмаху фальсифікацій радянська каральна система в середині 80-х не могла собі дозволити, бо 60-х було прийняті нові кримінальний та кримінально-процесуальні кодекси, які дещо гуманізували принципи кримінального переслідування.
Наприклад передбачили обов’язкову участь захисника в особливо тяжких злочинах та передбачили участь в суді народних засідателів.
Тому і доручили розслідувати "справу Гончарука" старшому слідчому СВ УКГБ УСРСР по Волинській області майору Віталію Приступі, а судовий розгляд здійснювати Голові Волинського обласного суду Плахтію Б. А.
Не вдаючись до глибокого аналізу матеріалів кримінальної справи відносно Івана Гончарука за статтями 56 ч. та ст. 64 Кримінального Кодексу УРСР ( 1960 року), ставка слідчим робилася на пропагандиський аспект.
До свідків були залученні діти вбитих сорок років тому радянських активістів, штатних та позаштатних працівників НКВД.
Цікаво, що в 44-45 роках цим свідкам було лише 10-12 років, а Івану двадцять років, але свідки впізнали Івана Гончарука за фото зроблене в пятдесятирічному річному віці!!!
Мало того, діти ( Шептур Г. А., Шептур Ф.А.) вбитого за співпрацю з СМЕРШЕМ Антона Шептура під час досудового слідства неодноразово стверджували, що про участь Гончарука у вбивсті їх батька знають від своєї матері, якої на той час не було вже серед живих, що також на підставі статті 68 КПК УРСР 1960 року не могло бути доказами у справі.
Але це не завадило слідчому Приступі а потім судовій колегії визнати цей факт вбивства Антона Шептура встановленим.
Очевидним є і той факт, що згідно Кримінального Кодексу УРСР (1960 року) відповідальність за навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах було передбачено статтею 93, але обвинувачення Івану Гончаруку за навмисне вбивство висунуто не було.
Тим паче ні слідчий на суд не здобув прямих доказів участі Івана Гончарука в розстрілі голови сільради Терентія Гончарука та Івана Ладана, подружжя Решетовських, п’яти озброєних радянських активістів, Кот Матвія, енкаведиста Костючика, Турковець А.
Проте факт зради Батьківщині суд та слідчий обґрунтували матеріаліми архівної справи №4 за 1945 рік Військового трибуналу військ НКВД, що взагалі виключало провадження в кримінальній справі на підставі статті 6 Кримінально-процесуального кодексу УРСР, оскільки Гончарук вже був засуджений та відбув покарання за "зраду Батьківщині" (ст. 54-1а КК УРСР 1934 року).
Так само суд в порушення статті 68 КПК УРСР 1960 року, врахував покази дітей чотирьох полонених повстанцями бійців винищувального загону НКВД Салінського, Найдича, Тимошика та Костючика, яких, окрім вбитого Костючика, повстанці відпустили .
Сумнівним здається і висновок суду, що Гончарук "будучи громадянином СРСР, зрадив Батьківщину, добровільно вступив в банду ОУН-УПА, яка вела озброєну боротьбу за створення "самостійної України"…і він відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від вчинення злочинів".
Як згадувалося раніше, майор КГБ Приступа відібрав у Івана розписку про те, що "Нацистские преступники, виновние в тягчайших преступлениях против мира и человечности и военных преступлениях , подлежат суду и наказанию не зависимо от времени, истекшего после совершения преступления", а тому суд мав би встановити той факт, що Іван Гончарук є нацистським злочинцем, тобто належав або Вермахту, нацистської партії, підрозділів СС, нациських спецслужб або під час окупації був колаборантом.
Проте ні під час досудового слідства, ні під час суду таких фактів не було встановлено, а отже судом неправомірно було застосовано Указ від 4 березня 1965 року щодо незастосування статті 48 КПК УРСР про давність притягнення до кримінальної відповідальності.
Так це далеко не все, що можна сказати про справу Івана Гончарука, але очевидним залишається, що особи причетні до винесення цього ганебного вироку повинні понести не лише морально-етичну, але і кримінальну відповідальність.
Андрій Мамалига, член Національної Комісії з реабілітації
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
