Украинское стихийное бедствие

Стихійне лихо прийшло до нас неочікувано та завдало суттєвої шкоди мобільності мешканцям міст та областей. Більше тижня Україну накривало снігом.

Але окрім снігу, українців, зокрема львів'ян, "накриває" братерським духом взаємодопомоги, випадковою сусідською щирістю, побутовою людяністю та небаченим єднанням.

Спостерігаючи цю унікальну карколомну тенденцію, мимоволі, починаєш задумуватися про формулу (не)успіху нашого суспільства, тенденції та закономірності.

Що нас так безальтернативно єднає? Загроза? Спільний ворог-стихія? Генетична пам'ять та звичка до об'єднання?

А, можливо, причина має позитивне походження і це змога щиро допомогти? Отримати свою дозу зовнішньої та внутрішньої сатисфакції? Не встигнеш на автомобілі забуксувати у снігу — одразу всі навколо пришвидшеним впевненим темпом прямують, щоб тобі допомогти.

Я став свідком та учасником тематичного дійства — авто на узбіччі намагалося вискочити з снігової пастки. Важливо зазначити — не перешкоджаючи руху інших.

Практично одночасно, на дивному, напівтелепатичному рівні кілька водіїв зупиняючись та (!) витягуючи лопати з машин спочатку за 2 хв відкопали, і ще за 3 колективні поштовхи надали необхідної інерції щасливому незнайомцю.

Глянувши трохи ширше, ми бачимо цікаві альтернативні тематичні прояви у наших східних та західних сусідів.

Білоруса, який допомагає витягти зі снігового замету автобус у Варшаві і отримує за це суспільну любов, а мер польської столиці публічно дякує чоловікові за допомогу і дарує безкоштовний проїзний абонемент та курси польської в мовній школі.

Також, ми можемо спостерігати красномовну ментальну картинку, коли заарештовані у Росії протестувальники штовхають свій заглухлий поліцейський автозак Теж суспільний феномен, погодьтеся. 

Ключове запитання, яке блукає в мене в голові після споглядання такого українського феномену — куди згодом зникають ці суспільні чари? Чи може хоча б на певний відсоток суспільство переносити ці спонтанні цінності у щоденні процеси та комунікації?

Чи можемо ми залишатися об'єднаними українцями і після відлиги?

Адже кількість загроз від внутрішнього та зовнішнього ворога значно перебільшує кількість снігу на наших вулицях. Це щоденні опади по всій території країни, які можна виміряти "сантиметрами", а подекуди і "метрами", у вигляді новин про загиблих та поранених бійців, осиротілих дітей та овдовілих дружин.

Це втрачені покоління, зомбовані московською пропагандою. Це десятки мільйонів людей, які важкою працею продовжують підтримувати нашу державу ззовні, багато чим жертвуючи.

І знаєте, я маю концептуальну пропозицію. Ще донедавна, у кутку картинки практично кожного інформаційного телеканалу розміщався сумний "ковідний лічильник", який давав нам змогу зрозуміти масштаби загрози.

Чому б нам не розмістити дані у такій формі про війну, яка триває вже 7-й рік, але бореться за інформаційну присутність на телебаченні з "прокиданням бабака" чи "відкриттям пам'ятника свині"?

В іншому кутку пропоную показувати ціну нереалізованих реформ у еквіваленті тих самих років життя, які не доживають усі українці десятиліттями. І поширити цю практику на різні рекламні та інформаційні площі країни.

Такий рівень сталого стресу буде достатнім, щоб ми, українці, усвідомили та не забували про ситуацію, у якій ми перманентно живемо.

Маю надію, що це питання носить еволюційний характер. І ми з року в рік діятимемо щодня більш проактивно, реалізовуючи наші сильні сторони єднання та характерний національних дух.

А для реактивних дій, спричинених різними скрутними погодними та політичними обставинами, залишатиметься все менше місця та необхідності у нашому повсякденному житті.

Тарас Хавунка, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.