Отступать некуда: позади — мова

У вересні 2011-го авторові цих рядків довелося почути від тодішнього спікера Верховної Ради Автономної Республіки Крим Володимира Константінова цікаву сентенцію про те, як же це дратує й набридає — "каждый божий день" готувати та скеровувати до Києва документацію "на украинской мове".

Було це в кулуарах чергового саміту Ялтинської європейської стратегії, в напівформальній розмові з журналістами, і пан Константінов не міг не розуміти, що серед цих журналістів його ставлення до мовного питання, м'яко кажучи, поділяють не всі. 

Але, очевидно, наболіло. Навіть попри те, що посадовець подібного рангу сам документів майже ніколи не пише — хіба що пробігає поглядом і підписує.

За два з половиною роки потому спікер Константінов всіма фібрами душі (хоч попервах і обережно, з-за спин "зелених чоловічків") підтримав захоплення Криму Росією і по сьогодні продовжує очолювати тамтешній "парламент", який, щоправда, не має легітимності ніде у світі, крім Росії.

А ще за майже сім років в Україні набула чинності ст. 30 закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної", яка встановлює на території країни обов'язкове надання послуг державною мовою — якщо тільки клієнт не просить про перехід на іншу мову, "прийнятну для обох сторін". 

Як і слід було очікувати, це стало приводом для чергової хвилі суперечок у медійному просторі. Перелічувати аргументи і контраргументи сторін можна довго, але, відверто кажучи, особливого сенсу в цьому немає.

Спостереження за тезами, що їх озвучують політики та експерти, і ходом суперечок у блогосфері, переконує: в абсолютній більшості випадків кожна сторона спирається на те саме відчуття, яке недбало озвучив тієї далекої осені нинішній глава кримської "Єдиної Росії" Константінов. 

Читайте також: Мова і гетто

Питання двомовності: чому Україна – не Канада, а Донбас – не Квебек

Як би хвацько всі ми не апелювали до прав людини чи економічних чинників, показовим лишається той момент, що ця логіка ні для кого нічого не підтверджує.

Ані об'єктивно (наприклад, свого часу українізація кінопрокату, всупереч певним "прогнозам", жодним чином не зменшила прибутки кінотеатрів — але ми не знаємо, чи не зростали б вони ще швидше, якби фільми й далі демонструвалися переважно в російському дубляжі), ні, тим паче, суб'єктивно.

Адже насправді і прибічники, і опоненти українізації як такої спираються на відчуття "свого". Яке потрібно захистити від "чужого".

Авжеж, у формальних дискусіях ми часто намагаємося приховати цю правду (іноді й від самих себе), натомість підшуковуючи (і навіть підтасовуючи) "раціональні" аргументи. Проте насправді нічого раціональнішого за такий поділ не існує. 

Людина еволюціонувала як соціальна істота. Це означає, що деякі поведінкові схеми є аксіомами — нехай не для кожної людини конкретно, але для великих груп людей.

Перша з цих аксіом — приналежність до одного виду, звідки й виростають принципи співчуття, взаємодопомоги, взаємовиручки і все те, на чому, попри всі негаразди, й досі тримається людство.

Друга ж — приналежність до певної групи всередині цього виду. Група може виділятися за будь-якою ознакою або сукупністю ознак, але основоположний принцип тут — "інакшість" стосовно решти аналогічно організованих груп. 

Так існують, зокрема, нації. А в цілому саме завдяки співіснуванню, взаємодії та конфліктам усіх цих незчисленних груп, від етносів до угруповань футбольних фанів, є можливим феномен цивілізації. 

А в особливо інтелектуальних випадках — навпаки, Бельгії чи Латвії, де, як пише, зокрема, Михайло Дубинянський, замість "классического национального государства — моноязычного и монокультурного" утворилися по "два обособленных этнолингвистических гетто". 

Проблема в тому, що новітня українізація, яка триває з моменту набуття незалежності в 1991 році, жодним чином не може мати на меті формування в Україні "мономовної та монокультурної держави". 

Авжеж, таке бажання — не завжди артикульоване — присутнє у відчутної частини національно свідомих громадян. І чи не більшою мірою — присутній відповідний страх серед російськомовних.

В обох випадках напрошується пояснення "генетичною пам'яттю": на груповому рівні і ті, й інші надто добре знають, наскільки дієвими можуть бути державні механізми зміни культурної ідентичності. І бояться / прагнуть, що нині йтиметься про те ж саме, що відбувалося в Російській імперії чи СРСР.

Але це фікція. Україна ХХІ століття не може стати тим, чим давно вже стали сусідні Росія чи Польща. Поїзд пішов. Натомість ідеться про виживання та розвиток української мови в конкуренції з російською, і — що головне — за несприятливих для української економічних та соціальних обставин. 

Ці обставини зовсім не "склалися" завдяки "вищості" російської, історичному випадку чи навіть "невидимій руці ринку".

Ні: якщо вже ми відштовхуємося від здобуття незалежності як початку українізації, то мусимо визнати, що російська мала вигідніші стартові умови, які свідомо закладалися в першу чергу політичними діями. Причому впродовж століть.

Коли "українізаторів" закликають конкурувати на мовному ринку за допомогою літературних шедеврів, якось забувають, що, наприклад, англійська запанувала в Ірландії не тому, що саме нею писали свої шедеври етнічні ірландці Шоу чи Джойс.

Навпаки: Шоу та Джойс писали англійською, бо ця мова насаджувалася найрізноманітнішими методами дуже довго — з експедиції Генріха ІІ 1171 року до запровадження королевою Вікторією початкової освіти, звичайно ж, англійською мовою. 

А, скажімо, окситанська у Південній Франції благополучно зникла навіть попри те, що нею творив нобелівський лауреат Фредерік Містраль. 

І коли пропонують "підтримувати мову гривнею", випускають з поля зору, що навіть за кращих економічних обставин україномовний ринок у світових масштабах апріорі буде меншим за російськомовний — а отже, український продукт у будь-якому випадку потребуватиме протекціонізму з боку держави.

І цей протекціонізм неминуче буде виражатися як у економіко-адміністративному, так і в культурно-адміністративному вимірі. 

Зрештою, те саме роблять різні країни, чиїм титульним мовам, здавалося б, нічого не загрожує: від Франції, де діють квоти на радіотрансляцію франкомовних пісень, до тієї ж Росії, яка щедро фінансує розвиток російської і на своїх поліетнічних теренах, і за кордоном, зокрема — в Україні.

У Китаї, де численні "діалекти" подекуди різняться між собою більше, ніж мови східних та західних слов'ян, літературна норма ("ханьський діалект") просувається взагалі тоталітарними методами, і саме тому сприймається рештою світу як "єдина китайська".

Методи є різні, але для нас важливо, що всі ці мови саме тому й перебувають у відносно доброму становищі, що ними опікується держава.

В Україні як реалії, так і перспектива мовно-культурного розвитку "політичної нації" описуються максимою "Хочеш двомовності — вивчи українську".

І хоча вже згаданий пан Дубинянський стверджує, що чинник мови не є для нас настільки ж політично значущим, як для бельгійців чи латвійців, нехтувати політичною складовою мовного питання не доводиться. 

Адже в Бельгії, Латвії тощо справа не в самій лише мові: швидше, це — маркер, що допомагає в політичній (само)ідентифікації. Те, що ситуація загалом є такою ж і у нас, підтверджують перебіг та результати будь-яких загальнонаціональних виборів за останні три десятки років. 

Тому збереження мовного статус-кво якраз і означає збереження тих самих лінгвістичних гетто, якими переймається Михайло Дубинянський. Звичайно, добре, що навіть зараз межі між цими "гетто" не облямовано колючим дротом.

Але з початком відкритої російської агресії питання самоідентифікації в тому числі й через мову досягло статусу raison d'être (з франц. — сенс існування, розумне підґрунтя існування — ред.).

Це жодним чином не означає, що російськомовні українці за визначенням "не можуть бути патріотами". І справа кожного україномовного патріота — давати холодний душ радикалам, які, свідомо чи з дурості, просувають таку точку зору.

Але справа патріота російськомовного (як і "двомовного") — як мінімум з розумінням ставитися до підвищення ролі державної мови. А краще — підтримувати цей процес. Тим паче, в сучасній Україні це можна без проблем робити, ніяк не зрікаючись рідної російської. 

Між іншим, не забуваймо, що законодавство, яке стало приводом для нинішніх дискусій, явно потребує і вдосконалення в суперечливих, алогічних та просто неоковирно прописаних пунктах, і продуманого, а не на бюрократичне "відчепись", втілення в життя.

Ось де могла б виявитися гідна точка прикладення сил для всіх патріотів, незалежно від рідної мови. І колись ми дійдемо й до цього.

Олександр Михельсон, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.