Год после Парижского саммита: пауза, которая затянулась
Рік після "нормандського саміту" в Парижі не наблизив нас до деокупації Донбасу. Весь процес переговорів та консультацій перетворився на суміш стагнації та імітації.
Кроки "назустріч" Росії не працюють, а кроки поза чіткою стратегією працюють скоріше на Росію — в неї з'являється можливість ними маніпулювати та звинувачувати нас у непослідовності.
Крихке припинення вогню є важливим, але тримається, оскільки тактично вигідне Кремлю і дозволяє йому штовхати свій сценарій політичних кроків на тлі "начебто покращення безпеки".
Для нас це можливість врятувати життя наших солдатів, для Росії — засіб для досягнення своїх цілей і в будь-який момент вона може змінити його на інші.
Тактична згода на так звану "формулу Штайнмаєра", яка уможливила проведення Паризького саміту, призвела до стратегічної пастки, дозволивши Кремлю блокувати наше бачення послідовності кроків врегулювання та гарантій їхнього виконання і врешті-решт — просто блокувати подальші контакти високого рівня із посиланням на невиконання домовленостей саміту.
У Кремлі жодним чином не змінили своєї позиції щодо Донбасу, вона умовно звучить як "наші умови за ваші гроші", тобто повний контроль над Донбасом і через нього — за нами, за Україною, та ще й фінансування нами зруйнованого російською агресією Донбасу.
Для Путіна переговори стосовно Донбасу — взагалі не про Донбас, а про збереження чи втрату імперсько-радянського статусу, і саме про це він готується торгуватися з майбутньою американською адміністрацією Джозефа Байдена.
РФ докладає весь можливий максимум зусиль у встановленні контактів з демократами. Нещодавнє призначення Чубайса з цікавим формулюванням "уповноважений зі співпраці з міжнародними організаціями" — тільки верхівка цього айсбергу.
Читайте також: Дорога від "швидкого миру" на Донбасі: як змінилася тактика РФ за рік після саміту в Парижі
Путін і Меркель зідзвонилися напередодні річниці нормандського саміту
10 уроків Парижа: як має змінитися курс Києва у діалозі про Донбас
Основні гравці можуть дозволити собі чекати на нову адміністрацію США, вони майже не приховують, що зрушення можливі лише після формування Вашингтоном своєї позиції.
Нам би теж не завадило довести до наших друзів спектр наших стратегій, і головне — як і за яких умов ми їх здатні реалізувати. Друге насправді є ключовим питанням.
Можна нескінченно вести дискусію про зміну плану "А" на план "Б", але вона позбавлена сенсу, якщо українці не розуміють, ані що таке перший, ані що таке другий.
Пам'ятаєте, в "Алісі в країні див" — на запитання, куди йти, відповідають: "А куди ти хочеш прийти?" У нашому випадку все ще набагато складніше. Потрібно додати: "А куди ми здатні прийти?".
Ми дозволити собі просто чекати не можемо — йдеться про нас, і саме ми повинні мати проактивну позицію.
Очевидно, що компромісні рішення будуть емоційно неймовірно болісними для частини нашого суспільства та ймовірно політично самовбивчими для тих, хто їх прийматиме та реалізовуватиме.
Саме тому прогрес у ситуації навколо Донбасу можливий за двох умов: єдності всіх проукраїнських сил і чесного діалогу влади та суспільства. Без цього будь-які, навіть "магічні" плани не мають шансів на реалізацію, вони не зміцнюватимуть, а навпаки послаблюватимуть українську державність.
Так само потрібно нарешті визнати, що ми маємо сильну позицію в переговорах з РФ тільки коли ведемо їх разом із США та ЄС.
Ніяких позитивних для нас рішень у двосторонньому форматі досягти неможливо, адже Донбас став внутрішньополітичним чинником всередині РФ — її президент не може за будь-яких умов дозволити собі виглядати слабким в очах націоналістичної частини російського суспільства.
Саме тому рішення "передати" розгляд політичних питань на рівень Тристоронньої контактної групи грає на РФ та на її лінію про "громадянський" конфлікт в Україні. Логіка та послідовність політичного врегулювання мають обговорюватися виключно з РФ і виключно у міжнародних форматах.
Так само очевидно, що просування вперед без міжнародного компоненту — наприклад, у складі міжнародної адміністрації, військових спостерігачів та поліцейської місії — можливе, але на сьогодні малоймовірне. Це стосується і подальших процесів економічного відродження.
Можна скільки завгодно говорити про реінтеграцію, але розробити її гідну довіри стратегію можливо тільки на основі розуміння, що відбувається на окупованих територіях, які там настрої, що саме і як ми маємо сказати нашим громадянам, які там опинилися і перебувають під постійною лавиною пропаганди.
Наразі всі спроби "достукатися" до них не працюють. Не менш важливо зрозуміти, як працює "чорна" та "сіра" економіка на Донбасі.
Нам потрібен інститут реінтеграції, який би системно відслідковував усе це й розробляв стратегії деокупації та реінтеграції, бажано разом з нашими міжнародними партнерами. Він міг би на рівні якісної аналітики та ідей підтримувати тих, хто опікується цими питаннями: не в останню чергу міністерство, яке за це відповідає, та РНБО.
Тоді "зі стелі" не виникатимуть пропозиції щодо сценаріїв і планів з п'яти чи будь-якої іншої кількості пунктів, які не мають жодної перспективи, але створюють інформаційний шум та підривають довіру до переговорного процесу як такого.
Прихід нової американської адміністрації може створити для нас нові шанси та можливості у вимірі деокупації. Не використати їх — скоріше за все означатиме тимчасову заморозку з можливістю для Росії піти на ескалацію, коли їй це буде вигідно.
Створювати послідовність провокацій в РФ "добре" навчилися. Але знову маю повторити — реалізувати цей шанс можливо тільки в разі наявності в нас стратегії та політичної волі для її виконання, єдності проукраїнських сил та справжнього діалогу з українським суспільством.
Люди вибирають владу, очікуючи на сильне лідерство. І зараз — якнайкращий час, щоб його показати.
Павло Клімкін, для УП
Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
